ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

31.10.2018 р.

Справа N 761/33941/16-ц

 

Провадження N 14-375цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Лященко Н. П., суддів: Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Заришняк Г. М., Андрієнко А. М., Мараєвої Н. Є.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Державної служби України з надзвичайних ситуацій про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку із поновленням на посаді, встановила:

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - ДСУНС) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з серпня 1989 року по квітень 2010 року служив у Збройних Силах в системі Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій на різних посадах. Відповідно до наказу N 15 від 18 січня 2011 року його було звільнено з посади директора Департаменту ресурсного забезпечення Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі - Департамент) на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з реорганізацією. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року по справі N 826/16788/14, яка набрала законної сили, ОСОБА_3 було поновлено на посаді керівника Департаменту з 19 січня 2011 року та зараховано час вимушеного прогулу до загального стажу та стажу державного службовця з 19 січня 2011 року по день поновлення на роботі. Рішення суду про поновлення на роботі набрало чинності 8 червня 2016 року, але відповідачем не виконується. Вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з поновленням на роботі судом не розглядалась. Таким чином, станом на 1 вересня 2017 року час вимушеного прогулу складає 79 місяців, а сума заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню з відповідача, становить 1 млн. 444 тис. 338 грн. 70 коп.

Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в сумі 1 млн. 444 тис. 338 грн. 70 коп., та відшкодувати моральну шкоду в сумі 100 тис. грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДСУНС на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 928 тис. 394 грн. 61 коп. без утримання податків та інших обов'язкових платежів. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року ОСОБА_3 було поновлено на посаді директора Департаменту, у зв'язку із чим позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України підлягають частковому задоволенню в розмірі 928 тис. 394 грн. 61 коп. без утримання податків та інших обов'язкових платежів, враховуючи розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 1 лютого 2011 року по 1 вересня 2017 року.

Постановою апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, діючої в інтересах ДСУНС, задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ДСУНС про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з поновленням на займаній посаді закрито.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що пред'явлені ОСОБА_3 вимоги безпосередньо стосуються проходження та звільнення з публічної служби, і даний спір є публічно-правовим, тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв'язку із чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у даній справі.

У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що публічно-правовий спір, а саме вимоги про поновлення на роботі вирішено в порядку адміністративного судочинства. А вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з його поновленням на займаній посаді має розглядатись в порядку цивільного судочинства. Крім того, відповідач не оспорював підсудність даної справи ні в суді першої інстанції, а ні в суді апеляційної інстанції.

У травні 2018 року відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просив відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 1 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної і суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 звертався до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про визнання звільнення незаконним та поновлення його на роботі в порядку адміністративного судочинства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 квітня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі. Визнаний протиправним та скасований наказ від 18 січня 2011 року N 15 в частині звільнення ОСОБА_3 з посади директора Департаменту, відповідно до пункту першого статті 40 КЗпП України у зв'язку з реорганізацією. Поновлено ОСОБА_3 на посаді керівника Департаменту з 19 січня 2011 року. Зараховано час вимушеного прогулу до загального стажу та стажу державного службовця з 19 січня 2011 року по день поновлення на роботі.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді керівника Департаменту з 19 січня 2011 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Також вказаним рішенням суду було встановлено, що ОСОБА_3 є державним службовцем.

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з поновленням на займаній посаді, в порядку цивільного судочинства.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вимоги пред'явлені позивачем стосуються безпосереднього проходження та звільнення з публічної служби, а цей спір є публічно-правовим.

Такі висновки ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Водночас відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень, владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 чинного КАС України ( N 2747-IV).

Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції).

Норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено також у пункті 17 частини першої статті 4 чинного КАС України ( N 2747-IV).

Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби.

Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з проходженням ОСОБА_3 публічної служби, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до компетенції адміністративних судів України.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції - без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду м. Києва від 28 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

Суддя-доповідач

Н. П. Лященко

Судді:

С. В. Бакуліна

 

В. В. Британчук

 

Д. А. Гудима

 

В. І. Данішевська

 

О. С. Золотніков

 

О. Р. Кібенко

 

В. С. Князєв

 

Л. М. Лобойко

 

О. Б. Прокопенко

 

Л. І. Рогач

 

І. В. Саприкіна

 

О. М. Ситнік

 

В. Ю. Уркевич

 

О. Г. Яновська




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали