ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

21.05.2003 р.

N 6-10257кс02


У серпні 2000 р. Д. звернулась до суду з позовом до Центру милосердя про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що згідно з наказом відповідача від 21 червня 2000 р. вона була звільнена з роботи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП (за прогул без поважних причин). Посилаючись на те, що звільнення проведено незаконно, Д. просила суд задовольнити заявлені вимоги, а також зобов'язати відповідача анулювати наказ від 27 березня 2000 р. про переведення її на іншу роботу.

Центр милосердя звернувся до Д. із зустрічним позовом і просив суд стягнути з останньої 20 тис. грн. моральної шкоди.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням районного суду від 20 серпня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду від 5 березня 2002 р., позов Д. задоволено, а в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі Центр милосердя порушив питання про скасування зазначених судових рішень через неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме п. 4 ст. 40, ст. 149 КЗпП, та порушення норм процесуального права - статей 15, 46, 62, 202, 203 ЦПК.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, Д. згідно з наказом від 21 червня 2000 р. звільнена з посади соціального працівника за відсутність на роботі без поважної причини 20 та 21 червня 2000 р. (п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП).

Визнаючи звільнення позивачки незаконним та поновлюючи її на роботі, суд виходив з того, що вона була переведена без її згоди на іншу роботу, яку не могла виконувати за станом здоров'я, і визнав поважною причину її відсутності на роботі незважаючи на те, що, у порушення ст. 149 КЗпП, від неї не було витребувано відповідних пояснень. Свій висновок про поважність причини невиходу на роботу суд мотивував тим, що згідно з наказом від 25 березня 2000 р. позивачка, у порушення ст. 32 КЗпП, була переведена без її згоди у порядку дисциплінарної відповідальності з посади соціального працівника на посаду кухонного працівника, хоча вона відповідно до висновку ЛКК від 16 червня 2000 р. не могла виконувати цю роботу.

Однак, на думку Судової палати, це рішення суду суперечить нормам процесуального права.

Відповідно до п. 2 ст. 2021 ЦПК при ухваленні рішення суд з'ясовує наявність фактичних даних (пропуск строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, а також доказів на їх підтвердження.

Статтею 233 КЗпП передбачено строки давності звернення працівника до суду для вирішення трудового спору - три місяці з дня, коли він дізнався про порушення свого права, а в справах про звільнення - місяць із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Із матеріалів справи вбачається, що з наказом від 25 березня 2000 р. про переведення позивачка була ознайомлена 27 березня 2000 р., а з позовом про його оспорювання звернулась до суду 7 серпня 2000 р. Питання про поновлення пропущеного строку відповідно до ст. 234 КЗпП суд не вирішив, як і питання щодо строку пред'явлення позову про поновлення на роботі. Вказівка в обґрунтуванні судового рішення на те, що позивачка не пропустила строку звернення до суду, оскільки тільки 14 липня 2000 р. одержала розрахунок, суперечить ст. 233 КЗпП, в якій визначено обставини, що мають ураховуватися при обчисленні строків звернення до суду, тому що судом ці обставини не з'ясовані. Наявні у матеріалах справи посилання відповідача на докази того, що наказ про звільнення позивачка одержала 23 червня 2000 р., також не перевірено.

У запереченнях проти позову відповідач послався на те, що 21 червня 2000 р. позивачка подала заяву про надання відпустки і, одержавши вмотивовану відмову, самовільно залишила роботу та вчинила прогул. Однак суд, у порушення ст. 40 ЦПК, не перевірив зазначених обставин і не дав їм оцінки. При цьому він не врахував, що згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України (п. 24 постанови від 6 листопада 1992 р. N 9) самовільне використання працівником без погодження з власником чергової відпустки є прогулом.

На підставі викладеного і керуючись ст. 334 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Центру милосердя частково задовольнила, рішення районного суду від 20 серпня 2001 р. та ухвалу апеляційного суду від 5 березня 2002 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. У частині відмови в зустрічному позові про стягнення моральної шкоди підстав для скасування судових рішень не встановлено.




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали