ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 6 липня 2011 року

Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого - Патрюка М. В., суддів: Балюка М. І. Жайворонок Т. Є., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя та виділ частки нерухомого майна й за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, третя особа - Вінницька міська рада, про поділ майна за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 12 серпня 2010 року, встановила:

У січні 2009 року ОСОБА_6 пред'явив у суді з позов до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя та виділ частки майна в натурі.

Зазначав, що вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 листопада 1998 року до 23 грудня 2008 року. За час спільного проживання ними було побудовано, у 2004 році, житловий будинок АДРЕСА_2.

Посилаючись на те, що у добровільному порядку дійти згоди щодо поділу спірного будинку вони не можуть, їхні частки у спільному майні є рівними, позивач просив позов задовольнити, визнати за ним право власності на Ѕ частину будинку та провести його поділ у натурі.

Заперечуючи проти позову, у лютому 2009 року ОСОБА_7 пред'явила в суді зустрічний позов до ОСОБА_6 про поділ майна, визнання права власності на земельну ділянку та будинок і визнання недійсними свідоцтв про право власності на них на ім'я відповідача.

Зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 9 травня 2001 року ними за 2500 доларів США було придбано земельну ділянку площею 0,0440 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. Не зважаючи на те, що договір купівлі-продажу було укладено на ім'я ОСОБА_6, гроші на придбання земельної ділянки вона взяла в батьків, у зв'язку з чим земельна ділянка є її особистою власністю.

Спірний будинок був побудований також за кошти її батьків, оскільки своїх коштів ОСОБА_7 та ОСОБА_6 не мали. Коли будівництво було закінчено ОСОБА_6 зареєстрував його на своє ім'я, а від повернення коштів відмовився. Для розрахунку з батьками ОСОБА_7 довелось повернути їм квартиру АДРЕСА_1, на підставі чого вона вважає, що будинок також є її особистою власністю, а тому просила суд визнати недійними державний акт на право власності на земельну ділянку та свідоцтво про право власності на будинок та визнати за нею право приватної власності на земельну ділянку та будинок, який побудований на ній.

Просила також поділити рухоме майно, придбане сторонами в період шлюбу, зокрема: автомобіль ВАЗ-2104 та мотоцикл, виділивши їх відповідачу.

Справа розглядалася судами неодноразово.

У січні 2010 року ОСОБА_7 уточнила свої вимоги та просила провести поділ рухомого майна: визнати за ОСОБА_6 право власності на автомобіль ВАЗ 2104 і мотоцикл EAGLE 200-2-А у рахунок частки житлового будинку АДРЕСА_2 провести поділ житлового будинку, при цьому відступити від засад рівності часток подружжя з урахуванням інтересів двох неповнолітніх дітей, які проживають з нею, дочка є інвалідом, в будівництво були вкладені кошти, які належать їй особисто, тому просила визнати за нею право власності на 2/3 частки спірного житлового будинку, а за відповідачем - на 1/3 частину та провести поділ будинку в натурі, провести поділ земельної ділянки; провести поділ на частки та виділити їй в натурі земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, яка була придбана під час спільного проживання; зобов'язати ОСОБА_6 провести будівельні роботи, які необхідні при розподілі будинку.

У лютому 2010 року ОСОБА_6 збільшив свої вимоги та просив поділити рухоме майно, яке було придбане в період шлюбу, а саме: мотоцикл EAGLE 200-2-А, телевізор "Піонер", мікрохвильову піч "Самсунг", домашній кінотеатр "LG", кухню, гарнітур "Ромео і Джульєтта", на загальну суму 52890 грн.; указане майно просив залишити ОСОБА_7 і стягнути з неї грошову компенсацію за половину вартості майна в розмірі 26445 грн.

Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 12 серпня 2010 року, заявлені позови задоволено частково. Визнано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 право власності на Ѕ частину жилого будинку АДРЕСА_2, та проведено його поділ у натурі. Виділено у власність ОСОБА_6 відповідно до другого варіанта судової будівельно-технічної експертизи N 797 від 2 липня 2009 року другий поверх площею 107,1 кв. м, а саме: передпокій 1-7, санвузол 1-8, кімнату 1-9, кімнату 1-10, кімнату 1-11, кімнату 1-12 та гараж площею 23,7 кв. м, частка якого становить 45/100 ідеальних частин будинку. Виділено у власність ОСОБА_7 частину житлового будинку, яка позначена на плані зеленим кольором і до складу якої входить перший поверх площею 82,8 кв. м, а саме: тамбур 1-1, кімнату 1-2, коридор 1-3, хол 1-4, кухню 1-5, туалет 1-6, вхід у підвал II площею 4,6 кв. м та підвал III-IV площею 92,1 кв. м, ідеальна частка якого становить 55/100 частин будинку. Проведення ремонтних робіт покладено на сторони в рівних частках. Визнано за ОСОБА_6 право власності на мотоцикл. У решті вимог відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати зазначені судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів".

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначеним вимогам ухвалене судом рішення не відповідає.

Суд узагалі належним чином не з'ясував характер та суть заявлених сторонами вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним доказам.

Судом установлено, що сторони перебували в шлюбі з 10 листопада 1998 року до 23 грудня 2008 року. Відповідно до свідоцтв про народження батьками ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Власником земельної ділянки площею 0,0440 га, що розташована в АДРЕСА_2, відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, який виданий для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є ОСОБА_6 Під час шлюбу сторони побудували житловий будинок АДРЕСА_2, що не заперечується сторонами, а також придбали інше майно, про поділ якого заявлено позов.

Згідно зі ст. 60 СК України (чинного з 1 січня 2004 року) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення Закону було закріплено й у ст. 22 КпШС України, який діяв до 1 січня 2004 року, але був чинний на час набуття сторонами частини спірного майна.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Частиною 2 ст. 28 КпШС України також було визначено, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", який втратив чинність з 21 грудня 2007 року, роз'яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Відповідно до вимог ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Проте вищезазначені вимоги закону суд залишив поза увагою.

Суд належним чином не встановив обсяг спільного майна подружжя, про поділ якого заявлено позов, та не здійснив його поділ відповідно до закону.

Вирішуючи долю автомобіля ВАЗ 2104, який є спільною власністю подружжя, суд установив, що цей автомобіль без згоди ОСОБА_7 відповідач за день до розлучення продав своєму батькові, проте не вирішив питання про компенсацію позивачці її частки у цьому майні.

Виділяючи у власність ОСОБА_6 мотоцикл вартістю 9200 грн., суд також безпідставно не вирішив питання щодо компенсації ОСОБА_7 вартості її частки в цьому майні відповідно до вищезазначених вимог закону.

Вирішуючи питання про поділ будинку, суд залишив поза увагою роз'яснення, що містяться в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року N 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок", згідно з якими у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з урахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною у зв'язку з цим ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

У тих випадках, коли для поділу необхідне переобладнання та перепланування будинку, він провадиться за наявності дозволу на це виконавчого комітету місцевої ради (ст. 152 ЖК). Якщо сторона оспорює рішення виконкому щодо дозволу на переобладнання та перепланування і воно є необґрунтованим, суд може не погодитись із ним, мотивуючи це в рішенні.

При поділі жилого будинку суд зобов'язаний зазначити в рішенні, яка відокремлена (ізольована після переобладнання) частина будинку конкретно виділяється і яку частку в будинку вона складає, а також які підсобні будівлі передаються власнику.

З рішення суду взагалі не вбачається, які переобладнання та перепланування необхідно провести для виділення сторонам відокремлених частин будинку, відсутній в матеріалах справи і дозвіл на це відповідного виконавчого комітету.

Не проведено судом і зміну ідеальних часток сторін у власності на жилий будинок відповідно до виділених їм приміщень.

Не можна погодитися і з запропонованим судом варіантом поділу будинку, згідно якого ОСОБА_7, з якою проживає двоє неповнолітніх дітей, виділяється лише одна жила кімната та підвал, а ОСОБА_6 - 4 жилих кімнати.

Не ґрунтуються на вимогах закону й висновки суду щодо відмови у поділі земельної ділянки.

Зазначені порушення закону, допущені судом першої інстанції, не були усунуті судом апеляційної інстанції, що призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 12 серпня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарження не підлягає.

  

Головуючий

М. В. Патрюк

Судді:

М. І. Балюк

 

В. І. Гуменюк

 

Т. Є. Жайворонок

 

Н. П. Лященко

  




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали