ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

30.05.2018 р.

Справа N 554/1596/17

 

Провадження N 61-11319св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, представник позивача - ОСОБА_5, відповідач - військова частина А1615, представники відповідача: ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу військової частини А1615 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави в складі судді Чуванова А. М. від 13 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду Полтавської області в складі колегії суддів Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В. від 20 грудня 2017 року, встановив:

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з указаним позовом про поновлення на роботі у зв'язку із незаконним звільненням та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що з 01 вересня 2016 року вона прийнята на військову службу за контрактом з причин існування кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України і на даний час контракт діє, оскільки укладений до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію, у зв'язку з чим відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за нею зберігається місце роботи, посада і середній заробіток, тому звільнення її з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України є незаконним.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 13 вересня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено. Скасовано пункт 2 наказу командира військової частини А1615 від 09 вересня 2016 року 3182 (зі змінами, внесеними наказом від 25 січня 2017 року N 160) про звільнення ОСОБА_4 з роботи. Поновлено ОСОБА_4 на посаді медичної сестри інфекційного відділення військової частини А1615. Стягнуто з військової частини А1615 на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 серпня 2016 року по 13 вересня 2017 року в сумі 50635 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на позивача поширюються гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, тому звільнення її з роботи за пунктом 3 статті 36 КЗпП України підлягає поновленню на попередній роботі зі стягненням з відповідача на її користь середнього заробітку у зв'язку із незаконним звільненням.

Постановою апеляційного суду Полтавської області від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу військової частини А1615 залишено без задоволення, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 вересня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При вирішенні справи суд дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

У лютому 2018 року військова частина А1615 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду Полтавської області від 20 грудня 2017 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення.

Касаційна скарга мотивована тим, що у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей оголошувалась часткова, а не загальна, мобілізація, Збройні Сили України усім складом на штати воєнного часу не переводились, національна економіка продовжує функціонувати в умовах мирного часу, а тому твердження позивача що саме її було прийнято на військову службу за контрактом з причин існування кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, не відповідає дійсності та не підтверджується матеріалами справи та нормами законів України "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Крім того, при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до спільної Директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 30 червня 2016 року N Д-322/1/13дск посада працівника медичної сестри інфекційного відділення, на якій працювала ОСОБА_4, замінена на посаду військовослужбовця медичної сестри інфекційного відділення, тобто посада працівника скоротилася, про що позивача заздалегідь було повідомлено згідно вимог статей 42, 49-2 КЗпП України.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною п'ятою статті 17 Конституції України гарантовано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. В частині шостій статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Судами встановлено, що з 03 листопада 2014 року ОСОБА_8 було прийнято на роботу за безстроковим трудовим договором медичною сестрою інфекційного відділення військової частини А1615, яка розташована в смт Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області.

01 вересня 2016 року командиром військової частини А3114 з ОСОБА_8 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін на строк до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію, та наказами командира частини від 01 вересня 2016 року N 4-РС та N 173 призначено на посаду старшої медичної сестри поліклініки 387 військового госпіталю військово-медичного клінічного центру Північного регіону та зараховано до списків особового складу військової частини А3114.

Наказом N 182 від 09 вересня 2016 року командира військової частини А1615 ОСОБА_4 увільнено від виконання обов'язків за посадою зі збереженням місця роботи а посади з 31 серпня 2016 року у зв'язку з призовом на військову службу за контрактом.

Наказом командира військової частини А1615 від 25 січня 2017 року N 16 скасовано пункт 2 вищевказаного наказу та викладено його в новій редакції, згідно якої працівника Збройних Сил України ОСОБА_4, медичну сестру інфекційного відділення звільнено з роботи 31 серпня 2016 року в зв'язку з вступом на військову службу за пунктом 3 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України", Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу", Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Судами встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президент України не приймав.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року ( ), яке введене в дію Указом Президента України N 189/2014 від 02 березня 2014 року ( ), констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до частин першої та 2 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу

Згідно пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" N 100 від 08 лютого 1995 року (з подальшими змінами і доповненнями), нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, виходив із того, що позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України. Позивач як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП України, постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" N 100 від 08 лютого 1995 року (з подальшими змінами і доповненнями), суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав, для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також його розрахунку, який відповідачем не спростовано.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, оскільки звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, тому відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Доводи касаційної скарги щодо неможливості поновлення позивача на роботі через скорочення посади медичної сестри інфекційного відділення військової частини А1615 не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Так, як убачається з плану проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України у 2016 році введеним в дію спільною директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України "Про проведення організаційних заходів у Збройних Силах України в 2016 році" від 30 червня 2016 року N Д-322/1/13дск, з яким позивач була ознайомлена 22 липня 2016 року, у військовій частині А 1615 відбулась істотна зміна умов праці (частина третя статті 32 КЗпП України) без фактичного скорочення чисельності або штату працівників, з чим звільнення позивача з роботи 31 серпня 2016 року не пов'язувалось.

Неможливість поновлення працівника на роботі має значення при вирішенні трудового спору у разі ліквідації підприємства, установи, організації, коли суд, встановивши факт звільнення працівника без законних підстав або з порушенням встановленого порядку визнає працівника звільненим за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації та зобов'язує ліквідаційну комісію або власника виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України). У інших випадках у разі незаконного звільнення, відповідно до вимог статті 235 КЗпП України працівник повинен бути поновлений на попередній роботі, який розглядає трудовий спір, з виплатою працівникові середнього заробітку за весь час незаконного звільнення.

Доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", N 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

Касаційну скаргу військової частини А1615 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду Полтавської області від 20 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Судді:

М. Є. Червинська

 

В. М. Коротун

 

В. П. Курило




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали