Додаткова копія: Про витребування майна із чужого незаконного володіння

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

26.06.2019 р.

Справа N 522/14452/15-ц

 

Провадження N 14-177цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року у складі колегії суддів Луспеника Д. Д., Журавель В. І., Закропивного О. В., Хопти С. Ф., Штелик С. П. та рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року у складі колегії суддів Гірняк Л. А., Дрішлюка А. І., Сєвєрової Є. С. у справі за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння та установила:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року прокурор в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, що знаходяться на АДРЕСА_1; визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення.

Позовну заяву мотивовано тим, що 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Арт" (далі - ТОВ "Арт") укладено договір купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі нежитлових приміщень площею 195,3 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1. Зазначений договір укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року.

У подальшому за договором купівлі-продажу від 05 листопада 2010 року ТОВ "АРТ" відчужило спірні нежитлові приміщення Приватному підприємству "Фірма "Стенфорд-Інвест" (далі - ПП "Фірма "Стенфорд-Інвест"), яке 25 травня 2011 року продало їх Товариству з обмеженою відповідальністю "Утьосов" (далі - ТОВ "Утьосов"), а те у свою чергу згідно з договором купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року відчужило вказане нерухоме майно ОСОБА_1.

Також прокурор зазначив, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" та визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ "Арт" шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, зокрема й спірних нежитлових приміщень від 12 серпня 2010 року.

Посилаючись на викладені обставини та вважаючи, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади м. Одеси поза її волею, прокурор просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 березня 2016 року у складі судді Нікітіної С. Й. у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, укладаючи вказані договори дарування та купівлі-продажу, Одеська міська рада вийшла за межі повноважень, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, однак в останньої була наявна воля на відчуження спірного нерухомого майна.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що Одеська міська рада не звернулася до суду з указаними вимогами протягом 2011 - 2014 років, позов подала у 2015 році, тобто з пропуском позовної давності.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову прокурора. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси - Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху площею 195,3 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що судовим рішенням, яке набрало законної сили встановлено вихід Одеської міської ради за межі повноважень під час укладення з ТОВ "Арт" договору купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень. Втручання у право власності відповідачки відбулось у зв'язку з обґрунтованим сумнівом щодо законності набуття нею права власності на спірне нежитлове приміщення.

Крім того, апеляційний суд указав, що висновки суду першої інстанції щодо пропуску прокурором позовної давності є помилковими, оскільки відповідачка набула у власність зазначене нерухоме майно у 2014 році.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову прокурора та витребування на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірного майна на користь територіальної громади як такого, що вибуло поза її волею шляхом перевищення повноважень органом місцевого самоврядування.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушення в даному випадку принципу "пропорційності" з огляду на "суспільний", "публічний" інтерес вимог прокурора, пославшись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Короткий зміст вимог заяви

У серпні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судових рішень висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 260, 261, 267, 388 ЦК України.

Узагальнені доводи особи, яка подала заяву

На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 липня 2015 року у справі N 6-6669св15, від 16 жовтня 2013 року у справі N 6-12445св13, постанови Вищого господарського суду України від 22 липня 2013 року у справі N 51/227 (Постанова N 51/227), від 22 лютого 2012 року у справі N 5002-22/2999-2011 (Постанова N 5002-22/2999-2011) та від 11 квітня 2012 року у справі N 5002-16/2989-2011 (Постанова N 5002-16/2989-2011).

Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах вказаних вище норм матеріального права, викладеним у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2017 року (провадження N 6-1047цс17) (Постанова N 6-1047цс17), від 26 жовтня 2016 року (провадження N 6-2070цс16) (Постанова N 6-2070цс16), від 08 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15) (Постанова N 6-3029цс15), від 17 лютого 2016 року (провадження N 6-2407цс15) (Постанова N 6-2407цс15), від 01 липня 2015 року (провадження N 6-178цс15) (Постанова N 6-178цс15), від 25 березня 2015 року (провадження N 3-21гс15) (Постанова N 11/163/2011/5003, 3-21гс15), від 23 грудня 2014 року (провадження N 3-194гс14) (Постанова N 3-194гс14, 916/2414/13), від 29 жовтня 2014 року (провадження N 6-152цс14) (Постанова N 6-152цс14) та від 18 січня 2017 року (провадження N 6-2776цс16) (Постанова N 6-2776цс16).

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду України від 18 серпня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи з Приморського районного суду м. Одеси.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII) (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону (Закон N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

10 січня 2018 року Верховним Судом України передано заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року справу призначено до розгляду Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

За підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заяву про перегляд подано представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, справа повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року вказану цивільну справу за заявою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII)).

Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди встановили, що 14 квітня 2010 року рішенням Одеської міської ради "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" затверджено перелік об'єктів комунальної власності, що підлягали приватизації і відчуженню у 2010 році.

Пунктом 13 цього рішення доручено представництву з управління комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з ТОВ "Арт" об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та ТОВ "Арт" укладено договір купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна комунальної власності, у тому числі нежитлових приміщень першого поверху площею 195,3 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1.

Суди з'ясували, що ТОВ "Арт" відчужило нежитлові приміщення ПП "Фірма "Стенфорд-Інвест" згідно з договором купівлі-продажу від 05 листопада 2010 року.

25 травня 2011 року ПП "Фірма "Стенфорд-Інвест" продало зазначені нежитлові приміщення ТОВ "Утьосов", яке у свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2014 року відчужило їх ОСОБА_1.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 (Постанова N 916/2545/13) скасовано пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" і визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ "Арт" шляхом підписання удаваних правочинів - договору дарування та договору купівлі-продажу 23 об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі спірного об'єкта нерухомого майна від 12 серпня 2010 року.

Прокурор, звертаючись з указаним позовом, зазначив, що воля власника (територіальної громади м. Одеси), від імені якого Одеська міська рада та її виконавчі органи здійснювали управління спірним нерухомим майном, на його відчуження відсутня, у зв'язку із чим нежитлові приміщення першого поверху площею 195,3 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1, повинні бути витребувані на її користь від добросовісного набувача.

У лютому 2016 року відповідачка заявила про застосування позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й касаційний суд, указав на наявність підстав для витребування неправомірно відчуженого у 2010 році майна власником від добросовісного набувача згідно із частиною першою статті 388 ЦК України.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що позовну давність не пропущено, оскільки ОСОБА_1 стала власником спірного нерухомого майна у вересні 2014 року, а прокурор звернувся із позовом у липні 2015 року.

Суд касаційної інстанції своїх висновків щодо дотримання/пропуску позивачем позовної давності взагалі не зробив.

Як приклад невідповідності судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України висновку про застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 260, 261 та 267 ЦК України представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надав такі судові рішення Верховного Суду України:

- постанову від 22 червня 2017 року (провадження N 6-1047цс17) (Постанова N 6-1047цс17), у якій міститься висновок, що в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради 14 липня 2015 року. Сторона у спорі заявила про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Київській міській раді стало відомо про вибуття об'єкта нерухомості з комунальної власності ще 13 лютого 2012 року. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про порушене право Київська міська рада дізналася з позовної заяви прокурора і строк позовної давності не пропущений. Ухвалюючи рішення, суд указаних пояснень не перевірив, не встановив і не зазначив у рішенні, з якого моменту Київська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Суд у рішенні послався лише на те, що відповідач не надав доказів обізнаності позивача про порушення його права з дня реєстрації права власності на майно чи з дня укладення договорів про його відчуження. Отже, суд фактично не визначився з моментом, коли почався перебіг позовної давності, помилково поклавши на відповідача увесь тягар доказування факту спливу позовної давності;

- постанову від 26 жовтня 2016 року (провадження N 6-2070цс16) (Постанова N 6-2070цс16), у якій судові палати у цивільних та господарських справах зазначили, що з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Мелекінської сільської ради з позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Оскільки прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Мелекінської сільської ради, суди не з'ясували, коли саме зазначений орган місцевого самоврядування довідався або міг довідатися про порушення свого права, тобто коли почався перебіг позовної давності. Отже, ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суди не врахували положення закону та дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня ухвалення апеляційним судом рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, на підставі якого відповідач отримав оспорюваний державний акт;

- постанову від 08 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15) (Постанова N 6-3029цс15), у якій Судова палата у цивільних справах зазначила, що на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів;

- постанову від 17 лютого 2016 року (провадження N 6-2407цс15) (Постанова N 6-2407цс15), де вказано, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів;

- постанову від 01 липня 2015 року (провадження N 6-178цс15) (Постанова N 6-178цс15), де зроблено правовий висновок про те, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;

- постанову від 25 березня 2015 року (провадження N 3-21гс15) (Постанова N 11/163/2011/5003, 3-21гс15), в якій зазначено, що у ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто позовна давність установлює строки захисту цивільних прав. Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Схожих висновків дійшла й Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, яка у постанові від 23 грудня 2014 року (провадження N 3-194гс14) (Постанова N 3-194гс14, 916/2414/13), усуваючи розбіжності у застосуванні положень статей 261, 267 ЦК України, зазначила, що визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається у 2013 році - з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Білгород-Дністровської райради повноважень щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Крім того, заявник надав постанову Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року (провадження 6-152цс14) (Постанова N 6-152цс14), у якій судові палати у цивільних та господарських справах не погодилися з висновком суду, що Харківська міська рада пред'явила позов, не пропустивши позовну давність, обчисливши його від дня, коли вона довідалася з протесту прокурора про порушення свого права, що це свідчить про неправильність застосування судом частини першої статті 261 ЦК України, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Оскільки позивач як юридична особа набуває та здійснює свої права й обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати в контексті обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Отже, наведене свідчить про те, що існує невідповідність судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах вимог статей 261, 267 ЦК України.

Вирішуючи питання про усуненнярозбіжностей у застосуванні судами зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Саме такі висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року (провадження N 3-21гс15) (Постанова N 11/163/2011/5003, 3-21гс15), від 01 липня 2015 року (провадження N 6-178цс15) (Постанова N 6-178цс15), від 17 лютого 2016 року (провадження N 6-2407цс15) (Постанова N 6-2407цс15) та від 08 червня 2016 року (провадження N 6-3029цс15) (Постанова N 6-3029цс15).

У справі, рішення в якій переглядаються, прокурор пред'явив позов в інтересах Одеської міської ради у липні 2015 року. Відповідачка заявила про застосування позовної давності, посилаючись на те, що Одеській міській раді стало відомо про вибуття об'єкта нерухомості з комунальної власності ще у серпні 2010 року.

Прокурор зазначив, що перебіг позовної давності почався після встановлення Вищим господарським судом України 16 жовтня 2014 року (справа N 916/2545/13 (Постанова N 916/2545/13)) порушення майнових прав та інтересів територіальної громади м. Одеси.

Ухвалюючи рішення, ані суд касаційної інстанції, ані апеляційний суд вказаних норм матеріального права не врахували, обставин та пояснень сторін не перевірили, не встановили і не зазначили у рішеннях, з якого моменту починається перебіг позовної давності.

Суд апеляційної інстанції послався на обставини придбання відповідачкою спірного нерухомого майна, однак не врахував, що в цьому випадку підлягає встановленню саме обізнаність про порушення права на підставі належних та допустимих доказів.

Ні суд касаційної інстанції, ні апеляційний суд фактично не визначилися з моментом, коли почався перебіг позовної давності.

У справі, рішення в якій переглядаються, суди касаційної та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права - статтю 261 ЦК України в поєднанні зі статтями 256, 267 цього Кодексу, не перевірили правильності висновків суду першої інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності, тим самим не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування цих норм та вирішення спору.

Стосовно наведених у заяві доводів про перегляд судових рішень щодо неоднакового застосування у подібних правовідносинах положень статті 388 ЦК України, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, чи однаковими за змістом є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень).

З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) можна зробити висновок, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Вищого господарського суду України від 22 лютого 2012 року в справі N 5002-22/2999-2011 (Постанова N 5002-22/2999-2011), що надана представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на підтвердження неоднакового застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, колегія суддів погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна із чужого незаконного володіння, а саме будівлі їдальні N 2 загальною площею 794,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2, з огляду на надання Міністерством оборони України дозволу на укладення контракту N 2210/08 від 22 жовтня 2004 року щодо відчуження вказаного нерухомого майна. Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 01 червня 2006 року припинено провадження у справі N 2-29/463-2009 про визнання контракту N 2210/08 від 22 жовтня 2004 року недійсним у зв'язку з тим, що цей правочин є нікчемним, оскільки його укладено з порушенням установленої форми, зокрема щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Правовідносини не є подібними через те, що стосуються продажу майна у Збройних Силах України, яке має спеціальний правовий режим. Крім того, в наведеному випадку, на відміну від указаної справи, наявне судове рішення, яким визнано недійсність правочину у зв'язку із встановленням факту відсутності повноважень на розпорядження спірним майном, тобто волі територіальної громади м. Одеси як однієї зі сторін правочину, від імені якої діяла Одеська міська рада, а не його нікчемність у зв'язку з недотриманням самого способу її вираження (форма правочину).

Схожих по суті висновків дійшов Вищий господарський суд України й у постанові від 11 квітня 2012 року в справі N 5002-16/2989-2011 (Постанова N 5002-16/2989-2011), де спір з приводу визнання права власності та витребування нерухомості також стосується військового майна, щодо якого законодавством установлено інший правовий режим і порядок відчуження, а не комунального майна, як у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву. При цьому, суди встановили наявність волі на відчуження спірного нерухомого майна з огляду на наявність дозволу Міністерства оборони України N 227/4165 від 21 вересня 2004 року.

З наданої для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 22 липня 2013 року в справі N 51/227 (Постанова N 51/227) вбачається, що правовідносини у справах не є подібними, оскільки в указаній справі суд касаційної інстанції, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог. При цьому колегія суддів зазначила, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки вони є похідними від вимог про визнання права власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу цього нерухомого майна, у задоволенні яких суди відмовили з огляду на відповідність оспорюваного правочину вимогам чинного законодавства.

Однак у справі, про перегляд рішень у якій представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав заяву, єдиною та основною вимогою є - витребування майна від добросовісного набувача. Питання недійсності правочину, на підставі якого вибуло майно від власника, на відміну від справи N 51/227, суди не вирішували, оскільки такі обставини вже були встановлені судовим рішенням в іншій справі (N 916/2545/13), які суди вважали такими, що не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Щодо наданої заявником як приклад неоднакового застосування норм права ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року (провадження N 6-12445св13), то суд касаційної інстанції, скасувавши рішення апеляційного суду та передаючи справу на новий апеляційний розгляд, установив порушення судом положень статей 303, 315 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи.

Жодних висновків щодо застосування норм матеріального права у спірних правовідносинах ухвала суду касаційної інстанції не містить, а тому не може бути підтвердженням указаних у заяві представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 обставин, визначених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень).

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 липня 2015 року (провадження N 6-6669св15), скасувавши рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та передавши справу на новий апеляційний розгляд, указала на порушення цим судом норм процесуального права (статей 212 - 214, 316 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи) та невстановлення фактичних обставин справи, зокрема щодо належності на праві власності Львівській міській раді, в інтересах якої прокурор пред'явив позов, спірного нежитлового приміщення.

Тому зазначене судове рішення також не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у зв'язку з відсутністю в ньому висновків щодо матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Таким чином, порівняння наведених вище судових рішень із судовими рішеннями, які переглядаються, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права (статті 388 ЦК України) у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, виникли різні правовідносини.

Крім того, не може підтверджувати невідповідність судових рішень викладеному у постанові Верховного Суду України висновку про застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, надана заявником для прикладу постанова від 18 січня 2017 року (провадження N 6-2776цс16) (Постанова N 6-2776цс16), оскільки в указаній справі міська рада не приймала рішень про відчуження спірних нежитлових приміщень, вони вибули з її володіння на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано.

Однак у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву, встановлено, що спірне нерухоме майно вибуло за рішенням органу місцевого самоврядування, яке пізніше було визнано незаконним та скасовано судовим рішенням.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині застосування норм статей 261 та 267 ЦК України рішення касаційного суду, яке переглядається, та рішення суду апеляційної інстанції не відповідають висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату в цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

Заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

 

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

 

Т. О. Анцупова

 

С. В. Бакуліна

 

В. В. Британчук

 

Ю. Л. Власов

 

М. І. Гриців

 

Д. А. Гудима

 

В. І. Данішевська

 

Ж. М. Єленіна

 

О. С. Золотніков

 

О. Р. Кібенко

 

В. С. Князєв

 

Л. М. Лобойко

 

Н. П. Лященко

 

О. Б. Прокопенко

 

В. В. Пророк

 

Л. І. Рогач

 

О. С. Ткачук

 

В. Ю. Уркевич

 

О. Г. Яновська




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали