Шановні партнери! Всі ціни, інформація про наявність та терміни доставки документів актуальні.


Додаткова копія: Про визнання бездіяльності протиправною та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2018 року N 60-р

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

08.04.2019 р.

Справа N 826/5901/18

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого, судді - Карпушової О. В., суддів: Губської Л. В., Спетанюка А. Г., секретар судового засідання - Харитонова Х. Б., за участі представника позивача - ОСОБА_2, представника відповідача - Ш. О. В., представника третьої особи - ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_5 та Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, про визнання бездіяльності протиправною та скасування розпорядження (Розпорядження N 60-р), встановив:

12 квітня 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, яким просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання відповіді на звернення народного депутата України від 31 січня 2018 року N 16/01-18 та від 01 лютого 2018 року N 01/2-18 у встановлені законом строки безпосередньо Кабінетом Міністрів України; визнати протиправним та скасувати розпорядження від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Кабінет Міністрів України, не надавши відповідь на його звернення, допустив протиправну бездіяльність щодо невиконання належним чином вимог ч. 2, ч. 4 ст. 16 Закону України "Про статус народного депутата України". В обґрунтування незаконності розпорядження позивачем зазначено, що розпорядження порушує принципи рівності та справедливості і породжує дискримінацію, оскільки об'єднані територіальні громади не передбачені Конституцією та законами України, а передача земель вбачає передачу земель як один із стимулів до об'єднання; Цивільний та Земельний кодекси України не визнають такого суб'єкта права власності на землю, як так звані об'єднані територіальні громади, а тому Кабінет Міністрів України немає права передавати земельні ділянки у власність об'єднаних територіальних громад, які не є суб'єктами права власності на землю; Кабінет Міністрів України взагалі не наділений повноваженнями розпоряджатись землею як народною власністю, тому що земля в Україні є власністю народу; юридичних осіб публічного права з організаційно-правовою формою або ознакою "об'єднані територіальні громади" згідно відомостей Єдиного державного реєстру взагалі не існує.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо ненадання відповіді на звернення народного депутата України від 31 січня 2018 року N 16/01-18 та від 01 лютого 2018 року N 01/2-18. В іншій частині адміністративного позову відмовлено.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) в частині відмовлених позовних вимог як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Свої вимоги відповідач обґрунтовує тим, що питання, які порушені у зверненні належать до повноважень Держгеокадастру, а тому депутатські звернення скеровані Прем'єр-міністром до Міністерства аграрної політики та продовольства України та Держгеокадастру зі встановленням завдання щодо спільного розгляду поданого звернення та наданням відповіді у встановлений строк; відповідь на звернення позивача надано Держгеокадастром із дотриманням строків, визначених статтею 16 Закону України "Про статус народного депутата України".

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу відповідача, яким підтримав висновки суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.

Третя особа подала письмове пояснення, в якому просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача, підтримавши доводи апеляційної скарги відповідача.

В судовому засідання представник позивача підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, та заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача. Представники відповідача та третьої особи підтримали доводи апеляційної скарги відповідача та заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З приводу доводів відповідача щодо надання Кабінетом Міністрів України відповіді на звернення народного депутата України від 31 січня 2018 року N 16/01-18 та від 01 лютого 2018 року N 01/2-18, колегія суддів зазначає наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що Народний депутат України ОСОБА_5 подав до Прем'єр-міністра України звернення від 31 січня 2018 року N 16/01-18, зареєстроване у Департаменті документообігу і контролю Секретаріату Кабінету Міністрів України за N 4533/0/1-18 від 02 лютого 2018 року, у якому просив надати копію доручення, наданого Кабінетом Міністрів України Держгеокадастру щодо передачі земель поза межами населених пунктів у власність об'єднаним територіальним громадам; нормативно-правове обґрунтування цьому дорученню та роз'яснити порядок його виконання; повідомити, які категорії земель, якого призначення тощо Кабінет Міністрів України збирається передавати у власність ОТГ; надати письмову відповідь на звернення у встановлені законом строки.

Крім того, народний депутат України ОСОБА_5 подав до Прем'єр-міністра України звернення від 01 лютого 2018 року N 1/02-18, зареєстроване у Департаменті документообігу і контролю Секретаріату Кабінету Міністрів України за N 5147/0/1-18 від 07 лютого 2018 року, у якому просив надати копії усіх постанов, розпоряджень, доручень тощо, що були прийняті Кабінетом Міністрів України 31 січня 2018 року щодо передачі земель поза межами населених пунктів у власність об'єднаним територіальним громадам, та щодо роботи Держгеокадастру; повідомити, яким чином у вказаних рішеннях враховані права та законні інтереси інших територіальних громад, що не належать до так званих ОТГ, та кому будуть передані землі поза межами населених пунктів навколо цих "необ'єднаних" громад; надати письмову відповідь на звернення у встановлені законом строки.

Відповідач, вважаючи, що порушені у зверненнях питання належать до повноважень Держгеокадастру, скерував їх до Міністерства аграрної політики та продовольства України та Держгеокадастру зі встановленням завдання щодо спільного розгляду поданого звернення та наданням відповіді у встановлений строк.

Докази надання Кабінетом Міністрів України відповідей на депутатські звернення ОСОБА_5 відсутні.

Відповідь на звернення позивача надано Держгеокадастром, при цьому відповідач вважає, що депутатські звернення позивача розглянуті у встановлений законом строк та відповідь на них надана у листі Держгеокадастру від 20 лютого 2018 року N 4-28-0.13-2016/2-18 за підписом виконуючого обов'язки Голови Держгеокадастру.

Не погодившись із тим, що відповідь Держгеокадастру є відповіддю на депутатські звернення, позивач звернувся до суду з оскарженням бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо цього питання.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" визначено, що народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.

Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

Частина друга статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" встановлює, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати 30 днів з моменту його одержання.

З огляду на частину четверту статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, крім випадків, установлених цим Законом.

Отже, виходячи із зазначеного, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції, що відповідь на звернення позивача, як народного депутата України, мала бути надана Кабінетом Міністрів України за підписом Прем'єр-міністра України.

Враховуючи те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження надання Кабінетом Міністрів України відповідей на депутатські звернення ОСОБА_5 за підписом Прем'єр-міністра України, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що Кабінет Міністрів України не вчинив дій по розгляду депутатських звернень народного депутата України ОСОБА_5 від 31 січня 2018 року N 16/01-18 (на заміну) та від 01 лютого 2018 року N 1/02-18 (на заміну), передбачених статтею 16 Закону України "Про статус народного депутата України", що є протиправною бездіяльністю та підставою для задоволення позову в цій частині.

З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги відповідача щодо розгляду депутатських звернень позивача у встановлений законом строк, оскільки відповідь на них надана у листі Держгеокадастру від 20 лютого 2018 року N 4-28-0.13-2016/2-18 за підписом виконуючого обов'язки Голови Держгеокадастру, не заслуговують на увагу, оскільки Закон України "Про статус народного депутата України" не передбачає можливості передавати депутатські звернення для розгляду до іншого органу за дорученням Прем'єр-міністра України.

Щодо аргументів апеляційної скарги позивача, колегія суддів вважає їх також не обґрунтованими з огляду на наступне.

Із змісту розпорядження КМУ від 31.01.2018 N 60-р (Розпорядження N 60-р) вбачається, що даним розпорядженням Уряд доручив Держгеокадастру забезпечити:

формування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах, визначених перспективним планом формування територій громад, шляхом проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності з подальшою передачею зазначених земельних ділянок у комунальну власність відповідних об'єднаних територіальних громад згідно із статтею 117 Земельного кодексу України;

передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, включених до переліку земельних ділянок державної власності, права на які виставлені на земельні торги, в комунальну власність об'єднаних територіальних громад після оприлюднення результатів земельних торгів та укладення договорів оренди таких земельних ділянок;

здійснення до передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності під час передачі в користування (виключно шляхом проведення аукціонів) або у власність за погодженням з об'єднаними територіальними громадами (шляхом прийняття відповідною радою рішення згідно із статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Відповідно до інформації розміщеної на урядовому порталі, позиція Уряду полягає у тому, що передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в комунальну власність відповідних об'єднаних територіальних громад дасть можливість чітко і прозоро формувати дохідну частину місцевих бюджетів в частині плати за землю та стимулюватиме територіальні громади до їх добровільного об'єднання.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що дія оскаржуваного розпорядження розповсюджується на Держгеокадастр та на об'єднані територіальні громади, тобто на конкретно визначене коло суб'єктів, на які в свою чергу покладено обов'язок розпорядження землями державної та комунальної форми власності.

Викладене також свідчить про необґрунтованість доводів позивача, що дане розпорядження є нормативно-правовим актом, оскільки воно носить організаційно-розпорядчий характер й адресований визначеному колу осіб.

Щодо відсутності у позивача порушеного права.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що він, Народний депутат України, є обраним відповідно до закону представником Українського народу у Верховній раді, що підтверджує наявність у нього інтересу захищати права та законні інтереси своїх виборців та усього українського народу як власника землі будь-яким способом, не забороненим чинним законодавством, а розпорядження є дискримінаційним і створює правову нерівність, чим порушує права та законні інтереси жителів 10273 територіальних громад України, в тому числі жителів громади села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області, де позивач зареєстрований як фізична особа.

Однак, як було вірно зазначено судом першої інстанції, що з позовної заяви не зрозуміло в якості кого позивач звертається до суду (народний депутат або фізична особа). Уточнень в апеляційній скарзі з цього приводу також не було.

У разі, якщо позивач подав позов, як Народний депутат України, то до уваги мають братись положення Закону України "Про статус народного депутата України" (далі - Закон).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону народний депутат України (далі - народний депутат) є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" (Закон N 4061-VI) представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Положення вищезазначеного Закону визначають статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень.

Відповідно до статті 7 Закону, якою визначено взаємовідносини народного депутата України з виборцями, зокрема зазначено, що народний депутат відповідно до закону розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропозицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутатську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації.

Розділ II Закону, який має назву "Права народного депутата України" містить Глави, які складені з врахуванням місця реалізації цих прав.

Так Розділ передбачає зокрема наступні Глави:

- Права народного депутата України у Верховній Раді України;

Права народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав;

Права народного депутата України у взаємовідносинах із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання.

Проте, в зазначених положеннях Закону не визначено права Народного депутата України звертатись до суду із захистом прав та інтересів народу, більш того, на підтвердження правомірності такого захисту, позивачем не подано до суду жодного документу, який би підтвердив необхідність ініціювання такого звернення.

Так, у позивача, якщо він звертається як народний депутат, відсутнє порушене право.

Якщо ж позов заявлено ОСОБА_5 як фізичною особою, то слід зауважити наступне.

Позивач, який зареєстрований як фізична особа у селі Чаусова Друге, посилається на дискримінаційний характер оскаржуваного розпорядження.

Дискримінація, на думку позивача, полягає у тому, що ради об'єднаних територіальних громад можуть отримати у власність землі сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, тоді як інші територіальні громади та їх місцеві ради не мають такого права.

Колегія суддів вважає, що такий аргумент не може розцінюватись як доказ порушеного права позивача, оскільки знову ж таки позивач аналізує дискримінаційний вплив розпорядження на територіальні громади та їх місцеві ради, про порушення особистого права позивач не зазначає.

При цьому, розпорядження не врегульовує жодних питань у сфері передачі земельних ділянок фізичним особам, у сфері набуття фізичними особами майнових прав, тощо.

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні") територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Частиною першою статті 6 зазначеного Закону визначено, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Згідно зі статтею 18-1 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Відтак, вищезазначене свідчить, що у разі порушення прав та інтересів територіальної громади, з врахуванням положень зокрема ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", остання має право на звернення до суду.

Делегування функції представництва інтересів відповідної територіальної громади позивач не підтвердив жодним чином, що свідчить про відсутність у нього таких повноважень.

Згідно з положеннями частин першої ( N 2747-IV) та другої статті 2 КАСУ ( N 2747-IV), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 КАСУ ( N 2747-IV) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Вищезазначена норма свідчить, що неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи (суб'єкта звернення), яке порушується у конкретних правовідносинах.

Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.

Відтак, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку, що не було доведено позивачем.

Щодо аргументів позивача про дискримінаційний характер оскаржуваного Розпорядження, колегія суддів також вважає їх такими, що не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

Закон України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (Закон N 5207-VI) визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Пунктом 2 частини першої статті 1 зазначеного Закону (Закон N 5207-VI) визначено поняття дискримінації - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Зі змісту ж Розпорядження (Розпорядження N 60-р) вбачається, що воно не стосується реалізації прав і свобод людини та громадянина й не згадує про будь-яку з ознак, за якою може відбуватись дискримінація, тому колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване Розпорядження не не має ознак дискримінації.

Щодо доводів позивача про протиправність розпорядження КМУ N 60-р від 31.01.2018 року (Розпорядження N 60-р), колегія суддів зазначає наступне.

Позивач прийшов до висновку про протиправність даного розпорядження з огляду на те, що Кабінет Міністрів України ніби то розпорядився передати землю об'єднаним територіальним громадам, що не є суб'єктами права власності на землю відповідно до закону, при цьому посилаючись на ст. 374 Цивільного кодексу України та ст. 80 Земельного кодексу України.

Однак, колегія суддів вваж є дане посилання необґрунтованим, оскільки зазначені статті визначають суб'єктів права власності на землю, а не визначають нових суб'єктів права власності на землю, тому твердження позивача про суперечність його змісту зазначеним кодексам є необґрунтованим та безпідставним.

Стосовно позиції позивача про відсутність у Кабінету Міністрів України права передавати земельні ділянки у власність об'єднаним територіальним громадам, вважаємо необхідним зазначити, що оскаржуване розпорядження не містить рішення Уряду передати ту чи інакшу земельну ділянку певній територіальній громаді. Розпорядження стосується організаційних питань пов'язаних з реалізацією Держгеокадастром своїх функцій.

Відповідно до статті 117 Земельного кодексу України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

Вищезазначене свідчить, що питання передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність повністю врегульовані зокрема Земельним кодексом, водночас, оскаржуване розпорядження жодних нововведень до встановлених законодавством не вводить.

Відтак, твердження позивача про порушення прав територіальних громад є недоречним, оскільки оскаржуване Розпорядження не позбавляє їх права отримувати/передавати земельні ділянки.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України ( N 2747-IV) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами першою ( N 2747-IV) та третьою статті 73 КАС України ( N 2747-IV) належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог стосовно, визнання протиправним та скасування розпорядження КМУ від 31.01.2018 N 60-р "Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р).

Відповідно до п. 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно п. 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку N 11(2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

На підставі вищезазначеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для його скасування.

Повний текст постанови виготовлено 10.04.2019 р.

Керуючись статтями 308 ( N 2747-IV), 309 ( N 2747-IV), 310 ( N 2747-IV), 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 ( N 2747-IV), 325 ( N 2747-IV), 328 ( N 2747-IV), 329 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), апеляційний суд постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_5 та Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2018 р. (Рішення N 826/5901/18) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, про визнання бездіяльності протиправною та скасування розпорядження - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Колегія суддів:

О. В. Карпушова

 

Л. В. Губська

 

А. Г. Степанюк




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали