ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

05.09.2018 р.

Справа N 761/16629/15-ц

 

Провадження N 61-34942св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у складі судді Маліновської В. М. та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2017 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Немировської О. В., Чобіток А. О., встановив:

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про стягнення грошових коштів за договором про партнерство та співробітництво від 11 січня 2007 року.

Пред'явлений позов ОСОБА_4 обґрунтовував тим, що 11 січня 2007 року між ним, ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір про партнерство та співпрацю, який за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність. За умовами названого договору позивач та ОСОБА_7 спільно вживають всіх заходів, забезпечують організаційну, технічну підтримку, а також забезпечують лобіювання та безпечність з метою завершення добудови мансарди у якості завершеного об'єкта будівництва, розподіленого на сім квартир, зареєстрованих на відповідачів відповідними реєстраційними органами, а ОСОБА_5 бере на себе зобов'язання забезпечити фінансування (самостійно чи спільно з ОСОБА_6) для завершення та введення в експлуатацію мансарди у таких об'ємах: 1) придбання прав на мансарду, 2) придбання квартири АДРЕСА_1, 3) оплата судових витрат, 4) оплата юридичних послуг, 5) витрати на послуги БТІ та інших державних та місцевих органів, необхідних для введення в експлуатацію квартир мансарди. Відповідно до пункту 2.1. договору термін "Прибуток" означає загальний прибуток від продажу семи квартир та квартири N 34, розмір прибутку, який отримують сторони договору, становить: ОСОБА_4 - 14, 5 %, ОСОБА_7 - 10 %, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - 75, 5 %; сторони погодились, що прибуток підлягає розподілу тільки після здійснення продажу всіх семи квартир мансарди та квартири N 34.

22 жовтня 2007 року актом Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта введено в експлуатацію реконструкцію горищного приміщення в будинку з улаштуванням квартир у двох рівнях на АДРЕСА_1. Таким чином, позивач виконав усі взяті на себе обов'язки за договором від 11 січня 2007 року у повному обсязі. Після завершення будівництва та прийняття мансардного поверху в експлуатацію право власності на квартири NN 34, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 43, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1, оформлено на ім'я ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Пошуком покупців та оформленням договорів купівлі-продажу займався ОСОБА_5 З моменту введення об'єкта в експлуатацію та до часу звернення з позовом до суду позивач неодноразово звертався до відповідачів з вимогою здійснити розподіл прибутку та виплатити належну йому частину прибутку відповідно до умов договору, на що отримував відповідь про те, що квартири не продаються, а тому прибуток, який мав би бути розподілений, відсутній.

На початку серпня 2014 року позивач випадково дізнався, що відповідачі вже здійснили продаж квартир NN 34, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 43, які знаходяться у буд. АДРЕСА_1, приховують від позивача цю інформацію з метою розподілу прибутку від їх продажу між собою. Відповідно до пункту 2.1 договору ціна продажу квартир складає 5000,00 дол. США за один квадратний метр, якщо сторони договору не домовляться про іншу ціну. Загальна площа квартир, що продані відповідачами, становить 1076,00 кв. м, таким чином, розмір прибутку позивача, не переданого йому відповідачами за договором, становить 780245,00 дол. США. Враховуючи викладене, просив стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на свою користь грошові кошти у сумі 780245,00 до. США, що еквівалентно 17141098,65 грн. за курсом Національного банку України станом на 10 липня 2015 року.

Як на правові підстави позову позивач посилався на статті 509, 526, 629, 638, 1130 ЦК України.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у позові відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в розумінні статей 58, 59 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) на підтвердження вчинення ним

будь-яких дій відповідно до підпункту 1.1 договору від 11 січня 2007 року про партнерство та співробітництво з метою виконання своїх зобов'язань за зазначеним договором; такі докази відсутні у матеріалах справи. Оскільки відповідно до статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, суд відмовив у позові.

Обґрунтовуючи постановлене рішення, суд першої інстанції також зазначив, що сторонами договору від 11 січня 2007 року про партнерство та співробітництво, для яких умови зазначеного договору є обов'язковими до виконання, визначено ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_4, у той час як позивач просить в солідарному порядку стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (втім, останній не підписував договору) грошові кошти у сумі 780245,00 дол. США у рахунок виконання ними своїх зобов'язань за зазначеним договором.

Рішенням апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції, додатково навівши такі доводи. Умови укладеного між сторонами договору свідчать, що виконання обов'язку однією стороною обумовлено виконанням свого обов'язку другою стороною, а отже у спірних правовідносинах має місце зустрічне виконання зобов'язань. Позивачем не доведено, у матеріалах справи відсутні докази виконання позивачем обов'язків зі здійснення організаційної та технічної підтримки завершення будівництва об'єкта, сам лише факт введення об'єкта в експлуатацію не свідчить про виконання саме ним цих обов'язків. За умовами укладеного договору одержання прибутку передбачається в результаті здійснення сторонами саме спільної діяльності, а отже доведення факту виконання договірних зобов'язань є необхідним під час розгляду та вирішення питання розподілу прибутку. Суд визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про недоведеність факту виконання позивачем взятих на себе зобов'язань.

Позивач ОСОБА_4, не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, у липні 2017 року звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2017 року, справу направити на новий розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що ним, ОСОБА_4, виконані всі взяті на себе обов'язки за договором від 11 січня 2007 року про партнерство та співробітництво. Виконання обов'язків за договором, на переконання заявника, підтверджується самим фактом досягнення спільної мети: завершенням будівництва та прийняттям мансардного поверху будинку в експлуатацію у АДРЕСА_1, що підтверджено актом Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 22 жовтня 2007 року.

У поданому відзиві ОСОБА_5 зазначає про необґрунтованість касаційної скарги та просить залишити її без задоволення з огляду на те, що позивач не довів, що ним були виконані зобов'язання за договором про спільну діяльність, а тому він не має права на отримання прибутку від спільної діяльності, у якій не брав участі. Оскаржувані заявником судові рішення ухвалені із дотриманням норм процесуального та матеріального права, а тому не підлягають скасуванню.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII), що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За правилом підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 23 січня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2018 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок про залишення касаційної скарги без задоволення.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 11 січня 2007 року між ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено договір про партнерство та співробітництво, за умовами якого сторони домовились, що ОСОБА_7 та ОСОБА_4 спільно докладатимуть усіх зусиль, забезпечують організаційну, технічну підтримку, а також забезпечують лобіювання та безпеку з метою завершення мансарди будинку як закінченого об'єкта законного будівництва, юридично розподіленого на сім квартир, зареєстрованих за ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідними українськими органами. Зазначені квартири повинні бути вільними від будь-яких вимог третіх осіб, будівництво повинно бути виконане з усіма необхідними та дійсними дозволами, погодженнями, ліцензіями, необхідними згідно з чинним законодавства України; ОСОБА_5 зобов'язався забезпечити фінансування (самостійно або спільно з ОСОБА_6) задля закінчення та введення в експлуатацію мансарди в таких обсягах:

1) придбання прав на мансарду у ОСОБА_8; 2) купівля квартири у громадянки ОСОБА_9 АДРЕСА_1 та купівля нової квартири для громадянки ОСОБА_9; 3) оплата судових витрат; 4) оплата юридичних послуг; 5) витрати на послуги БТІ та інших державних й місцевих органів, необхідних для введення в експлуатацію квартир мансарди;

6) витрати на ремонт будинку і мансарди на суму 180000,00 дол. США, отримані від продажу квартир за іншими адресами у м. Києві ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

У пункті 2.1. договору сторони погодили порядок та умови розподілу отриманого від спільної діяльності прибутку. Термін "прибуток" ними визначено як загальний дохід від продажу всіх семи новостворених квартир мансарди та колишньої квартири, належної громадянці ОСОБА_9 N 34, за вирахуванням усіх витрат. Термін "витрати" визначено як загальні витрати, що відносяться до забезпечення будівництва мансарди та квартири N 34, понесені ОСОБА_5 та ОСОБА_6, зазначені у пункті 1.2., але не обмежуючись всіма витратами на професійні послуги, будівельні роботи, дозволи (ліцензії), платежі органам державної влади, комісії, податки, розумні розрахунки майбутніх пов'язаних витрат та потенційних податків, а також процент на інвестиційний капітал у розмірі 16 %.

За досягнутою домовленістю, будь-яка згадка про витрати з приводу купівлі та всі витрати щодо квартири АДРЕСА_1 включає також витрати на купівлю квартири АДРЕСА_2, що є заміною квартири як нового житла для громадянки ОСОБА_9. Розмір часток під час розподілу прибутку між сторонами визначено таким чином: ОСОБА_7 - 10 %;

ОСОБА_4 - 14,5 %; ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - 75,5 %.

Сторони погодили, що прибуток підлягає розподілу виключно після продажу всіх семи квартир мансарди та квартири N 34 у зазначеному будинку. Названий прибуток повинен бути розподілений пропорційно до визначених часток сторін договору й виключно після отримання оплати у результаті остаточного продажу усіх квартир. Квартири підлягали продажу за ціною із розрахунку 5000,00 дол. США за один квадратний метр її площі, якщо сторони цього договору не домовляться про іншу ціну. Якщо з будь-якої причини квартири не будуть продано протягом одного місяця, то ціна продажу негайно підлягає зниженню на 10 % та більше згідно з рішенням, яке буде прийняте ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2006 року у цивільній справі N 2-8541/06, яке набрало законної сили 29 серпня 2007 року, за позовом ОСОБА_6 та ОСОБА_5 до ОСОБА_8 про визнання права власності на недобудоване майно, встановлено, що між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_8 01 листопада 2000 року укладено договір із додатком N 1 про участь в інвестуванні будівництва житла на АДРЕСА_1, відповідно до умов якого відповідач, як забудовник, взяв на себе зобов'язання збудувати й передати у власність позивачам у строк до 01 січня 2006 року новостворене майно на мансардному поверсі у вигляді квартир N 36, загальною площею 155, 0 кв. м, N 37, загальною площею 155, 4 кв. м, N 38, загальною площею 73, 4 кв. м, N 39, загальною площею 88,3 кв. м, N 40, загальною площею 87, 1 кв. м, N 41, загальною площею 196, 5 кв. м, N 42, загальною площею 138, 4 кв. м на АДРЕСА_1, а позивачі, як інвестори, взяли на себе зобов'язання забезпечити відповідне фінансування цього будівництва. Зазначеним рішенням позов задоволено, визнано за позивачами право власності на спірні квартири.

Згідно з довідкою Київського міського бюро технічної інвентаризації від 26 вересня 2016 року N 12463 у будинку АДРЕСА_1: квартира N 36 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2006 року; квартира N 37 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 січня 2008 року; квартира N 38 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2006 року; квартира N 39 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 09 жовтня 2012 року; квартира N 40 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_12 (1/2 частина) та ОСОБА_13 (1/2 частина) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 липня 2010 року; квартира N 41 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_12 (1/2 частина), ОСОБА_13 (1/2) частина на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 липня 2010 року; квартира N 42 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 06 вересня 2010 року.

01 квітня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_14 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Д. К. Є. та зареєстрований в реєстрі за N 474, за умовами якого покупець прийняв у власність (придбав) квартиру N 36, загальною площею 155, 0 кв. м, яка розташована на мансардному поверсі будинку АДРЕСА_1. За домовленістю сторін ціна продажу квартири складає 8911000,00 грн.

25 січня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_15 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Є. К. Є. та зареєстрований в реєстрі за N 71, за умовами якого продавець продав, а покупець купила квартиру N 38 в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 74,60 кв. м, житловою площею 16, 20 кв. м За згодою сторін продаж квартири вчинено за 1198950,00 грн. які продавець отримав від покупця до моменту підписання цього договору.

20 грудня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_17 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу В. А. В. та зареєстрований в реєстрі за N 2369, за умовами якого продавець зобов'язується передати у власність, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити відповідно до умов цього договору нерухоме майно у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 68, 20 кв. м

Встановивши наведені обставини, суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача та визнав, що умова договору про партнерство та співробітництво щодо здійснення розподілу прибутку після продажу усіх квартир настала.

У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_5 з вимогою про виконання зобов'язань за договором про партнерство та співробітництво від 11 січня 2007 року, розподіл прибутку належним чином, виплату позивачу 14, 5 % від прибутку, отриманого від продажу відповідних квартир. Зазначені вимоги ОСОБА_5 залишив без задоволення.

Право, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За правилом статті 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до статті 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що укладений між сторонами договір є договором про спільну діяльність у вигляді простого товариства, оскільки сторони зобов'язалися спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної визначеної ними у договорі мети, при цьому спільна діяльність мала здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників.

Стосовно визначення підстав набуття права на участь у розподілі прибутку від спільної діяльності.

Згідно із статтею 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Відповідно до частини першої статті 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.

За правилом статті 1139 ЦК України прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

Враховуючи наведені норми права та положення укладеного сторонами договору, Верховний Суд встановив наявність підстав для висновку, що прибуток, який підлягає розподілу між учасниками договору простого товариства, має бути результатом саме та виключно спільної діяльності цих учасників договору, а не результатом дій окремої сторони договору. Враховуючи положення умов договору, за умовами якого ОСОБА_4 взяв на себе зобов'язання із організаційної, технічної підтримки, а також лобіювання та забезпечення безпеки завершення об'єкта законного будівництва, то набуття ним права на отримання прибутку за договором є можливим лише у разі доведення ним виконання взятих на себе зобов'язань та ведення спільної діяльності.

Таким чином, підставою виникнення суб'єктивного права на розподіл прибутку, одержаного учасниками договору простого товариства, є не сам факт укладення одним із учасників такого договору, а виключно участь такого учасника у спільній діяльності, спільне ведення якої й призвело до отримання такого прибутку.

Розподіл тягаря доведення підстав позову та заперечень між учасниками розгляду справи.

Визначення та конкретизація підстав такої категорії позовних вимог відповідним чином впливає й на розподіл тягаря доказування у справі між учасниками спору.

Згідно з положеннями статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Застосовуючи положення статті 10 ЦПК України 2004 року до спірних правовідносин, Верховний Суд дійшов переконання, що саме позивач, звернувшись до суду з відповідним позовом до інших учасників за договором про спільну діяльність, мав довести правові та фактичні підстави власних позовних вимог. А отже, саме позивач мав обґрунтувати та довести виконання ним вимог укладеного договору про спільну діяльність.

Враховуючи зазначене, доводи касаційної скарги про те, що належне виконання заявником його обов'язків за договором підтверджується самим фактом досягнення спільної мети, а саме: завершенням будівництва та прийняттям мансардного поверху в експлуатацію у АДРЕСА_1, не є належними та обґрунтованими, оскільки доводять лише факт досягнення спільної мети, а не той факт, що мету досягнуто у результаті спільної діяльності за участю заявника (позивача).

Установивши, що ОСОБА_4 не довів виконання ним належним чином та у повному обсязі зобов'язань за договором про партнерство та співробітництво, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного та правомірного висновку про те, що позов не підлягає задоволенню за недоведеністю позовних вимог. Верховний Суд також погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для відмови у позові в частині вимог, пред'явлених до ОСОБА_6, оскільки він не був стороною договору про партнерство та співробітництво, а отже не брав на себе будь-яких зобов'язань за зазначеним договором, а так само не доведено існування за участі цієї особи іншої домовленості про спільну діяльність щодо предмета спору.

Оцінка формальних порушень, допущених судом.

Суд вважає помилковим наведення в оскаржуваному рішенні суду апеляційної інстанції посилання на положення статті 538 ЦК України. У спірних правовідносинах інтереси сторін не є зустрічними, мають спрямування до досягнення спільної мети, а тому виконання зобов'язань за договором про спільну діяльність, за притаманною цій угоді правовою природою, не носить зустрічного характеру.

Верховний Суд дійшов переконання, що, хоча суд апеляційної інстанції помилково навів посилання на положення статті 538 ЦК України про зустрічне виконання зобов'язання як на підставу для відмови у позові, втім постановлене ним рішення по суті є правильним і відповідає вимогам закону, а отже підстави для його скасування відсутні.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Загальні висновки Верховного Суду.

Загальна оцінка оскаржуваних судових рішень зводиться до висновку про те, що їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, вони є законними та обґрунтованими.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду міста Києва від 08 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. А. Стрільчук

Судді:

В. О. Кузнєцов

 

С. О. Погрібний

 

О. В. Ступак

 

Г. І. Усик




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали