ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 7 травня 2012 року

Верховний Суд України у складі: головуючого - Терлецького О. О., суддів: Балюка М. І., Барбари В. П., Берднік І. С., Глоса Л. Ф., Гриціва М. І., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Колесника П. І., Короткевича М. Є., Коротких О. А., Косарєва В. І., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Маринченка В. Л., Онопенка В. В., Охрімчук Л. І., Панталієнка П. В., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Пилипчука П. П., Потильчака О. І., Пошви Б. М., Прокопенка О. Б., Редьки А. І., Романюка Я. М., Скотаря А. М., Таран Т. С., Тітова Ю. Г., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., Яреми А. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії "Хліб України" "Тальнівський комбінат хлібопродуктів" (далі - підприємство) до управління Пенсійного фонду України в Тальнівському районі Черкаської області (далі - управління ПФУ) про скасування рішень, встановив:

У жовтні 2010 року підприємство звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати рішення управління ПФУ від 5 жовтня 2010 року N 343, яким застосовано штрафну (фінансову) санкцію у розмірі 3816 грн. 77 коп. та нараховано пеню у розмірі 12786 грн. 18 коп. за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) страхувальниками страхових внесків, у тому числі донарахованих страхувальниками або органом Пенсійного фонду та N 344, яким застосовано штрафну (фінансову) санкцію у розмірі 280 грн. 60 коп. та нараховано пеню у розмірі 746 грн. 80 коп.

На обґрунтування позову підприємство послалося, зокрема, на те, що відповідач безпідставно застосував до нього фінансові санкції в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 10 листопада 2010 року позов задовольнив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 4 лютого 2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду від 11 травня 2011 року, скасовував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що за змістом статті 12 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів, які виникли після введення мораторію, адже їх виконання для боржника є обов'язковими. Разом з тим, пеня, штраф та інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), що застосовуються до боржника не застосовуються, оскільки ця норма визначає конкретний проміжок часу, який відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, але ніяк не пов'язаний із його суттю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції виходив із того, що за змістом абзацу двадцять четвертого статті 1 Закону N 2343-XII мораторій на задоволення вимог кредиторів, який в силу пункту 4 статті 12 названого Закону вводиться одночасно з порушенням справи про банкрутство, являє собою зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію.

Таким чином, мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань, які виникли після введення мораторію.

Порушення провадження у справі про банкрутство не означає завершення підприємницької діяльності боржника. Він має право укладати договори і вчиняти інші правочини, у зв'язку із чим у нього виникають права та обов'язки, виконання яких забезпечується на загальних підставах.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Підприємство, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень чинного законодавства, а саме статті 12 Закону N 2343-XII, просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України та направити справу на новий розгляд до цього самого суду.

На обґрунтування заяви Підприємство додало ухвали Вищого адміністративного суду України, зокрема, від 27 квітня 2010 року (N К-20351/08) (Ухвала N К-20351/08), від 3 листопада (N К-51010/09), у яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Відповідно до статей 1 та 12 Закону N 2343-XII, мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв'язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов'язання і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.

З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов'язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов'язання.

З огляду на наведене можна зробити висновок про те, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Що стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов'язаннями, які забезпечують належне виконання основного зобов'язання, і є похідними від основного зобов'язання.

З огляду на наведене, оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після введення мораторію, а отже, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов'язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов'язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також штрафних санкцій, ґрунтується на законі.

Таким чином, оскільки, як установили суди, порушення підприємством пункту 2 частини дев'ятої статті 106 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" мало місце після введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, то управління ПФУ правомірно застосувало до позивача штраф за порушення поточних зобов'язань.

На думку Верховного Суду України, висновок Вищого адміністративного суду України з урахуванням наведеного ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права і відповідає практиці Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії.

Оскільки при вирішенні справи касаційний суд правильно застосував норми матеріального права, у задоволенні заяви підприємства слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії "Хліб України" "Тальнівський комбінат хлібопродуктів" відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий:

О. О. Терлецький

Судді:

М. І. Балюк

 

В. П. Барбара

 

І. С. Берднік

 

Л. Ф. Глос

 

М. І. Гриців

 

А. А. Ємець

 

Т. Є. Жайворонок

 

В. В. Заголдний

 

Г. В. Канигіна

 

М. Р. Кліменко

 

П. І. Колесник

 

М. Є. Короткевич

 

О. А. Коротких

 

В. І. Косарєв

 

О. В. Кривенда

 

В. В. Кривенко

 

В. Л. Маринченко

 

В. В. Онопенко

 

Л. І. Охрімчук

 

П. В. Панталієнко

 

М. В. Патрюк

 

В. Ф. Пивовар

 

П. П. Пилипчук

 

О. І. Потильчак

 

Б. М. Пошва

 

О. Б. Прокопенко

 

А. І. Редька

 

Я. М. Романюк

 

А. М. Скотарь

 

Т. С. Таран

 

Ю. Г. Тітов

 

І. Б. Шицький

 

В. Ф. Школяров

 

А. Г. Ярема





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали