ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

10.05.2011 р.

Справа N 5002-30/5228-2010

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів - Овечкіна В. Е., Чернова Є. В., Цвігун В. Л. (за участю представників: Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив N 25-Керч", ОСОБА_1, дов. від 27.03.2011 р., Кримського республіканського підприємства "Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Керчі"), розглянувши касаційну скаргу на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 3 березня 2011 року у справі N 5002-30/5228-2010 господарського суду АР Крим за позовом Кримського республіканського підприємства "Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Керчі" до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив N 25-Керч" про спонукання укласти договір, встановив:

Рішенням господарського суду АР Крим від 06.12.2010 року (суддя Ловягіна Ю. Ю.) позов про спонукання укласти договір задоволено, відповідача зобов'язано укласти відповідний договір з позивачем.

Суд дійшов висновку, що за вимогами норм ст. ст. 19, 20, 21, 29 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", враховуючи, що відповідач є балансоутримувачем будинку та здійснює експлуатацію водопроводів і каналізації, тому повинен укладати договір про надання послуг з водопостачання та водовідведення.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. (судді: Воронцова Н. В., Ткаченко М. І., Проценко О. І.) рішення господарського суду АР Крим від 06.12.2010 року скасовано. В позові відмовлено.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду, оскільки укладення договорів про надання житлово-комунальних послуг від імені споживачів до компетенції відповідача не відноситься, визнавши помилковим та неправильним застосування судом першої інстанції норм ст. 179 ГК України, ст. 29 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", ст. 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання", відмовивши в позові повністю.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, рішення господарського суду першої інстанції залишити в силі.

Скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми ст. ст. 174, 181, 187 ГК України, ст. ст. 19, 22, 29 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", вважаючи, що відповідач як балансоутримувач повинен укладати договір з водопостачання та водовідведення з виробником послуги, ст. 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання", якою відповідач визначений як споживач послуги, а не мешканці будинку.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом спору є зобов'язання укласти договір на послуги з водопостачання та водовідведення в редакції договору запропонованого позивачем.

Так, порядок укладання договорів визначений ст. ст. 179 - 188 Господарського кодексу України.

В силу ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладання господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, відповідач не є суб'єктом господарювання, на який покладено обов'язок щодо укладання спірного договору.

Стаття 19 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" визначає, що послуги з питного водопостачання надаються споживачам підприємством питного водопостачання на підставі договору з:

підприємства, установи, організації, що безпосередньо користуються централізованим питним водопостачанням;

підприємства, установи або організаціями, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд і до обов'язків яких належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та водовідведення;

об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельні кооперативи та інші об'єднання власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водопостачання та водовідведення на підставі укладених ними договорів;

власники будинків, що перебувають у приватній власності.

Договір про надання послуг з питного водопостачання укладається безпосередньо між підприємством питного водопостачання або уповноваженою ним юридичною чи фізичною особою і споживачем, визначеним у частині першій цієї статті.

Отже, укладання спірного договору не є обов'язковим для відповідача, оскільки Закон України "Про питну воду та питне водопостачання" хоча і визначає, що послуги з питного водопостачання надаються на підставі договору, але не містить прямої вказівки на обов'язковість його укладання. Таким чином, відсутність договору, який є підставою для виникнення у позивача обов'язку надавати послуги з питного водопостачання та водовідведення, надає позивачу право їх не надавати відповідній особі.

Частина 2 ст. 21 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" також не встановлює обов'язку виконавця, яким у даному випадку є відповідач, укладати договір з виробником (позивачем).

Статтею 181 ГК України встановлено, що проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. При цьому, відповідно до частин 3, 4 названої статті, сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору; за наявності заперечень щодо окремих умов договору, сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірника протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

В силу ч. 5 ст. 181 ГК України сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, у цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. За змістом ч. 7 цієї норми, якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладання якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Отже, частини 3, 4, 5, 7 статті 181 ГК України застосовуються у випадку, коли сторони мають намір укласти відповідний договір, але не можуть дійти згоди щодо окремих його умов. При цьому, розбіжності до суду передаються лише якщо на це є згода обох сторін, за виключенням випадку, коли договір заснований на державному замовленні або укладання якого, є обов'язковим для сторін на підставі закону або виконавцем є монополіст, на якого покладається обов'язок передати відповідний спір на вирішення суду, у разі отримання ним договору з протоколом розбіжностей, з якими він не згоден.

Відповідно до ст. 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом.

Проте, укладання спірного договору не є обов'язковим для відповідача, оскільки відсутня пряма вказівка Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" про це, і останній не має наміру укладати такий договір.

За таких обставин касаційна інстанція вважає правомірними висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, але з наведених вище мотивів.

Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведене, висновки апеляційного господарського суду відповідають нормам чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, натомість доводи касаційної скарги їх не спростовують, не ґрунтуються на правильному розумінні наведених норм права та підстав укладення господарського договору за судовим рішенням, тому відхиляються як необґрунтовані.

Виходячи з викладеного, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, постановив:

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 р. у справі N 5002-30/5228-2010 господарського суду АР Крим залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

 

Головуючий, суддя

В. Овечкін

Судді:

Є. Чернов

 

В. Цвігун

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали