ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

01.03.2000 р.

Справа N 6-4п00


У березні 1997 р. П. звернувся з позовом до Заводу про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позивач зазначав, що з 1969 р. працював у відповідача оператором плито-формових машин, а з 5 липня 1988 р. - слюсарем-ремонтником. Наказом від 12 грудня 1996 р. у зв'язку з фінансовими труднощами роботу Заводу було зупинено до 25 грудня 1996 р., а потім до 8 січня 1997 р. Запуск Заводу здійснено 8 січня 1997 р., однак він, позивач, про це не знав і тому в цей день до роботи не став.

Наказом від 30 січня 1997 р. його було звільнено з роботи за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП. Вважаючи своє звільнення незаконним, П. просив задовольнити позов.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням районного суду від 23 грудня 1998 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах обласного суду від 16 березня 1999 р., у позові відмовлено.

У протесті прокурор порушив питання про скасування постановлених у справі судових рішень з направленням її на новий розгляд з тих підстав, що суд неповно з'ясував обставини справи, права та обов'язки сторін.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав, що протест підлягає задоволенню, перевіривши матеріали справи та наведені у протесті доводи, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що постановлені у справі рішення підлягають скасуванню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач знав про день запуску Заводу, але на роботу не вийшов, вчинивши прогул без поважних причин.

Проте судова колегія з таким висновком суду не погодилася, оскільки його зроблено в порушення вимог статей 15, 30, 40, 62 ЦПК, без повного дослідження обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у разі прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Позивач не заперечував, що 8 січня 1997 р. був відсутній на роботі, і наводив доводи про те, що це мало місце з поважних причин, оскільки ще у грудні 1996 р. було видано наказ про примусове відправлення працівників у неоплачувану відпустку, з яким його ніхто не ознайомив, як і з наказом про те, що 8 січня 1997 р. необхідно вийти на роботу.

У порушення вимог ст. 40 ЦПК пояснення позивача суд не перевірив і не дав їм належної оцінки в сукупності з іншими доказами. Відповідач не подав суду доказів того, що позивача ознайомлено з наказом про зупинення Заводу до 7 січня 1997 р. і про те, що саме 8 січня 1997 р. позивач має вийти на роботу в другу зміну.

Суд не врахував того, що згідно з матеріалами справи не тільки позивач, а й інші працівники не були повідомлені про день та годину запуску заводу і їх звозили з дому, з ринку тощо.

Не з'ясував суд повною мірою і причини зупинки Заводу та відправлення працівників у неоплачувану відпустку.

Відповідно до ст. 79 КЗпП конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

З урахуванням викладеного власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомити кожного працівника про відпустку без збереження заробітної плати безпосередньо, оскільки з ним укладено окремий трудовий договір.

Вирішуючи спір по суті, суд не звернув уваги на постанову Кабінету Міністрів України від 4 січня 1997 р. N 1 "Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 24 грудня 1996 р. N 1547", згідно з якою для працівників із п'ятиденним робочим тижнем з двома вихідними днями робочий день із середи 8 січня перенесено на суботу 11 січня 1997 р., та не з'ясував, чи у зв'язку із цією постановою переглядався наказ по підприємству, чи попереджувалися працівники власником або уповноваженим ним органом про вихід на роботу.

Суд не з'ясував правової сили і не дав належної оцінки наказу від 4 вересня 1995 р., в якому зазначено, що всі працівники зобов'язані особисто отримати інформацію про визначений день запуску за допомогою телефонного зв'язку, приїзду на завод, спілкування зі своїм керівником.

З'ясування вказаних обставин має істотне значення для правильного вирішення спору. Тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що за обставин, коли постановлені у справі рішення не відповідають вимогам закону та матеріалам справи, вони не можуть вважатись обґрунтованими і підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати наведене, більш повно з'ясувати доводи позивача та заперечення відповідача, дати належну оцінку зібраним доказам і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 336 - 338 ЦПК, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України рішення районного суду від 23 грудня 1998 р. та ухвалу судової колегії в цивільних справах обласного суду від 16 березня 1999 р. скасувала і направила справу для розгляду до суду першої інстанції.




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали