Додаткова копія: Про порушення прав вкладника та стягнення коштів

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

19.06.2019 р.

Справа N 752/17889/17-ц

 

Провадження N 14-239цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" І. Ю. П. (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ "Платинум Банк", Банк відповідно), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у складі судді Плахотнюк К. Г. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року у складі колегії суддів Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Фонду, уповноваженої особи Фонду про порушення прав вкладника та стягнення коштів та встановила:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, в якому просили: зобов'язати уповноважену особу Фонду включити їх до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із зазначенням сум відшкодування: ОСОБА_1 - 7037,37 грн. ОСОБА_2 - 3562,52 грн. і надати цей перелік виконавчій дирекції Фонду для затвердження реєстру вкладників; зобов'язати Фонд відшкодувати позивачам невиплачені проценти за вкладами у розмірі: ОСОБА_1 - 7037,37 грн. ОСОБА_2 - 3562,52 грн.

На обґрунтування вказаних вимог позивачі зазначили, що вони були вкладниками у ПАТ "Платинум Банк", проте після початку процедури ліквідації Банку отримали суми вкладів разом з неправильно нарахованими процентами.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Роз'яснено, що спір підлягає вирішенню окружним адміністративним судом у порядку адміністративного судочинства.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року залишено без змін.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тобто Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - КАС України). Уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Суди попередніх інстанцій зробили висновок, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв'язку з процесом ліквідації банку, а стосується виконання окремої владної функції Фондом, а саме організації виплат відшкодування за вкладом кожному вкладнику.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та розглянути справу по суті позовних вимог у порядку цивільного судочинства.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутні правові підстави для розгляду позову у порядку адміністративного судочинства, тому суд помилково закрив провадження у цій справі, яка підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Закон України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (Закон N 4452-VI) (далі - Закон N 4452-VI) не наділяє відповідачів жодними спеціальними функціями у відносинах з вкладниками - позивачами у справі.

У позовній заяві та апеляційній скарзі позивачі посилалися на постанови Верховного Суду України, ухвалені в аналогічних справах, в яких зроблено висновок, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а саме: від 09 листопада 2016 року у справі N 6-2309цс16 (Постанова N 6-2309цс16), від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2735цс16 (Постанова N 6-2735цс16), від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15), від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14).

Усупереч вимогам статті 265 ЦПК України апеляційний суд проігнорував доводи позивачів, наведені в апеляційній скарзі, щодо юрисдикції спору, не зазначив обставин і фактів на спростування зазначених ними доводів. Суд, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, помилково послався на постанову Великої Палати Верховного Суду і надав їй перевагу порівняно із вказаними позивачами постановами Верховного Суду України.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу уповноважена особа Фонду просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суди правильно визначили юрисдикцію спору, який виник між сторонами у справі, внаслідок чого зробили обґрунтований висновок про закриття провадження у справі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 03 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 травня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви N 29458/04 та N 29465/04).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У частині першій статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України ( N 2747-IV) (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширювалася, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до частини першої статті 19 КАС України ( N 2747-IV) (у редакції від 03 жовтня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони" (Закон N 1356-VIII), за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень"; 13) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років".

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України ( N 2747-IV) (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 вказаного Кодексу ( N 2747-IV)).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

У поданому позові, пред'явленому до Фонду та уповноваженої особи Фонду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

- зобов'язати уповноважену особу Фонду включити їх до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із зазначенням сум відшкодування: ОСОБА_1 - 7037,37 грн. ОСОБА_2 - 3562,52 грн. і надати цей перелік виконавчій дирекції Фонду для затвердження реєстру вкладників;

- зобов'язати Фонд відшкодувати позивачам невиплачені проценти за вкладами у розмірі: ОСОБА_1 - 7037,37 грн. ОСОБА_2 - 3562,52 грн.

Позивачі посилалися на те, що вони були вкладниками у ПАТ "Платинум Банк".

Після початку процедури ліквідації Банку Фонд відповідно до положень статей 26 (Закон N 4452-VI), 27 (Закон N 4452-VI), 28 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) виплатив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 гарантовані суми відшкодування за вкладами, включаючи нараховані проценти станом на 11 січня 2017 року.

Згідно зі змістом позовної заяви позивачі не погоджуються з нарахованими Банком процентами.

Предметом пред'явленого позову є визначення розміру процентів за період з 11 січня 2017 року по 24 лютого 2017 року, який, на думку позивачів, неправильно обрахований.

Правовідносини у цій справі врегульовані Законом N 4452-VI (Закон N 4452-VI).

Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону (Закон N 4452-VI) ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Статтею 36 вказаного Закону (Закон N 4452-VI) врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

Зокрема, згідно з підпунктами 1 (Закон N 4452-VI), 2 частини п'ятої статті 36 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону (Закон N 4452-VI) з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси.

Законом N 4452-VI (Закон N 4452-VI) встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI)).

Відповідно до частини першої статті 26 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 грн.

Виконання зобов'язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов'язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

Згідно з положеннями статті 27 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (Закон N 4452-VI) та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону (Закон N 4452-VI).

Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI (Закон N 4452-VI), для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) граничного розміру відшкодування за вкладами.

Аналогічну правову позицію неодноразово викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15 (Постанова N 11-239апп18, 820/11591/15), від 04 липня 2018 року у справі N 826/1476/15 (Постанова N 11-104апп18, 826/1476/15), від 23 січня 2019 року у справі N 761/2512/18 (Постанова N 14-472цс18, 761/2512/18), від 24 квітня 2019 року у справі N 761/2505/18 та інших.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що переглядаючи справу в апеляційному порядку суд врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15 (Постанова N 11-239апп18, 820/11591/15).

Оскільки спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, то він не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що вказаний спір належить до компетенції адміністративного судочинства, тому суди обґрунтовано закрили провадження у справі.

Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Стосовно посилання у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 09 листопада 2016 року у справі N 6-2309цс16 (Постанова N 6-2309цс16), від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2735цс16 (Постанова N 6-2735цс16), від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15), від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14), слід зазначити таке.

У постановах від 09 листопада 2016 року у справі N 6-2309цс16 (Постанова N 6-2309цс16), від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2735цс16 (Постанова N 6-2735цс16) за позовами фізичних осіб до Фонду про стягнення грошових коштів за договорами строкового банківського вкладу та про відкриття банківського рахунку, у схожих правовідносинах Верховний Суд України виклав правову позицію, посилаючись на статтю 15 ЦПК України, зазначивши, що звернення позивача до Фонду як суб'єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

У постанові від 27 лютого 2019 року у справі N 161/11401/17 (провадження N 14-41цс19) у тотожних, що й у справі, що розглядається, правовідносинах Велика Палата Верховного Суду відхилила як неприйнятні з огляду на усталену судову практику доводи позивача про те, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, та про необхідність застосування у ній висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 09 листопада 2016 року у справі N 6-2309цс16.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки позивач просить відшкодувати Фонд кошти за вкладом у межах встановленого законом граничного розміру відшкодування, тому обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції щодо публічно-правового характеру відносин Фонду з позивачем з приводу відшкодування гарантованої суми банківського вкладу.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що Фонд створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та здійснює у цій сфері нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України ( N 2747-IV) (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України ( N 2747-IV) у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України ( N 2747-IV) у редакції, чинній на час закриття провадження у справі).

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції з організації виплати гарантованого державою відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна). А тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

Отже, спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16, від 06 червня 2018 року у справах N П/811/3526/15, N 813/6392/15, N 818/377/16, N 804/15159/15, N 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 127/25132/17 (Постанова N 127/25132/17, 14-453цс18), від 28 листопада 2018 року у справі N 592/13020/17).

Разом з тим спір щодо включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують граничну суму відшкодування, є приватноправовим і залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 61 - 65, 71 постанови від 06 червня 2018 року у справі N 727/8505/15-ц).

З огляду на вказане правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України, зокрема, від 09 листопада 2016 року у справі N 6-2309цс16 (Постанова N 6-2309цс16), від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2735цс16 (Постанова N 6-2735цс16), застосовані до спірних правовідносин бути не можуть.

Стосовно інших постанов Верховного Суду України слід зазначити таке.

У постановах від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15), від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14) Верховний Суд України зробив висновок, що виходячи із системного аналізу частини третьої статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", статті 1 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність", пункту шостого статті 2 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 910/8132/17 (Постанова N 12-27гс18, 910/8132/17) (провадження N 12-27гс18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15) і від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14), щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд (його уповноважена особа).

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських й адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи його уповноваженої особи на стадії ліквідації чи банкрутства банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки у справі, що розглядалася, позивач оскаржував дії уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, то такий спір не є публічно-правовим.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідачем у справі, що розглядалася, фактично є ПАТ "Дельта Банк" (в особі уповноваженої особи Фонду), а не сама уповноважена особа Фонду.

Велика Палата Верховного Суду відхилила як необґрунтовані наведені в касаційній скарзі доводи уповноваженої особи Фонду про непідвідомчість спору господарському суду, вказавши на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у справі, що розглядалася, та зробила висновок, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили правильні висновки про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства.

Від указаних висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15) і від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14), також відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2018 року у справі N 910/14465/17 (провадження N 12-65гс18).

За таких обставин, зважаючи на те, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у цій справі N 752/17889/17-ц визначили відповідачами Фонд та уповноважену особу Фонду, а не Банк, то посилання позивачів у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 (Постанова N 21-4846а15, 826/2043/15) та від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 (Постанова N 21-286а16, 826/20410/14) є безпідставним.

Разом з тим стосовно визначених позивачами відповідачів Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

За частиною другою статті 3 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

З аналізу статті 4 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків шляхом регуляторної діяльності, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року N 679-XIV "Про Національний банк України", так і повноваження, які не можна віднести до владних (здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків та організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI))).

Зазначений висновок підтверджується положеннями частини третьої (Закон N 4452-VI) та частини п'ятої статті 34 (Закон N 4452-VI) та частини першої статті 36 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI), відповідно до яких з початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку, а Фонд набуває усі права органів управління та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Такі повноваження Фонд делегує уповноваженій особі Фонду.

Аналогічні повноваження Фонду та його уповноваженої особи зазначені у статтях 47 - 48 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI).

Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органу управління цього банку та власних функцій як ліквідатора банку і гаранта за цивільно-правовими зобов'язаннями банку відповідно до статті 26 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI).

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону (Закон N 4452-VI) та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

У статті 47 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) зазначено, що уповноважена особа Фонду визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону (Закон N 4452-VI). Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду.

Уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку (частина восьма статті 35 Закону (Закон N 4452-VI)).

Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду (частина третя статті 37 Закону (Закон N 4452-VI)).

Частиною третьою статті 34 Закону N 4452-VI (Закон N 4452-VI) визначено, що здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації повноважень Фонду щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, та повноваження Фонду при реалізації повноважень Фонду, пов'язаних з ліквідацією неплатоспроможного банку, одним із яких є формування реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку - боржника.

Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, то відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

 

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

 

Т. О. Анцупова

 

С. В. Бакуліна

 

В. В. Британчук

 

Ю. Л. Власов

 

М. І. Гриців

 

Д. А. Гудима

 

В. І. Данішевська

 

Ж. М. Єленіна

 

О. Р. Кібенко

 

В. С. Князєв

 

Л. М. Лобойко

 

Н. П. Лященко

 

О. Б. Прокопенко

 

В. В. Пророк

 

В. Ю. Уркевич

 

О. Г. Яновська

 

* * *

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

Велика Палата Верхового Суду розглянула касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" І. Ю. П. про порушення прав вкладника та стягнення грошових коштів і постановою від 19 червня 2019 року касаційну скаргу залишила без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.

Водночас з мотивами Великої Палати Верхового Суду не можу повністю погодитися з огляду на таке.

1. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

2. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

3. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

4. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

5. Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

6. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).

7. Пунктом 1 частини першої статті 176 ЦПК України встановлено, що ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується.

8. В даній справі позивачі просили зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодувати їм невиплачені проценти за депозитними вкладами у розмірі: ОСОБА_1 - 7037,37 грн та ОСОБА_2 - 3562,52 грн.

9. Загальна сума ціни позову складає 10599,89 грн. (7037,37 грн + 3562,52 грн. та станом на 01 січня 2018 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1762 * 100 = 176200 грн).

10. Отже зазначена справа є малозначною у силу вимог закону.

11. Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду, постановляючи ухвалу від 30 листопада 2018 року про відкриття касаційного провадження, виходив з того, що наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, не врахувавши при цьому вимоги пункту 2 частини третьої цієї ж статті, а саме те, що касаційну скаргу подано на судові рішення у справі, яка у силу пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України є малозначною. Також касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять посилань на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню.

12. Підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відповідно до ухвали Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року, виступили виключно викладені в касаційній скарзі доводи позивача щодо порушення правил предметної юрисдикції відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України.

13. Пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України містить виключний перелік підстав, за яких судове рішення у малозначній справі може бути оскаржене в касаційному порядку, посилання учасника справи на порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції до таких підстав не віднесено.

14. Таким чином не встановивши, що у даній справі порушене питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики або наявні інші підстави встановлені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, належним процесуальним рішенням Великої Палати Верховного Суду було б закриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивача, а не розгляд справи по суті з недотриманням вимог статті 129 Конституції України, частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), частини першої та другої, пункту 9 частини третьої статті 2, частини другої статті 382 та пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

На моє переконання, касаційний перегляд Верховним Судом судових рішень, які набрали законної сили і касаційному оскарженню не підлягають, без належного обґрунтування виключних підстав для такого перегляду, не відповідає завданню Верховного Суду і може йти всупереч з принципом правової визначеності.

 

Суддя

В. В. Пророк




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали