ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

04.07.2018 р.

Справа N 916/2107/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С., за участю помічника судді - Чайки Т. Г. (за дорученням головуючого судді), за участю представників: позивача - ОСОБА_4, відповідача - не з'явився, третя особа - ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 (Величко Т. А., Бєляновський В. В., Поліщук Л. В.) та рішення господарського суду Одеської області від 20.11.2017 (Гуляк Г. І.) у справі N 916/2107/17 за позовом Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Б.М.С. ЛТД" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_6 про витребування майна із чужого незаконного володіння, встановив:

Одеська міська рада (далі - Позивач) звернулася в господарський суд Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Б.М.С. ЛТД" (далі - Відповідач), третя особа ОСОБА_6 (далі - Третя особа) про витребування із чужого незаконного володіння земельних ділянок.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що земельні ділянки вибули з комунальної власності територіальної громади міста Одеси в особі Позивача не з її волі, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню на підставі статей 80, 83, 116, 122 ЗК України, статей 387, 388 ЦК України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Рішенням господарського суду Одеської області від 20.11.2017 позов задоволено. Рішення суду мотивоване тим, що на підставі не існуючої постанови Приморського районного суду міста Одеси від 22.02.2007 у справі N 2-А-2416/07 певному колу фізичних осіб були видані 9 державних актів на земельні ділянки комунальної власності територіальної громади міста Одеси. На підставі договорів купівлі-продажу Відповідач є власником спірних земельних ділянок, а Третя особа є іпотекодержателем цих ділянок. Рішеннями Суворовського районного суду міста Одеси встановлено, що оскільки зазначені державні акти були видані на підставі не існуючого рішення Приморського районного суду міста Одеси, що було встановлено перевіркою прокуратури Суворовського району міста Одеси та за фактом підроблення судового документу порушено кримінальну справу, тому державні акти отримані неправомірно, у зв'язку з чим вони підлягають скасуванню, а вищевказані земельні ділянки - звільненню та поверненню Позивачу. Оскільки матеріали справи не містять доказів того, що Позивачем приймалися відповідні рішення щодо передачі чи відмови у передачі спірних земельних ділянок на користь інших осіб, отже, оформлення права власності на земельні ділянки, які є предметом спору, відбувалось з порушенням прав територіальної громади міста Одеси, як власника земельних ділянок.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 рішення господарського суду Одеської області від 20.11.2017 залишено без змін з тих же підстав.

Третя особа подала касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

В касаційній скарзі Третя особа не погоджується з мотивами, наведеними в оскаржуваних судових рішеннях, посилаючись на те, що: 1) судами допущено неправильне застосування норм статей 387, 388 ЦК України, не застосовано положення статті 41 Конституції України, статтю 125 ЗК України, а посилання судів на статті 83, 122 ЗК України без застосування статті 125 ЗК України є неправомірними; 2) судами не спростовано посилання Третьої особи на те, що з рішень Суворовського районного суду міста Одеси по спірним земельним ділянкам не вбачається, що право власності осіб, які здійснили відчуження земельних ділянок на користь Відповідача, припинено за рішенням суду; 3) не ухвалювались рішення щодо припинення права власності фізичних осіб на спірні земельні ділянки на підставі статті 346 ЦК України та не оскаржувались договори купівлі-продажу з Відповідачем; 4) рішення Суворовського районного суду міста Одеси по спірним земельним ділянкам виконано не було; 5) Позивач не є власником спірних земельних ділянок, а тому не має правових підстав для звернення до суду з даним позовом.

Відзиви на касаційну скаргу Позивач та Відповідач не надали, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних рішення господарського суду Одеської області від 20.11.2017 та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі N 916/2107/17 у касаційному порядку.

Відповідач в судове засідання представників не направив, хоча був повідомлений про дату, час і місце засідання належним чином. Зважаючи на зазначене, суд ухвалив здійснювати розгляд касаційної скарги у даній справі за відсутності представника Відповідача.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Позивача та Третьої особи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що прокуратурою Суворовського району міста Одеси порушено кримінальну справу за фактом підроблення офіційного документа, якого не існує, а саме постанови Приморського районного суду міста Одеси від 22.02.2007 у адміністративній справі N 2-А-2416/07, якою визнано право власності на земельні ділянки за 9 фізичними особами та, в подальшому, видано цим особам державні акти на земельні ділянки комунальної власності територіальної громади міста Одеси. Зазначені обставини були також встановлені Суворовським районним судом міста Одеси під час прийняття в період 2010 - 2011 років рішень, якими відповідні державні акти на земельні ділянки визнано неправомірними та скасовано, зобов'язано повернути земельні ділянки Позивачу.

Проте, зазначеними 9 фізичними особами 05.05.2016 укладено з Відповідачем договори купівлі-продажу земельних ділянок, які вони одержали за актами про право власності і, відповідно до договору іпотеки від 11.08.2016 та договору про внесення змін від 10.02.2017, всі 9 земельних ділянок Відповідач передав Третій особі в іпотеку.

Звертаючись до суду з позовом про витребування у Відповідача належних Позивачу земельних ділянок, Позивач, як на підставу такої вимоги, послався на норми статей 330, 387, 388 ЦК України та зазначив, що спірні ділянки вибули у Позивача поза його волею і мають бути витребувані у Відповідача, як у добросовісного набувача.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що спірні земельні ділянки вибули без волі її власника територіальної громади міста Одеси в особі Позивача, на підставі неіснуючого судового рішення, за яким певними особами було оформлено право власності на земельні ділянки, правовстановлюючі документи про які, в подальшому, були визнані неправомірними та скасовані.

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій вірно встановивши, що, в даному випадку, вибуття земельних ділянок з володіння власника на підставі підробленого судового рішення, ухваленого щодо цих земель, відбулось поза волею власника ділянок, дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки спірні земельні ділянки, які належать територіальній громаді міста Одеси в особі Позивача, вибули без волі її власника, тому власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

При цьому необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Стосовно посилання скаржника в касаційній скарзі на не застосування судами статті 125 ЗК України та відсутність доказів припинення права власності у Відповідача та фізичних осіб, які відчужили земельні ділянки Відповідачу, Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з частиною 2 статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Вичерпний перелік підстав набуття громадянами України права власності на земельні ділянки зазначено в частині 1 статті 81 ЗК України, а саме: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

У статті 125 ЗК України визначено момент виникнення прав на земельну ділянку - проведення державної реєстрації цих прав. Проте, сама державна реєстрація права на земельну ділянку не є підставою виникнення речових прав, в тому числі права власності на земельну ділянку, а є лише офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно (частина 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Посилання скаржника на те, що судами не ухвалювались рішення щодо припинення права власності фізичних осіб на спірні земельні ділянки на підставі статті 346 ЦК України, колегією суддів відхиляються, оскільки відповідно до частини 2 статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Водночас, як правильно встановлено судами, дев'ять фізичних осіб незаконно набули права власності на спірні земельні ділянки поза волею власника.

Норми законодавства про припинення права власності, зокрема, стаття 346 ЦК України, а також стаття 140 ЗК України щодо земельних ділянок, можуть бути застосовані лише стосовно права власності, набутого правомірно.

У даному ж випадку, хоча Відповідач і є добросовісним набувачем, як правильно зазначили суди, проте, він не став легітимним власником спірного майна, оскільки його власником залишається територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування (Позивач), що встановлено рішеннями Суворовського районного суду міста Одеси у цивільних справах.

Також рішеннями Суворовського районного суду міста Одеси встановлено, що будь-яких рішень щодо передачі спірних земельних ділянок з власності територіальної громади в особі Позивача у власність фізичних осіб у порядку статті 118 ЗК України Позивачем не виносилося. Тому слід погодитися з висновком суду, що спірні земельні ділянки, які перебували у власності територіальної громади, тобто у комунальній власності, вибули з володіння громади за відсутності підстав, передбачених Законом. За наведених обставин право власності на спірні земельні ділянки у таких фізичних осіб не виникло, а, отже, і не може бути припиненим за його відсутності.

Відповідно до вимог статті 35 ГПК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) обставини, встановлені рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Позивач є такою особою. Цим спростовуються доводи касаційної скарги в частині порушення судами правил доказування.

Щодо твердження скаржника, що рішення Суворовського районного суду міста Одеси по спірним земельним ділянкам виконано не було, колегія суддів зазначає, що невиконання рішення зазначеного суду та наявність договорів купівлі-продажу з Відповідачем не є перешкодою для реалізації власником свого права на підставі статті 388 ЦК України, що відповідає судовій практиці Верховного Суду України.

Доводи скаржника, що Позивач не є власником спірних земельних ділянок, а тому не має правових підстав для звернення до суду з даним позовом, колегія суддів відхиляє, оскільки, як вірно зазначила апеляційна інстанція, такі посилання спростовуються матеріалами справи та додатковим їх дослідженням під час здійснення апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.

Стосовно посилання скаржника, що судом апеляційної інстанції спростовано не всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що у пункті 54 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", заява N 4241/03 від 28.10.2010 (Рішення) зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії", заява N 30544/96, п. 26, ECHR 1999-I). Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії", заява N 30544/96, п. 26, ECHR 1999-I).

Крім того, колегія суддів зазначає, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина 2 статті 309 ГПК України).

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317, 332 ГПК України, суд постановив:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 та рішення господарського суду Одеської області від 20.11.2017 у справі N 916/2107/17 залишити без змін.

3. Поновити виконання рішення господарського суду Одеської області від 20.11.2017 у справі N 916/2107/17.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. Г. Суховий

Судді:

І. С. Берднік

 

І. С. Міщенко




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали