ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА

14.05.2003 р.

Справа N 6-1719кс02


У листопаді 2000 р. М. звернувся до суду з позовом до управління освіти міської ради про стягнення надбавки за вислугу років та допомоги на оздоровлення.

Посилаючись на те, що він працює вчителем фізичного виховання в ліцеї та має педагогічний стаж 17 років, просив відповідно до ст. 57 Закону "Про освіту" стягнути на його користь з відповідача надбавку за вислугу років за період з 1 січня 1997 р. по 31 грудня 2000 р., допомогу на оздоровлення за 1998 - 2000 роки.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням районного суду від 12 липня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду від 30 жовтня 2001 р., позов було задоволено.

У касаційній скарзі управління освіти міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушило питання про зміну зазначених судових рішень по суті без передачі справи на новий розгляд.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно з ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору.

Статтею 57 Закону "Про освіту" передбачені гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним та іншим працівникам закладів освіти, у тому числі виплата надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки, які введено в дію, відповідно, з 1 січня 1997 р. та 1 січня 1998 р.

Судом установлено, що всупереч зазначеним вимогам закону надбавка за вислугу років та допомога на оздоровлення за 1997 - 2000 роки позивачеві не виплачені.

Доводи відповідача про те, що в зазначений період управлінню освіти не виділялися кошти на виплати, передбачені ст. 57 Закону "Про освіту", тому вони і не проводилися, судом правильно до уваги не взяті.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови від 24 грудня 1999 р. N 13 "Про практику розгляду судами законодавства про оплату праці", при вирішенні спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок і доплат необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розміри цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат лише у випадках і за умов, передбачених цими актами. З мотивів відсутності коштів у проведенні вказаних виплат може бути відмовлено в тому разі, коли вони обумовлені в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.

Відповідно до ст. 22 Закону "Про оплату праці" суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Згідно зі ст. 9 КЗпП умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними.

Таким чином, законом передбачено, що навіть за наявності угоди сторін до трудового договору не можуть включатися умови, які погіршують становище працівника, тим більше умови, які дозволяють власнику в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці.

Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що судом неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.

Сума виплат стягнута судом з відповідача на користь позивача з урахуванням викладених у п. 27 згаданої постанови роз'яснень про те, що згідно зі ст. 21 КЗпП належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа, з якою позивачем укладено трудовий договір, і що, разом з тим, на зазначені вимоги поширюються положення ч. 3 ст. 32 ЦК та п. 3 ст. 39 Закону "Про власність", згідно з якими в разі недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов'язаннями несе власник.

З урахуванням викладеного Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що судові рішення у справі постановлені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає, і, керуючись ст. 342 ЦПК, касаційну скаргу управління освіти міської ради відхилила, а рішення районного суду від 12 липня 2001 р. та ухвалу апеляційного суду від 30 жовтня 2001 р. залишила без змін.




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали