ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

03.01.2001 р.

Справа N 6-237п00


У травні 1999 р. Г. звернувся з позовом до ВАТ про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди.

Г. посилався на те, що працював у відповідача начальником служби ТО і рішенням правління ВАТ від 13 квітня 1999 р. був незаконно звільнений з роботи за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП.

Рішенням районного суду від 13 жовтня 1999 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах обласного суду від 24 листопада 1999 р., у позові відмовлено.

Постановою президії обласного суду від 10 листопада 2000 р. протест заступника Голови Верховного Суду України залишено без задоволення.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування всіх постановлених у справі рішень як необгрунтованих.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що протест підлягає задоволенню, а справа - направленню на новий розгляд з таких підстав.

Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що у період з 1 по 9 квітня 1999 р. Г. брав участь у незаконному страйку, тому у відповідача були підстави для розірвання з ним трудового договору за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП. З таким висновком погодилися судова колегія і президія обласного суду, які залишили рішення без змін.

Судова колегія Верховного Суду України з такими висновками не погодилася, оскільки суд першої інстанції неповно з'ясував дійсні обставини справи, а отже, не міг дати їм повну, всебічну й об'єктивну оцінку.

За матеріалами справи, поважність причин своєї відсутності на роботі Г. обґрунтовував тим, що: з 29 березня 1999 р. він працювати не міг, оскільки колектив перебував у стані оголошеного страйку; його звільнили за те, що він виступав проти приватизації підприємства, і виселили з робочого місця, тому він не міг виконувати роботу; він кожного дня приходив до прохідної, але на територію його не пускали. Такі самі показання суду дав свідок К.

У порушення вимог статей 15, 30, 40 ЦПК цих пояснень і доводів позивача суд належним чином не перевірив і не оцінив.

Згідно з матеріалами справи, загальними зборами працівників ВАТ 26 лютого 1999 р. був оголошений передстрайковий період, а 29 березня 1999 р. затверджено рішення страйкому про оголошення страйку, яке приймалося за згодою профспілкового комітету від 25 березня 1999 р. Згідно зі ст. 27 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів" участь працівників у страйках, за винятком тих, які визнано судом незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Висновок суду, що цей страйк є незаконним і тому відсутність позивача на роботі у період з 1 по 9 квітня 1999 р. слід розцінювати як порушення трудової дисципліни, є безпідставним, оскільки у матеріалах справи немає відомостей про те, що питання про визнання цього страйку незаконним вирішувалося судом у порядку, передбаченому ст. 23 Закону "Про порядок вирішення колективних трудових спорів".

Судова колегія і президія обласного суду не звернули увагу на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, тому судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336 - 338 ЦПК, протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення районного суду від 13 жовтня 1999 р., ухвалу судової колегії в цивільних справах обласного суду від 24 листопада 1999 р. та постанову президії цього суду від 10 листопада 2000 р. скасувала, а справу направила до суду першої інстанції для розгляду іншим суддею.




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали