ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 9 квітня 2012 року

Верховний Суд України у складі: головуючого Терлецького О. О., суддів: Балюка М. І., Барбари В. П., Берднік І. С., Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Григор'євої Л. І., Гриціва М. І., Гуменюка В. І., Гусака М. Б., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Ковтюк Є. І., Колесника П. І., Короткевича М. Є., Коротких О. А., Косарєва В. І., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Маринченка В. Л., Охрімчук Л. І., Панталієнка П. В., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Пилипчука П. П., Потильчака О. І., Пошви Б. М., Прокопенка О. Б., Редьки А. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Скотаря А. М., Таран Т. С., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., при секретарі судового засідання - Бурнишевій О. Е., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Закарпатського інституту агропромислового виробництва Української академії аграрних наук (у подальшому змінив назву на Закарпатський інститут агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України; далі - Інститут) до Мужіївської сільської ради Берегівського району Закарпатської області (далі - Сільрада), третя особа - закрите акціонерне товариство спільне українсько-гібралтарське підприємство "Котнар" (далі - ЗАТ "Котнар"), про скасування рішення, встановив:

У червні 2008 року Інститут звернувся до суду з позовом, у якому просив скасувати рішення Сільради від 13 листопада 2006 року N 44 "Про виділення та вилучення земельних ділянок".

На обґрунтування позову зазначив, що відповідач на порушення вимог статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 5 Закону України від 7 лютого 2002 року N 3065-III "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" (далі - Закон N 3065-III) прийняв оскаржуване рішення про вилучення в Інституту земельної ділянки площею 3,3 га по контуру N 341 по вул. Леніна, 247-а в межах населеного пункту - с. Мужієво - та передачу її у фонд земель запасу Сільради без погодження з Президією Української академії аграрних наук добровільної відмови власника цієї земельної ділянки від права постійного користування нею та виготовлення проекту землеустрою.

Сільрада позовні вимоги не визнала, посилаючись на те, що Інститут добровільно відмовився від права постійного користування земельною ділянкою, повідомивши про це листами від 27 вересня 2006 року N 72 та N 271.

Берегівський районний суд Закарпатської області постановою від 18 серпня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2008 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 30 березня 2010 року рішення судів попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове - про відмову в задоволенні позову.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), Інститут, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 141, 149 ЗК, статті 5 Закону N 3065-III, пункту 39 Статуту Української академії аграрних наук, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року N 175, просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 30 березня 2010 року.

На обґрунтування заяви додано постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2011 року у справі N 2/31 між тими ж сторонами про той же предмет спору, в якій, на думку позивача, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовані вказані норми матеріального права.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 серпня 2011 року допустив цю справу до провадження Верховного Суду України.

Перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на таке.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення попередніх судів та відмовляючи в задоволенні позову, керувався тим, що припинення права користування земельною ділянкою відбулося шляхом добровільної відмови на підставі листів Інституту, що узгоджується з вимогами статей 141, 142 ЗК.

У справі, рішення в якій додано до заяви на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення попередніх судів про задоволення позову, виходив із того, що статтею 141 ЗК встановлено підстави припинення права користування земельною ділянкою, а статтею 142 зазначеного Кодексу - умови добровільної відмови від права власності або права постійного користування земельною ділянкою. Зазначив, що лист Інституту не є добровільною відмовою землекористувача у розумінні положень цього Кодексу.

Аналіз наведених рішень судів касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цими судами норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Верховний Суд України виходить із такого.

Стаття 141 ЗК закріплює, серед інших, такі підстави припинення права користування земельною ділянкою, як: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК.

Статтями 142, 149 ЗК передбачено умови добровільної відмови від права власності або права постійного користування земельною ділянкою та, відповідно, порядок вилучення земельних ділянок.

Суди встановили, що листами від 27 вересня 2006 року N 72 та N 271 Інститут повідомив Сільраду про відмову від господарського двору, що відноситься до фруктосховища і знаходиться по вул. Леніна, 274-а в с. Мужієво, та зазначив, що для офіційної передачі ділянки землі під господарським двором необхідно встановити межі цієї території, для чого слід провести геодезичну зйомку. Тобто у зазначених листах позивача йшлося про земельну ділянку під господарським двором, що відноситься до фруктосховища, а не про 3,3 га землі, яка вилучена Сільрадою.

Таким чином, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позову, помилково застосував статтю 142 ЗК і дійшов висновку, що землекористувач своїми листами добровільно відмовився від права постійного користування всією земельною ділянкою, яка знаходиться по вул. Леніна, 274-а в с. Мужієво, що призвело до неправильного застосування статті 141 ЗК.

Крім того, ухвалюючи рішення по суті, касаційний суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір є справою адміністративної юрисдикції. Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на нижченаведене.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму слід розуміти в системному зв'язку з частиною першою тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав та інтересів юридичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень можливий лише у сфері публічно-правових відносин.

Суди встановили, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із прийняттям відповідачем рішень про вилучення земельної ділянки, яка була надана позивачу у постійне користування на підставі державного акта, та надання її за договором оренди третій особі, яка придбала розташовану на цій земельній ділянці нежитлову будівлю за договором купівлі-продажу.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) справи, зокрема у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.

Таким чином, при визначенні підсудності справи суди мали виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач. Інститут подав позов з метою захистити своє право користування земельною ділянкою, яке, на його думку, порушене його власником - територіальною громадою в особі Сільради - внаслідок прийняття останньою рішень, спрямованих на передачу цієї земельної ділянки в оренду третій особі. Під час вирішення такого спору господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України (частина друга статті 4 ГПК).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Статтею 12 ЗК передбачено, що сільська рада має право розпоряджатися землями територіальних громад, яке вона здійснює шляхом: передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування і вилучення їх із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викупу земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організації землеустрою; координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного й екологічного законодавства; обмеження, тимчасової заборони (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовки висновків щодо вилучення (викупу) і надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; встановлення та зміни меж районів у містах із районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

При цьому, як убачається зі змісту зазначеної статті, сільська рада має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Таким чином, при здійсненні повноважень власника землі рада є не суб'єктом владних повноважень у тому значенні цього терміна, в якому його вжито у пункті 1 частини першої статті 17 КАС, а рівноправним суб'єктом земельних відносин, дії якого спрямовані на реалізацію свого права розпоряджатися землею.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС справу адміністративної юрисдикції визначено як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Спір у справі, що розглядається, не є адміністративним, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.

У той же час Верховний Суд України позбавлений можливості усунути розбіжності у застосуванні норм процесуального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки відповідно до статті 235 КАС Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом, а підставою для перегляду судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 243 КАС суд задовольняє заяву у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною другою зазначеної статті якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Оскільки у цій справі, безвідносно до вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права, яке в даний час до повноважень Верховного Суду України не належить, неоднаковість правозастосування норм матеріального права підтвердилася, - заяву Інституту про перегляд ухвалених рішень слід задовольнити.

З урахуванням наведеного постанова Вищого адміністративного суду України від 30 березня 2010 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України постановив:

Заяву Закарпатського інституту агропромислового виробництва Національної академії аграрних наук України задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 30 березня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до цього ж суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий:

О. О. Терлецький

Судді:

М. І. Балюк

 

В. П. Барбара

 

І. С. Берднік

 

С. М. Вус

 

Л. Ф. Глос

 

Т. В. Гошовська

 

Л. І. Григор'єва

 

М. І. Гриців

 

В. І. Гуменюк

 

М. Б. Гусак

 

А. А. Ємець

 

Т. Є. Жайворонок

 

В. В. Заголдний

 

Г. В. Канигіна

 

М. Р. Кліменко

 

Є. І. Ковтюк

 

П. І. Колесник

 

М. Є. Короткевич

 

О. А. Коротких

 

В. І. Косарєв

 

О. В. Кривенда

 

В. В. Кривенко

 

О. Т. Кузьменко

 

Н. П. Лященко

 

В. Л. Маринченко

 

Л. І. Охрімчук

 

П. В. Панталієнко

 

М. В. Патрюк

 

В. Ф. Пивовар

 

П. П. Пилипчук

 

О. І. Потильчак

 

Б. М. Пошва

 

О. Б. Прокопенко

 

А. І. Редька

 

Я. М. Романюк

 

Ю. Л. Сенін

 

А. М. Скотарь

 

Т. С. Таран

 

І. Б. Шицький

 

В. Ф. Школяров





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали