ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 5 березня 2012 року

Верховний Суд України у складі: головуючого Коротких О. А., суддів: Берднік І. С., Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Григор'євої Л. І., Гриціва М. І., Гуля В. С., Гусака М. Б., Ємця А. А., Заголдного В. В., Кліменко М. Р., Колесника П. І., Короткевича М. Є., Косарєва В. І., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Маринченка В. Л., Охрімчук Л. І., Панталієнка П. В., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Потильчака О. І., Прокопенка О. Б., Редьки А. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Скотаря А. М., Таран Т. С., Терлецького О. О., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., Яреми А. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особа 1 до Державної податкової адміністрації України (далі - ДПА) про поновлення на посаді та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, встановив:

У квітні 2008 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до ДПА, в якому просив визнати неправомірним та скасувати наказ ДПА від 3 березня 2008 року N 473-0 у частині звільнення його з посади заступника начальника управління податкової міліції ДПА у Київській області, поновити на цій посаді та зобов'язати ДПА виплатити йому заробітну плату за період вимушеного прогулу.

На обґрунтування позову Особа 1 посилався на те, що у зв'язку з організаційно-штатними змінами податкової міліції ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі його було звільнено з посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), при цьому ДПА не дотримало вимог статей 42 та 492 КЗпП, відповідно до яких при вивільненні працівників у випадках з організаційно-штатними змінами податкової міліції враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 14 вересня 2009 року, залишеною без зміни ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2010 року, позов задовольнив.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що Законом України від 4 грудня 1990 року N 509-XII "Про державну податкову службу" (далі - Закон N 509-XII) не передбачено порядок звільнення посадових осіб державної податкової служби. На трудові відносини позивача з відповідачем поширюються вимоги цього Закону та КЗпП. Зокрема, згідно з додатком N 4 до наказу ДПА N 78 кількість заступників в управлінні податкової міліції ДПА в Київській області скорочувалося до 4-х осіб (замість 6-ти осіб до скорочення). За таких обставин відповідач повинен був провести звільнення Особа 1 відповідно до вимог статей 42 та 492 КЗпП, відповідно до яких при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Також відповідно до підпункту "г" пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року N 114 (далі - Положення), особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас: через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі. Крім того, позивачеві при проведенні реорганізації, після звільнення його з посади, до постановлення рішення у цій справі не пропонувалась інша посада для подальшого використання на службі, на порушення вимог частини першої статті 492 КЗпП його персонально не повідомили про наступне вивільнення за два місяці та не викликали на засідання атестаційної комісії.

Вищий адміністративний суд України постановою від 20 квітня 2011 року (Постанова N К-40333/10) рішення судів попередніх інстанцій скасував, у задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи нове рішення, касаційний суд виходив із того, що такі правовідносини повинні регулюватися нормами спеціального законодавства. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, Особа 1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування касаційним судом статті 24 Закону 509-XII та пункту 40 Положення. На обґрунтування заяви додано копію постанови Вищого адміністративного суду України від 9 грудня 2009 року у справі за позовом "Особи 1" до ДПА про визнання неправомірним, скасування наказу та поновлення на посаді заступника начальника управління податкової міліції ДПА Дніпропетровській області, яка, на думку позивача, підтверджує неоднакове застосування норм матеріального права.

Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що у задоволенні заяви необхідно відмовити з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Водночас обставини справи, що розглядається, відмінні від обставин справи, на рішення в якій посилається заявник, обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 квітня 2011 року (Постанова N К-40333/10).

У справі, що розглядається, касаційний суд, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову. При цьому виходив із того, що питання, пов'язані із прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням із неї (її припиненням), урегульовані спеціальним законодавством, зокрема, Законом України від 20 грудня 1990 року N 565-XII "Про міліцію", Законом України від 4 грудня 1990 року N 509-XII "Про державну податкову службу", Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР. Тому, за загальним правилом, під час вирішення справ цієї категорії пріоритетними є норми спеціальних законів. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі. Проте суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов Особа 1 про скасування наказу про звільнення позивача з посади та про поновлення його на посаді із заявлених ним підстав, положення вищезазначених законів та нормативно-правових актів не врахували. Застосовуючи при цьому норми КЗпП, не звернули уваги на те, що відповідно до статті 3 цього Кодексу він регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності і на спірні правовідносини не поширюється, оскільки ці правовідносини врегульовані спеціальним законодавством.

У справі, рішення касаційного суду в якій додано до заяви, Вищий адміністративний суд України в постанові від 9 грудня 2009 року, задовольняючи позовні вимоги, хоча і послався на те, що відповідно до статті 24 Закону N 509-XII особи начальницького складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, однак вказав на відсутність у наказі про звільнення позивача з посади посилання на пункт 45 Положення, у якому наведений вичерпний перелік підстав для переміщення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу. Крім того, зазначив, що відповідач і третя особа не надали доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку із здійсненням відповідних організаційно-штатних заходів відповідно до пункту 40 Положення виникла необхідність зарахувати позивача у розпорядження ДПА у Дніпропетровській області на термін понад 15 діб без дозволу Міністра внутрішніх справ України.

Таким чином, обставини справи, на рішення у якій посилається заявник, відмінні від обставин, що стали підставою для ухвалення судового рішення, про перегляд якого порушив питання заявник. Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви Особа 1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

О. А. Коротких

Судді:

І. С. Берднік

 

С. М. Вус

 

Л. Ф. Глос

 

Т. В. Гошовська

 

Л. І. Григор'єва

 

М. І. Гриців

 

В. С. Гуль

 

М. Б. Гусак

 

А. А. Ємець

 

В. В. Заголдний

 

М. Р. Кліменко

 

П. І. Колесник

 

О. В. Кривенда

 

В. В. Кривенко

 

О. Т. Кузьменко

 

М. Є. Короткевич

 

Н. П. Лященко

 

В. Л. Маринченко

 

Л. І. Охрімчук

 

П. В. Панталієнко

 

М. В. Патрюк

 

В. Ф. Пивовар

 

О. І. Потильчак

 

О. Б. Прокопенко

 

А. І. Редька

 

Я. М. Романюк

 

Ю. Л. Сенін

 

А. М. Скотарь

 

Т. С. Таран

 

О. О. Терлецький

 

І. Б. Шицький

 

В. Ф. Школяров

 

А. Г. Ярема





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали