ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

15.08.2018 р.

Справа N 554/4456/17

 

Провадження N 61-742св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Штелик С. П., учасники справи: позивач - Полтавське учбово-виробниче підприємство N 1 Українського товариства глухих, представник позивача - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Полтавського учбово-виробничого підприємства N 1 Українського товариства глухих на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 03 жовтня 2017 року в складі судді Гальонкіної Ю. С. та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 11 грудня 2017 року в складі колегії суддів: Триголова В. М., Карпушина Г. Л., Одринської Т. В., встановив:

У червні 2017 року Полтавське учбово-виробниче підприємство N 1 Українського товариства глухих (далі - Полтавське УВП-1 УТОГ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення з гуртожитку, розташованого на АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що Полтавське УВП-1 УТОГ є власником гуртожитку на підставі свідоцтва про право власності від 23 червня 2001 року N НОМЕР_1, виданого Полтавським управлінням житлово-комунального господарства. Гуртожиток перебуває у господарському віданні Полтавського УВП-1 УТОГ на підставі постанови Президії Центрального правління Українського товариства глухих від 05 червня 2003 року N 96.

Розпорядженням Полтавського УВП-1 УТОГ від 20 вересня 1999 року N 254 ОСОБА_4, який працював столяром на підприємстві, разом із сім'єю: дружиною ОСОБА_5 та донькою ОСОБА_6 було вселено до гуртожитку та з 01 грудня 1999 року відповідачі зареєструвались у ньому. Ордер на вселення ОСОБА_4 не видавався.

23 жовтня 2001 року ОСОБА_4 звільнився з роботи за власним бажанням і в подальшому проживав у гуртожитку на підставі договорів найму.

Починаючи з 2010 року ОСОБА_4 відмовляється підписувати договори найму житлового приміщення у гуртожитку, на вимоги виселитися та звільнити займане приміщення відповідачі не реагують і продовжують проживати у кімнаті N АДРЕСА_2.

Оскільки відповідачі не є такими, що працювали на підприємстві більше 10 років, не є пенсіонерами, інвалідами війни, тому підлягають виселенню у судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що, звернувшись до суду з позовом 02 червня 2017 року, позивач пропустив позовну давність та не просив її поновити. Відповідачі подали заяву про застосування позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову на підставі частини третьої статті 267 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 11 грудня 2017 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 03 жовтня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують.

У касаційній скарзі Полтавське УВП-1 УТОГ, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд не застосував статті 391, 396 ЦК України, які підлягали застосуванню, помилково застосував позовну давність, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

У лютому та березні 2018 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 надали відзиви на касаційну скаргу, в яких посилаються на те, що рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, підстав для їх скасування немає.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд установив, що гуртожиток на АДРЕСА_1 належить Полтавському УВП-1 УТОГ на підставі свідоцтва про право власності від 23 червня 2001 року N НОМЕР_1, виданого Полтавським управлінням житлово-комунального господарства. Гуртожиток перебуває у господарському віданні Полтавського УВП-1 УТОГ на підставі постанови Президії Центрального правління Українського товариства глухих від 05 червня 2003 року N 96.

Розпорядженням Полтавського УВП-1 УТОГ від 20 вересня 1999 року N 254 ОСОБА_4, який працював столяром на цьому підприємстві, без ордера було вселено до гуртожитку разом із сім'єю: дружиною ОСОБА_5 та донькою ОСОБА_6, в якому вони зареєструвалися з 01 грудня 1999 року.

23 жовтня 2001 року ОСОБА_4 звільнився з Полтавського УВП-1 УТОГ за власним бажанням, що підтверджується заявою ОСОБА_4 від 09 жовтня 2001 року та витягом з наказу Полтавського УВП УТОГ-1 від 22 жовтня 2001 року N 141.

Після звільнення, починаючи з 24 жовтня 2001 року й до 09 червня 2008 року, між ОСОБА_4 та Полтавським УВП-1 УТОГ укладались договори найму житлової кімнати у гуртожитку.

Починаючи з 2009 року ОСОБА_4 відмовився підписувати договори найму житлового приміщення у гуртожитку, на вимоги виселитися та звільнити займане приміщення гуртожитку відповідачі не реагують.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом.

Частиною першою статті 127, частиною другою статті 128, статтею 129 ЖК Української РСР у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу, на підставі якого адміністрація підприємства видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Згідно з частинами другою, третьою статті 132 ЖК Української РСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 125 ЖК Української РСР визначені категорії осіб, яких не може бути виселено із службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, до яких ОСОБА_4 не належить.

Ураховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_4 працював на підприємстві менше 10 років, звільнений за власним бажанням, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі підлягають виселенню з кімнати, яка була надана ОСОБА_4 у зв'язку з його роботою, без надання іншого житла, як передбачено статтею 132 ЖК Української РСР.

Відповідачі у суді першої інстанції заявили про застосування позовної давності до вимог про виселення.

ЖК Української РСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено статтею 62 цього Кодексу, при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна правова норма містилася і в статті 71 ЦК Української РСР.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особи довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Ураховуючи, що підставою заявлених позовних вимог про виселення позивач вказав саме припинення трудових відносин ОСОБА_4 з підприємством і його звільнення з роботи за власним бажанням 23 жовтня 2001 року, суди вважали, що право на звернення до суду із зазначеним позовом у позивача виникло після звільнення відповідача в межах трирічного строку позовної давності.

Також суди вважали, що звернувшись з позовом 02 червня 2017 року, позивач пропустив цей строк і не просив його поновити. Відповідачі подали заяву про застосування позовної давності, що є підставою для відмови в позові з огляду на частину третю статті 267 ЦК України.

При цьому суди посилалися на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913цс15 (Постанова N 6-2913цс15).

Суд касаційної інстанції не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, вважає що ухвалені ними рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.

Для вирішення питання про те, чи міг суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи з належного позивачу гуртожитку.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність у особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Згідно з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц (Постанова N 607/15489/15-ц, 61-1703св18), позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (Постанова N 5)).

Суд першої інстанції обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913цс15 (Постанова N 6-2913цс15) про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК Української РСР не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього Кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (01 жовтня 2002 року), тому позовна давність через три роки (01 жовтня 2005 року) сплила.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі N 14-181цс18 (Постанова N 14-181цс18, 653/1096/16-ц) відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913цс15 (Постанова N 6-2913цс15), і зазначила таке.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника.

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння ним. Право володіння житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК Української РСР).

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Отже, якщо власник житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60 - 63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14).

З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 14-181цс18 (Постанова N 14-181цс18, 653/1096/16-ц) при новому розгляді справи суди мають надати оцінку обставинам, які не були предметом судового розгляду, з огляду на необхідність таких дій (виселення) у демократичному суспільстві та їхню пропорційність переслідуваній легітимній меті.

Відповідно до пунктів 1 - 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

З огляду на наведене, керуючись статтями 402, 409, 411, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

Касаційну скаргу Полтавського учбово-виробничого підприємства N 1 Українського товариства глухих задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 03 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 11 грудня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. С. Висоцька

Судді:

А. О. Лесько

 

С. Ю. Мартєв

 

В. В. Пророк

 

С. П. Штелик




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали