ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 18 жовтня 2017 року

Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Жайворонок Т. Є., суддів: Берднік І. С., Гуменюка В. І., Ємця А. А., Лященко Н. П., Сімоненко В. М., Романюка Я. М., за участю представника публічного акціонерного товариства "Укрнафта" - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (далі - ПАТ "Укрнафта") про перегляд Верховним Судом України рішення господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 910/8318/16 (Постанова N 910/8318/16) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" (далі - ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз") до ПАТ "Укрнафта", товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничсервіс" (далі - ТОВ "Залізничсервіс") про стягнення коштів, встановили:

У травні 2016 року ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ "Укрнафта" і ТОВ "Залізничсервіс" на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) інфляційних втрат у сумі 66105,98 грн. та 3 % річних у сумі 12295 грн., нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Рішенням господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ "Укрнафта" і ТОВ "Залізничсервіс" на користь ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" 3 % річних у сумі 12094,49 грн., інфляційні втрати в сумі 60846,85 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року (Постанова N 910/8318/16) судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін.

У заяві про перегляд з підстав, передбачених п. п. 1 - 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), ПАТ "Укрнафта" просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі N 17/257 (Постанова N 17/257), від 7 листопада 2012 року у справі N 5015/4353/11 (Постанова N 5015/4353/11) та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі N 8/231 (N 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі N 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі N 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі N 3-57гс10 (Постанова N 3-57гс10), від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11 (Постанова N 3-65гс11), від 12 вересня 2011 року у справі N 3-73гс11 (Постанова N 3-73гс11), від 14 листопада 2011 року у справі N 3-116гс11 (Постанова N 3-116гс11), від 28 березня 2012 року у справі N 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі N 3-30гс13 (Постанова N 3-30гс13), від 16 вересня 2014 року у справі N 3-90гс14 (Постанова N 3-90гс14), від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15 (Постанова N 6-2491цс15), від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ "Укрнафта", перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ "Укрнафта" підлягає задоволенню.

Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Інтербізнесконсалт" (далі - ТОВ "Інтербізнесконсалт") стягнуто: з ПАТ "Укрнафта" 177950 доларів США, що еквівалентно 3745847,50 грн., суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року N 309/2013 (далі - Контракт); солідарно з ПАТ "Укрнафта" і ТОВ "ТАС" на користь ТОВ "Інтербізнесконсалт" 10000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року N 01-08-2014/2, що еквівалентно 210500,00 грн., 70630,41 грн. витрат зі сплати судового збору, 15000,00 грн. витрат на послуги адвоката.

На виконання цього судового рішення у справі N 910/15376/15 ПАТ "Укрнафта" перерахувало ТОВ "Інтербізнесконсалт" 3745847,50 грн. (15 грудня 2015 року - 751303,60 грн. і 13 січня 2016 року - 2994543,90 грн.).

Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі N 910/15376/15 (Постанова N 910/15376/15) змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ "Укрнафта" на користь ТОВ "Інтербізнесконсалт" 177950 доларів США, що еквівалентно 3745847,50 грн., заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ "Укрнафта" на користь ТОВ "Інтербізнесконсалт" 2448369,31 грн., що еквівалентно 6323183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін.

У справі, яка розглядається, позивач ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ "Укрнафта" рішення господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі N 910/15376/15.

Право вимоги в позивача виникло за угодою N 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ "Інтербізнесконсалт" (первісний кредитор) і ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов'язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ "Укрнафта" зобов'язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ "Залізничсервіс" зобов'язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року N 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов'язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі N 910/15376/15.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов'язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі N 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року (Постанова N 910/15376/15) у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року.

Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі N 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов'язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч. ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

Під час повторного перегляду цієї справи (N 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року (Постанова N 17/257-2/48-2012) скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов'язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню.

У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі N 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі N 3-57гс10 (Постанова N 3-57гс10), від 4 липня 2011 року у справі N 3-65гс11 (Постанова N 3-65гс11), від 12 вересня 2011 року у справі N 3-73гс11 (Постанова N 3-73гс11), від 14 листопада 2011 року у справі N 3-116гс11 (Постанова N 3-116гс11) викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим.

У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі N 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних.

У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 3-30гс13 (Постанова N 3-30гс13) за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі N 3-90гс14 (Постанова N 3-90гс14) за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов'язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15 (Постанова N 6-2491цс15) за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.

1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст. ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК.

Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов'язують виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов'язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов'язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов'язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.

Якщо договором встановлено обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, - у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК).

У справі N 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов'язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року (Постанова N 910/15376/15)) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов'язання не є грошовим.

Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов'язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі N 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов'язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов'язання. Грошовим є зобов'язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.

Зобов'язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов'язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов'язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі N 910/15376/15 є помилковим.

2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ "Укрнафта" в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв'язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду.

У наданій для порівняння копії постанови у справі N 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов'язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов'язання за цим договором, у т. ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі N 8/231 (N 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, - у Відні, Австрія.

Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі N 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв'язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв'язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП України).

Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Статтею 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті.

Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7 (Закон N 1402-VIII), 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.

У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ "Укрнафта" і ТОВ "Індустрія Феросплавів". Між ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" і ПАТ "Укрнафта" угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів.

Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ "Укрнафта" про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі N 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню.

Ураховуючи викладене, рішення господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 910/8318/16 (Постанова N 910/8318/16) підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року N 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року N 185-АБ16, від 24 січня 2017 року N 683-П17 ПАТ "Укрнафта" сплачено судовий збір у розмірі 1515,80 грн. за подання апеляційної скарги, 1653,60 грн. - за подання касаційної скарги, 1791,40 грн. - за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно.

Таким чином, з ТОВ "Промислово-Інноваційний Союз" підлягають стягненню на користь ПАТ "Укрнафта" витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4960,80 грн.

Керуючись п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), ст. ст. 11114, 11123 - 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили:

Заяву публічного акціонерного товариства "Укрнафта" про перегляд Верховним Судом України рішення господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 910/8318/16 (Постанова N 910/8318/16) задовольнити.

Рішення господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року (Постанова N 910/8318/16) скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" до публічного акціонерного товариства "Укрнафта", товариства з обмеженою відповідальністю "Залізничсервіс" про стягнення інфляційних втрат у сумі 66105,98 грн та 3 % річних у сумі 12295 грн. відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-Інноваційний Союз" (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4960,80 грн. (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок).

Видачу наказу доручити господарському суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.

 

Головуючий

Т. Є. Жайворонок

Судді:

І. С. Берднік

 

В. І. Гуменюк

 

А. А. Ємець

 

Н. П. Лященко

 

В. М. Сімоненко

 

Я. М. Романюк




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали