ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

07.10.2010 р.

N К-21128/07


Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого - судді Головчук С. В. (суддя-доповідач), суддів - Рецебуринського Ю. Й., Розваляєвої Т. С., Ханової Р. Ф., Черпака Ю. К., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Ленінського районного суду м. Луганська від 13 березня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_6 до Луганського обласного військового комісаріату, Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про призначення пенсії, встановила:

У серпні 2005 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовною заявою до Луганського обласного військового комісаріату (далі - Луганський ОВК) про зобов'язання призначити пенсію за вислугу років. Позивач зазначив, що подав до відповідача заяву про призначення пенсії на підставі пункту "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", оскільки на день звернення йому виповнилося 45 років, а загальний трудовий стаж складав більше 25 років із них більше 12 років 6 місяців військової служби. Проте, 12 липня 2005 року Луганським ОВК у призначенні пенсії йому відмовлено у зв'язку з тим, що на день досягнення 45 років позивач не був військовослужбовцем. Вважаючи таку відмову неправомірною, просив визнати право на отримання пенсії за вислугу років та зобов'язати відповідача призначити пенсію.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Луганська від 30 січня 2007 року ГУ ПФУ в Луганській області залучено до участі у справі в якості співвідповідача.

Постановою Ленінського районного суду м. Луганська від 13 березня 2007 року, яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій і просить направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Зазначає, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, неправильно застосовано Закон України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" та не встановлено всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що право на отримання пенсії на підставі пункту "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" в редакції від 4 липня 2002 року поширюється на військовослужбовців, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45 років. Суди вважали, що оскільки позивач досяг такого віку вже після звільнення зі служби, права на отримання пенсії на підставі зазначеної норми Закону він не мав.

Проте з такими висновками судів погодитись не можливо.

Відповідно до пункту "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" (в редакції 4 липня 2002 року), із змінами від 24 червня 2004 року N 2262-XII, право на пенсію за вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або спеціальних звань, а також звільнених із служби у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з них, що є інвалідами війни, - незалежно від віку, і мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

29 квітня 2006 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців" від 4 квітня 2006 року, яким внесено зміни в редакцію пункту "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб".

За змістом зазначеної норми, в редакції чинній з 6 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року, незалежно від підстав та часу звільнення, правом на призначення пенсії за вислугу років користувалися перелічені в цій статті особи, які досягли на час звернення за призначенням пенсії 45-річного віку, мали загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ.

Таким чином, колишні військовослужбовці, які звернулися за нарахуванням пенсії за вислугу років, передбачену пунктом "б" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" в період з 6 серпня 2002 року по 29 квітня 2006 року, мали право на призначення такого виду пенсії, незалежно від часу звільнення зі служби.

Проте, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили коли позивач звернувся з заявою про призначення пенсії, а також його загальний трудовий стаж та стаж військової служби, що має істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини другої статті 160 КАС України судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Тому допущені судами порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до частини другої статті 227 КАС України є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Постанову Ленінського районного суду м. Луганська від 13 березня 2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2007 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 2391 КАС України.

 

Головуючий, суддя

С. В. Головчук

Судді:

Ю. Й. Рецебуринський

 

Т. С. Розваляєва

 

Р. Ф. Ханова

 

Ю. К. Черпак





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали