ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

27.10.2011 р.

Справа N 11/446


Додатково див. постанову Верховного Суду України від 15 травня 2012 року (Постанова N 3-28гс12)

Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючого - Першикова Є. В., суддів - Данилової Т. Б., Ходаківської І. П., розглянула касаційну скаргу прокуратури міста Києва (далі - Прокуратура) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.07.2011 у справі N 11/446 господарського суду міста Києва за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Тітал" (далі - Товариство) до Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі - Міністерство) про стягнення 2992500,00 грн. основного боргу, 50421,57 грн.  - 3 % річних, 218452,50 грн. інфляційних, 1680,69 грн. пені та 117650,34 грн. штрафу (в засіданні взяли участь представники: позивача - ОСОБА_1 (за дов. N 41 від 05.05.2011); відповідачів - ОСОБА_2 (за дов. N 01-6762/08 від 26.05.2011); Прокуратури - Ходаківський М. П. (посвідчення N 147)).

Ухвалою від 03.10.2011 колегії суддів у складі головуючого - Першикова Є. В., суддів - Добролюбової Т. В., Кравчука Г. А. касаційна скарга Прокуратури була прийнята до провадження та призначена до розгляду у судовому засіданні.

У зв'язку з виходом з відпустки судді Данилової Т. Б. та виходом з лікарняного судді Ходаківської І. П., розпорядженням від 25.10.2011 секретаря судової палати для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Першиков Є. В., судді - Данилова Т. Б., Ходаківська І. П.

Про вказані обставини представників сторін повідомлено на початку судового засідання 27.10.2011. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу по суті, не заявлено.

Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 27.10.2011 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 15.11.2010 господарського суду міста Києва (суддя Смирнова Ю. М.) позов задоволено частково.

З Міністерства на користь Товариства стягнуто 2992500,00 грн. основного боргу, 50421,57 грн. 3 % річних, 218452,50 грн. інфляційних втрат, 1680,69 грн. пені та 117650,34 грн. штрафу.

Постановою від 19.07.2011 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого - Баранця О. М., суддів - Чорної Л. В., Репіної Л. О.) апеляційну скаргу Прокуратури залишено без задоволення, а рішення від 15.11.2010 господарського суду міста Києва - без змін.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що матеріалами справи підтверджено факт неналежного виконання Міністерством своїх зобов'язань по сплаті поставленої та отриманої продукції.

Не погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Прокуратура звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 15.11.2010 господарського суду міста Києва та постанову від 19.07.2011 Київського апеляційного господарського суду скасувати, та прийняти у справі нове рішення, яким позовні вимоги Товариства залишити без задоволення.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема: п. 6 ч. 1 ст. 2, ч. 2 ст. 4, ч. 1 ст. 23, ч. 5 ст. 51 Бюджетного кодексу України, ст. ст. 212, 526, 530, 629 Цивільного кодексу України.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Міністерство щодо доводів та вимог Прокуратури заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Прокуратури залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Присутній у судовому засіданні 27.10.2011 представник Товариства щодо доводів та вимог Прокуратури заперечував, посилаючись на їх невідповідність чинному законодавству.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 17.12.2009 між Товариством (Постачальник) та Міністерством (Замовник) було укладено договір N 21-6/48 на поставку продукції спеціального призначення -пожежно-рятувальних автомобілів АРА-м (2705)-510, на шасі ГАЗ-2705 (далі - Договір).

При цьому, судами встановлено, що відповідно до п. 1.1 вказаного Договору Постачальник зобов'язується поставити у власність Замовнику пожежно-рятувальні автомобілі АРА-м (2705)-510, на шасі ГАЗ-2705, ТУ У 34.1-24571799-008:2007 власного виробництва (далі - продукція спеціального призначення, продукція) у кількості 4 штуки, згідно специфікації (додаток 1), що є невід'ємною частиною Договору, а Замовник зобов'язується прийняти та оплатити продукцію на умовах цього Договору.

Місцевим та апеляційним судами встановлено, що згідно з п. 2.1 Договору ціна за ним становить 2992500,00 грн. в тому числі ПДВ - 498750,00 грн. за цінами відповідно до специфікації з врахуванням транспортних витрат.

Разом з тим, встановлено, що відповідно до п. 3.3 Договору продукція повинна бути поставлена Замовнику в термін до 28.12.2009.

При вирішенні спору судами враховано, що у п. 6.1 Договору сторони передбачили, що приймання-передача продукції кожної поставки здійснюється у присутності представників сторін, за накладними та актами прийняття-передачі в місці постачання продукції, при наявності зазначених в п. 3 Договору документів.

Матеріалами справи підтверджено, що на виконання умов Договору Товариство поставило Міністерству продукцію у кількості 4-х спеціальних автомобілів на загальну суму 2992500,00 грн. за видатковою накладною N РН-044 від 28.12.2009 на суму 2992500,00 грн.

Попередніми судовими інстанціями враховано, що отримання Міністерством продукції, зазначеної у видатковій накладній, підтверджується підписом його представника на зазначених видатковій накладній та довіреністю на отримання товару, а також актом N 196/1540/о-п приймання-передачі (внутрішнього переміщення) автомобілів АРА-м (2705)-510 на шасі ГАЗ-2705 від 28.12.2009, належним чином засвідчені копії яких містяться в матеріалах справи. Відповідність вироблених Товариством аварійно-рятувальних автомобілів АРА-м (2705)-510 підтверджена сертифікатом відповідності серії ДЗ N 704880, виданим ДП "Укрметртестстандарт". Зауважень щодо кількості, якості, комплектності поставленого товару Міністерством висунуто Товариству не було.

У зв'язку з наведеним суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до висновку про те, що Товариство свої зобов'язання за Договором виконало належним чином.

Разом з тим, судами звернуто увагу на те, що у п. 2.2 Договору сторони домовились, що розрахунок за продукцію спеціального призначення здійснюється при наявності коштів на реєстраційному рахунку Замовника протягом 10 банківських днів з моменту поставки частини продукції за поставлену частину або з моменту поставки продукції у повному обсязі на підставі акту приймання-передавання, накладної та рахунку-фактури Постачальника.

Отже, встановлено, що Міністерство мало здійснити розрахунки з Товариством за отриманий товар за видатковою накладною від 28.12.2009 до 13.01.2010 включно. Однак, таких розрахунків здійснено не було, а невиконання своїх зобов'язань за Договором Міністерство обґрунтовує тим, що на час розгляду спору ним не було отримано бюджетне фінансування закупівлі на свій реєстраційний рахунок, а тому з його сторони відсутнє прострочення виконання зобов'язання по оплаті продукції.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, згідно приписів ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України договір є підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань).

За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого обов'язку.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, за своєю правовою природою угода, на виконання умов якої ставиться питання про стягнення боргу у даній справі, є договором поставки.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник) зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин.

Загальні положення про купівлю-продажу визначено у гл. 54 Цивільного кодексу України.

Так, ст. 655 цього Кодексу передбачає, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом ст. ст. 691, 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Частиною 2 статті 9 Цивільного кодексу України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Основні засади господарювання в Україні і господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання визначено у Господарському кодексі України.

Відповідно до ч. 2 ст. 217 Господарського кодексу України штрафні санкції є видом господарських санкцій, які застосовуються у сфері господарювання.

Частиною 1 статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. За змістом частини 2 вказаної статті у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Правовий аналіз наведеної норми свідчить, що за умови чіткого визначення у законі уніфікованого розміру штрафних санкцій для правовідносин, пов'язаних з виконанням державного контракту, та відсутності встановлення сторонами іншого розміру штрафних санкцій, підлягають до застосування санкції у розмірах, встановлених законом.

Разом з тим, для застосування вказаної норми суттєвим є встановлення лише факту того, що в спірних правовідносинах хоча б одна із сторін є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту.

Щодо посилань Міністерства на відсутність бюджетного фінансування, то колегія суддів Вищого господарського суду України вважає підставним висновок попередніх судових інстанцій на те, що така обставина не звільняє Міністерство від виконання зобов'язань щодо оплати поставленої та прийнятої продукції, оскільки така обставина не визначена законодавчо як така, що звільняє від виконання зобов'язання. Так, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України прямо передбачає, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважається обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що Європейським судом з прав людини у рішеннях у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (від 18.10.2005) та у справі "Бакалов проти України" (від 30.11.2004) вказав, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є виправданням бездіяльності.

Про помилковість позиції про те, що відсутність бюджетного асигнування є підставою для звільнення від виконання грошового зобов'язання, викладено також у постанові Верховного Суду України від 13.10.2009 Судової палати в адміністративних справах.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені Прокуратурою в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факти порушення судами першої та апеляційної інстанцій не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи в силу вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України здійснюється за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що з'ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі згідно приписів ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення її без змін.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів постановила:

Касаційну скаргу прокуратури міста Києва залишити без задоволення.

Постанову від 19.07.2011 Київського апеляційного господарського суду у справі N 11/446 господарського суду міста Києва залишити без змін.

 

Головуючий

Є. Першиков

Судді:

Т. Данилова

 

І. Ходаківська





 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали