Зміст: | Справа стосувалася звільнення заявника з посади експерта з управління персоналом банку у зв'язку із розміщенням ним статей з питань кадрової роботи на вебсайті. З 2006 року заявник - Х. працював експертом з управління персоналом банку "О.". До його обов'язків належав аналіз та розрахунок заробітної плати та управління персоналом. На час подій роботодавець Х. запровадив реформу політики оплати праці, залучивши до цього Х. Відповідно до кодексу етики банку "О." Х. був зобов'язаний не публікувати офіційно або неофіційно будь-яку інформацію, що стосується функціонування та діяльності його роботодавця. В січні 2011 року Х. разом із А. Н. створили вебсайт для обміну інформацією, у тому числі про заходи з питань управління кадровими ресурсами. На вебсайті також було розміщено інформацію про Х. (з його фото) як про експерта з управління кадровими ресурсами, який працював в одному з найбільших національних банків, без зазначення назви останнього. В січні 2011 року на цьому Інтернет-ресурсі було розміщено дві статті. Перша стаття, автором якої була А. Н., стосувалася загальних питань щодо управління кадровими ресурсами; друга стаття за авторством Х. - оподаткування заробітної плати. 11 лютого 2011 року заявника було звільнено за порушення правил конфіденційності. Роботодавець (банк "О.") стверджував, що діяльність Х. із надання освітніх послуг з управління кадровими ресурсами порушувала його економічні інтереси. Так, з огляду на характер займаної Х. посади він володів інформацією, розповсюдження якої могло б вплинути на бізнес-інтереси банку. Не погодившись, Х. звернувся з позовом до суду, оскаржуючи своє звільнення. 26 червня 2012 року Будапештський суд з розгляду трудових спорів відмовив Х. у задоволенні позову, встановивши, що вебсайт та зміст розміщених на ньому статей становлять порушення обов'язку "взаємної довіри". Суд підкреслив, що Х. адміністрував вебсайт і що питання того, чи є він автором оспорюваних статей, не має значення для оцінки суду. Суд також встановив, що поведінка Х. поставила під загрозу бізнес-інтереси банку "О.", що є порушенням пункту 5 статті 3 Трудового кодексу, незалежно від того, чи була заподіяна шкода. Окрім цього, суд підкреслив, що Х. розповсюдив інформацію щодо виконання ним своїх посадових обов'язків, яку отримав саме під час роботи в банку. Х. подав апеляцію, аргументуючи свою незгоду тим, що він не може бути відповідальним за статті, авторами яких є інші особи, що він не адміністрував сайт. Більше того, він не мав наміру розкривати ділові таємниці свого роботодавця, однак брав участь у професійних обговореннях. 26 березня 2013 року Будапештський Високий суд підтримав апеляцію заявника. Високий суд зауважив, що не мало значення, хто був автором оспорюваних статей, адже оскільки Х. виступав на сайті як експерт, то він мав відношення до цих статей. Однак у статтях обговорювалася політика управління людськими ресурсами в загальному аспекті, яка не була пов'язана з банком "О.". Високий суд також зазначив, що елемент обміну знаннями на вебсайті не означав, що Х. мав намір розкрити інформацію, яку він отримав під час роботи. Розглянувши апеляцію, Високий суд дійшов висновку, що поведінка Х. не поставила під загрозу ділові інтереси його роботодавця, а звільнення Х. за порушення довіри не було законним. 3 вересня 2014 року K ria (Вища судова інстанція в Угорщині) задовольнила подану банком "О." заяву про перегляд та підтримала висновки суду першої інстанції, вказавши, що поведінка Х. могла поставити під загрозу ділові інтереси його роботодавця. Окрім іншого, K ria дійшла висновку, що подібність між статтями вебсайту та посадовими обов'язками Х. продемонструвала, що Х. розповсюдив інформацію про чинну політику його місця роботи, і що він мав намір розповсюджувати інформацію, отриману під час роботи в банку "О.", порушуючи кодекс етики цього банку. Надалі Х. подав конституційну скаргу на те, що суди не взяли до уваги його право на свободу вираження поглядів. Конституційний суд відхилив його скаргу, встановивши, що зміст вебсайту не був захищений свободою вираження поглядів, оскільки статті не висвітлювали питання, що мали суспільний інтерес. Оцінка Суду. Загальні принципи, застосовані в світлі прецедентної практики ЄСПЛ щодо свободи вираження поглядів, були узагальнені у справі Med lis Islamske Zajednice Br ko and Others v. Bosnia and Herzegovina ([Велика Палата], no. 17224/11, § 5 - 77, 27 червня 2017 року) (пункт 35). Судом було розглянуто справи щодо свободи вираження поглядів державних службовців, і стаття 10 була застосовною до робочого місця в цілому (див.: Kudeshkina v. Russia, no. 29492/05, § 85, 26 лютого 2009 року). Суд також встановив, що повідомлення працівником сектору державної служби про неврегульовану поведінку або правопорушення на робочому місці має, при певних обставинах, користуватися захистом (див.: Guja v. Moldova [Велика Палата], no. 14277/04, § 72, ECHR 2008). Разом з тим Суд також зауважив, що коментарі, які мали відношення до сфери зайнятості заявника на державній службі та були зроблені ним відповідно до його посадових обов'язків, не включали в себе тверджень або думок в контексті публічних дебатів та не мали відношення до свободи вираження поглядів (див.: Harabin v. Slovakia, no. 58688/11, § 151 -153, 20 листопада 2012 року) (пункт 36). Суд надалі встановив, що стаття 10 Конвенції також застосовна, коли відносини між роботодавцем та працівником врегульовані, як у цій справі, приватним правом, і що держава має позитивні зобов'язання захищати право на свободу вираження поглядів навіть у сфері відносин між індивідами (див.: Heinisch v. Germany, no. 28274/08, §44, ECHR 2011 (витяги), з подальшими посиланнями). Відповідальність органів влади буде мати місце в тому разі, якщо факти, які будуть оскаржені, походять з неспроможності з їхнього боку забезпечити заявникам здійснення права, передбаченого статтею 10 Конвенції. Тоді як межа між позитивними та негативними зобов'язаннями держави відповідно Конвенції не має точного визначення, застосовні принципи є аналогічними. В обох випадках має бути дотримано справедливого балансу між конкуруючими інтересами індивіда та суспільства в цілому, з урахуванням свободи розсуду, яку використовує держава (див.: Palomo S nchez and Others v. Spain [Велика Палата], nos. 28955/06 та 3 інші заяви, § 60 та 62, ECHR 2011). Суд також установив, що така свобода розсуду має істотне значення в області комерційних промов. В цьому відношенні стандарти перевірки можуть бути менш суворими (див.: mutatis mutandis, Demuth v. Switzerland, no. 38743/97, § 41 - 42, ECHR 2002-IX, та Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany, 20 листопада 1989 року, § 33, Series A no. 165) і свобода розсуду держави є широкою (див. Ashby Donald and Others v. France, no. 36769/08, § 39, 10 січня 2013 року) (пункт 37). ЄСПЛ раніше зауважував, що трудові відносини мають бути засновані на взаємній довірі. Якщо вимога діяти добросовісно в контексті трудового договору не має на увазі абсолютної відданості роботодавцеві або обов'язку діяти на свій розсуд з урахуванням інтересів роботодавця, то деякі прояви свободи вираження поглядів, які можуть бути законними в інших контекстах, не можуть бути законними в трудових відносинах (див.: Palomo S nchez and Others v. Spain, процитований вище, § 76) (пункт 38). У цій справі застосовний захід, на який скаржився заявник, а саме звільнення, був прийнятий не державними органами влади, а приватним банком, його рішення підтримали національні суди. За таких обставин ЄСПЛ вважає, що доцільно розглянути скаргу з точки зору позитивних зобов'язань держави-відповідача за статтею 10 Конвенції. Таким чином, Суд з'ясує, чи забезпечили національні судові органи, відхиляючи скарги заявника на його звільнення, право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції в контексті трудових відносин і балансу між правом роботодавця на захист своїх комерційних інтересів (пункт 39). За відсутності будь-якого правопорушення, яке заявник міг би піддати розголосу, Суд не вважає необхідним з'ясовувати ті питання, що є основними у справах про розкриття інформації, але вважає, що такі елементи є релевантними при розгляді питання щодо допустимого обмеження свободи вираження поглядів у трудових відносинах, а саме: характер промови, мотиви автора, шкода, заподіяна такою промовою роботодавцеві та суворість застосовного покарання (пункт 40). По перше, ЄСПЛ не погоджується з висновком Конституційного суду про те, що такий тип промови, адресований професійній аудиторії, не може бути захищеним правом на свободу вираження поглядів, оскільки він не мав характеристик обговорення питань, які становлять суспільний інтерес. По друге, хоча коментарі, мотивовані особистими скаргами чи антагонізмом, не підлягають істотному захисту з позицій свободи вираження поглядів, Суд зазначив, що національні суди не встановили таких мотивів у діях заявника. ЄСПЛ також не ставив під сумнів, що думки, висвітлені на вебсайті, стосуються професії і направлені на обмін знаннями. По третє, Суд зазначив, що увага національних судів була направлена саме на питання потенційної шкоди, що могла бути завдана законним інтересам банку при можливому розкритті конфіденційної ділової інформації заявником. Проте навіть з огляду на певний рівень поваги за національним законодавством до роботодавців, щоб визначити, яка поведінка може порушити трудові відносини без явного виявлення такого порушення, ані банк, ані K ria не спромоглися продемонструвати, як така промова могла негативно вплинути на банк. І щодо останнього елемента, було зрозуміло, що на заявника було накладено суворе покарання, оскільки він втратив роботу без будь-якої оцінки можливого застосування до нього менш суворого заходу. Суд встановив, що національні органи влади не надали переконливих аргументів того, що відмова заявнику в оскарженні свого звільнення була заснована на справедливому балансі щодо прав кожної зі сторін. Відповідно, вони не виконали своїх зобов'язань за статтею 10 Конвенції, а тому мало місце порушення цієї статті.
|