ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 6 червня 2011 року

Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом управління ПФУ в Чигиринському районі Черкаської області (далі - управління ПФУ) до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Черкаському районі Черкаської області (далі - відділення Фонду, Фонд відповідно) про зобов'язання вчинити дії та стягнення заборгованості, встановив:

У листопаді 2006 р. управління ПФУ звернулося до суду з позовом, в якому просило зобов'язати відділення Фонду прийняти до відшкодування 2 тис. 451 грн. 72 коп. витрат на виплату пенсій громадянам Донцю А. Ф. та Ярмоленку В. О. за період із квітня 2005 р. по березень 2006 р. та стягнути з відповідача зазначену суму.

Господарський суд Черкаської області постановою від 27 квітня 2007 р. у задоволенні позовних вимог відмовив.

На обґрунтування свого рішення суд першої інстанції послався на те, що обраний у цій справі спосіб захисту не ґрунтується на вимогах закону, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Постановою від 8 квітня 2008 р. Київський апеляційний адміністративний суд постанову суду першої інстанції скасував, позов задовольнив.

При цьому апеляційний суд вказав на помилковість висновку суду першої інстанції щодо обраного способу захисту порушеного права, оскільки позивач крім зобов'язання прийняти суми до відшкодування також просив стягнути з відповідача заборгованість. Невключения до актів виплачених пенсійних виплат унеможливлює визначення суми, що підлягає відшкодуванню.

Вищий адміністративний суд України постановою від 20 січня 2011 р. постанову апеляційного суду в частині зобов'язання відділення Фонду відобразити в акті звірки витрат виплачені управлінням ПФУ суми скасував, а в решті - залишив без змін.

Ухвалюючи рішення, касаційний суд виходив із того, що вимога позивача про стягнення заборгованості є обґрунтованою і повністю кореспондується з п. 4 ч. 2 ст. 162 КАС, а вимога щодо зобов'язання прийняти суми до відшкодування є тотожною підписанню акта звірки та розрахована на відсутність спору, тому не підлягає задоволенню.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, відділення Фонду просило скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви відповідача ухвалі касаційного суду від 31 липня 2007 р. по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано ст. 24 Закону від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон N 1105-XIV).

У справі, рішення касаційного суду в якій додано до заяви, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про безпідставність вимог управління ПФУ про стягнення з відділення Фонду суми заборгованості, пов'язаної з виплатою пенсій по інвалідності громадянам, які стали каліками внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

У справі ж, що розглядається, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що вимога позивача про стягнення заборгованості, пов'язаної з виплатою таких пенсій, є обґрунтованою і повністю кореспондується з п. 4 ч. 2 ст. 162 КАС, а вимога щодо зобов'язання прийняти суми до відшкодування є тотожною підписанню акта звірки та розрахована на відсутність спору, тому не підлягає задоволенню.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував норму матеріального права, при цьому у справі, що розглядається, - правильно.

Принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян в Україні визначають Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. N 16/98-ВР (далі - Основи).

У ст. 1 Основ встановлено, що загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття. Відносини, що виникають за зазначеними у ч. 1 цієї статті видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, регулюються окремими законами, прийнятими відповідно до Основ (ст. 4 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Спори, що виникають із правовідносин за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, вирішуються в судовому порядку, якщо законом не встановлено досудовий порядок їх розгляду (ст. 12 Основ).

За пенсійним страхуванням згідно з п. 1 ст. 25 Основ надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: пенсії за віком, по інвалідності внаслідок загального захворювання (в тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсії у зв'язку з втратою годувальника, крім передбачених п. 4 цієї статті; медичні профілактично-реабілітаційні заходи; допомога на поховання пенсіонерів.

Відповідно до п. 4 цієї статті за страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання надаються такі види соціальних послуг та матеріального забезпечення: профілактичні заходи по запобіганню нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням; відновлення здоров'я та працездатності потерпілого; допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним своїх трудових обов'язків; пенсія по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.

Згідно з ч. 4 ст. 26 Основ якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між страховиками виник спір щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернулася застрахована особа. При цьому неналежний страховик має право звернутися до належного страховика щодо відшкодування понесених ним витрат.

Ураховуючи те, що пенсія по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання є наслідком страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, належним страховиком, тим, хто має надавати застрахованій особі матеріальну допомогу чи соціальні послуги, відповідно до ст. 25 Основ є Фонд.

За змістом п. 2 ст. 7 Прикінцевих положень Закону від 22 лютого 2001 р. N 2272-III "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), який набрав чинності з 1 квітня 2001 р., Фонд сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 р., з того часу, коли відповідні підприємства передали до нього в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Потерпілі, документи яких не передані до Фонду, продовжують отримувати належні виплати та соціальні послуги від свого роботодавця, ПФУ та Фонду. При цьому кошти, виплачені потерпілому страхувальником, зараховуються Фондом у рахунок його страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а між страховиками з інших видів страхування і Фондом в подальшому відбуваються відповідні розрахунки.

У ч. 2 ст. 24 Закону N 1105-XIV закріплено аналогічне правило: якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між Фондом і страховиками з інших видів соціального страхування виникають спори щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернувся застрахований. При цьому страховик, до якого звернувся застрахований, має право звернутися до відповідного страховика з інших видів соціального страхування щодо відшкодування понесених ним витрат.

Сфера дії цього Закону поширюється на таку категорію інвалідів, щодо відшкодування витрат на виплату пенсій яким виник спір.

За змістом ч. 2 ст. 2 Закону N 1105-XIV особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.

При цьому право на таке забезпечення, яке встановлено в Україні, не залежить від того, у якій з колишніх республік СРСР стався нещасний випадок на виробництві із застрахованою особою або виникло професійне захворювання, пов'язане з виконанням нею трудових обов'язків.

Підпунктом "а" ст. 27 Закону від 5 листопада 1991 р. N XII "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що громадянам України - переселенцям з інших держав, які не працювали в Україні, пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання призначаються незалежно від стажу роботи.

Відповідно до абз. 2 п. 3 Прикінцевих положень Закону N 1105-XIV відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація провадяться Фондом також зазначеним у ст. 8 цього Закону особам, які потерпіли до набрання ним чинності та мали право на вказані страхові виплати і соціальні послуги.

Абзацом 3 цього пункту (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що вся заборгованість потерпілим на виробництві та членам їх сімей, яким до набрання чинності зазначеним Законом підприємства, установи та організації не відшкодували матеріальної і моральної (немайнової) шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, виплачується цими підприємствами, установами й організаціями, а в разі їх ліквідації без правонаступника - Фондом.

Отже, за змістом наведеної норми обов'язок Фонду відшкодувати потерпілим на виробництві та членам їх сімей матеріальну і моральну (немайнову) шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я, не залежить від того, чи сплачували цьому Фонду страхові платежі підприємства, що ліквідувалися та на яких було ушкоджено здоров'я потерпілого.

Як убачається з абз. 7 наведеного вище пункту, Фонд є правонаступником державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці, передбачених ст. 21 Закону від 14 жовтня 1992 р. N 2694-XII "Про охорону праці", які ліквідуються.

Таким чином, страховиком, який має виплачувати пенсію по інвалідності особі, яка стала інвалідом від нещасного випадку на виробництві на території колишніх республік СРСР, а в разі виплати такої органами ПФУ - відшкодувати останньому витрати, є Фонд.

Ураховуючи наведене, Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, норми права застосував правильно.

Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви відділення Фонду відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

  




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали