ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

від 17 листопада 2009 року

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Барбари В. П., суддів: Берднік І. С., Вовка І. В., Гуля В. С., Карпечкіна П. Ф., Колесника П. І., Черногуза Ф. Ф., Шицького І. Б., Щотки С. О., за участю представників: Київського національного університету технологій та дизайну - Я. Р. В., Генеральної прокуратури України - П. О. С., розглянувши касаційне подання виконувача обов'язків Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради на постанову Вищого господарського суду України від 19 серпня 2009 року у справі N 31/329 за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Київського національного університету технологій та дизайну, товариства з обмеженою відповідальністю "Мідорі Хаус" (правонаступник закрите акціонерне товариство "Мідорі"), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Авіста", про визнання договорів недійсними, встановила:

У вересні 2008 року заступник прокурора м. Києва звернувся до господарського суду м. Києва із позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Київського національного університету технологій та дизайну (далі Університет) та товариства з обмеженою відповідальністю "Мідорі Хаус" (далі - ТОВ "Мідорі Хаус"), правонаступником якого є закрите акціонерне товариство "Мідорі" (далі - ЗАТ "Мідорі"), про визнання недійсними договору N 26/5-17 від 26 травня 2006 року, договору про заміну інвестора від 5 грудня 2007 року та додатків до договору N 26/5-17 від 7 грудня 2007 року і від 20 лютого 2008 року.

Вважаючи вказані договори такими, що укладені з порушенням вимог законодавства, прокурор просив задовольнити позов.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 13 листопада 2008 року було залучено до участі у справі в якості третьої особи товариство з обмеженою відповідальністю "Авіста" (далі ТОВ "Авіста").

Рішенням господарського суду м. Києва від 10 грудня 2008 року в задоволені позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2009 року рішення господарського суду м. Києва від 10 грудня 2008 року скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позовних вимог.

Постановою Вищого господарського суду України від 19 серпня 2009 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2009 року скасовано. Рішення господарського суду м. Києва від 10 грудня 2008 року залишено в силі.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 5 листопада 2009 року за касаційним поданням виконувача обов'язків Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 19 серпня 2009 року.

У касаційному подані ставиться питання про скасування зазначеної постанови Вищого господарського суду України з залишенням в силі постанови Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2009 року з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах.

Касаційне подання підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Господарськими судами встановлено, що рішенням Київської міської ради N 1109/2519 від 28 грудня 2004 року Університету було надано для будівництва житлового комплексу з паркінгом та реконструкції стадіону, їх подальшої експлуатації та обслуговування земельну ділянку площею 20109 кв. м, що знаходиться у м. Києві, вул. Немировича-Данченка, 2.

15 квітня 2005 року Університет отримав Державний акт ЯЯ N 080569 на право постійного користування вказаною земельною ділянкою.

За результатами конкурсу 9 лютого 2005 року між Університетом (замовник) та товариством з обмеженою відповідальністю "Київський фонд нерухомості" (інвестор) було укладено інвестиційний договір N 154, за яким інвестор був зобов'язаний здійснювати інвестування реконструкції стадіону та будівництва житлової споруди на вказаній земельній ділянці.

27 грудня 2005 року між сторонами було укладено додаток до договору N 154 про зміни та доповнення, яким договір від 9 лютого 2005 року було викладено в новій редакції.

26 травня 2006 року між Університетом та ТОВ "Авіста" був укладений договір N 26/5-17 під відкладальною умовою, за яким Університет (замовник) замовив, а ТОВ "Авіста" (інвестор) зобов'язалось забезпечити фінансування, будівництво об'єктів на земельній ділянці по вул. Немировича-Данченка, 2 у м. Києві та розвиток матеріально-технічної бази. Договором було передбачено, що реконструйовані та побудовані об'єкти розподіляються між сторонами з передачею у власність згідно протоколу розподілу, та цей договір набирає чинності автоматично через 42 календарні дні з моменту розірвання договору N 154 в редакції від 27 грудня 2005 року або в редакції, чинній на момент такого розірвання.

Рішенням господарського суду м. Києва від 25 вересня 2007 року за позовом Університету розірвано укладений з ТОВ "Київський фонд нерухомості" інвестиційний договір N 154 від 9 лютого 2005 року із змінами та доповненнями.

На підставі договору про заміну інвестора від 5 грудня 2007 року за згодою Університету ТОВ "Авіста" перевело свій борг за договором від 26 травня 2006 року, укладеним між ТОВ "Авіста" та Університетом, на нового інвестора ТОВ "Мінорі Хаус", яке прийняло на себе всі зобов'язання інвестора за цим договором.

7 грудня 2007 року та 20 лютого 2008 року між Університетом та ТОВ "Мінорі Хаус" було укладено додатки до договору N 26/5-17 про зміни та доповнення, якими змінювався текст договору N 26/5-17.

Відповідно до договору в діючій редакції від 20 лютого 2008 року ТОВ "Мінорі Хаус" зобов'язалось вкласти (інвестувати) кошти у реконструкцію стадіону та розвиток матеріально-технічної бази Університету, а у майбутньому сторони зобов'язались здійснити розподіл майнових прав на збудовані об'єкти шляхом підписання відповідного протоколу розподілу, згідно з яким інвестор набуває право власності на збудований житловий комплекс, а замовник зобов'язується після введення об'єкта в експлуатацію в строк до 1 робочого дня відмовитись від права користування частиною земельної ділянки, яка виділена під будівництво житлового комплексу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оскаржених договорів, суд першої інстанції вважав, що ці договори не передбачають передачу або відчуження нерухомого майна, а відтак укладені у відповідності до чинного законодавства України, яке також не містить заборони на відмову від права користування землею.

Скасувавши рішення суду першої інстанції та задовольнивши позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірний договір N 26/5-17 від 26 травня 2006 року укладений з порушенням норм земельного законодавства України, вимог Закону України "Про вищу освіту" та положень Статуту Університету без відповідної компетенції Університету на розпорядження частиною земельної ділянки, виділеною під забудову житлового комплексу по вул. Немировича-Данченка, 2 у м. Києві, а також без відповідної компетенції Університету на розпорядження майном, що належить до державної форми власності та закріплене за ним на праві оперативного управління.

Вищий господарський суд України, скасувавши постанову апеляційного суду та залишивши без змін рішення суду першої інстанції, виходив з відсутності правових підстав для визнання вказаних договорів недійсними.

Проте такий висновок не можна визнати обґрунтованим, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального й процесуального права.

Відповідно до Статуту (в редакції на час укладення оскаржених договорів), Університет це державний учбовий заклад, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України "Про вищу освіту", чинного законодавства та Статуту.

Частиною 2 статті 63 Закону України "Про вищу освіту" встановлено, що закріплене за вищим навчальним закладом державної або комунальної форми власності, а також доходи від використання цього майна належать вищому навчальному закладу на правах оперативного управління.

Майно, що знаходиться у державній і комунальній власності і передане в оперативне управління вищим навчальним закладам державної і комунальної форм власності, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законом.

Повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів (частина 4 статті 63 цього Закону).

Згідно із п. 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 року здійснення контролю за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами, установами, організаціями державного майна покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади.

Положення про здійснення управління майном, переданим державним підприємствам, установам, організаціям, Кабінетом Міністрів України та іншими уповноваженими органами, в тому числі міністерствами та іншими органами виконавчої влади, міститься в Законі України "Про управління об'єктами державної власності" від 21 вересня 2006 року N 185 та ч. 3 ст. 326 Цивільного кодексу України (в редакції від 21 вересня 2006 року).

Частиною 2 статті 29 Закону України "Про вищу освіту" передбачено, що вищи навчальні заклади мають право користуватись земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Аналогічне положення міститься і в пункті 3.1.23 Статуту Університету.

Пунктом "ж" ч. 3 статті 84 та статтею 92 Земельного кодексу України передбачено, що у постійному користуванні можуть перебувати тільки землі державної та комунальної власності, а до земель державної власності належать земельні ділянки, на яких розташовані державні підприємства, установи, організації.

Відповідно до ч. 3 п. 12 розділу 10 Перехідних положень Земельного кодексу України розпорядження землями, на яких розташовані державні підприємства, установи, організації здійснюють державні органи приватизації.

Таким чином, на час укладення спірних договорів, спірна земельна ділянка перебувала у державній власності та вирішення питань землекористування щодо земель державної власності не належало до компетенції Університету.

Відповідно до приписів ст. 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою в разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Касаційний суд, задовольнивши касаційні скарги ЗАТ "Мідорі" та Університету, не врахував вказані обставини та вимоги закону, не звернув уваги на те, що суд першої інстанції, усупереч положенням ст. ст. 43, 38, 43 ГПК України, не встановив обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема: не встановив правовий статус спірного майна та спірної земельної ділянки, порядок управління цим майном та цією земельною ділянкою, порядок їх відчуження; не звернув увагу на твердження прокурора про те, що Університет в оскаржених договорах з порушенням вимог закону фактично передбачив свій обов'язок розпорядитись майном та частиною земельної ділянки під забудову житлового комплексу по вул. Немировича-Данченка, 2 у м. Києві розміром 13099 кв. м, яка закріплена за Університетом на праві постійного користування та виступає в якості інвестиції, що свідчить про перехід права користування на зазначену земельну ділянку згідно з умовами спірного договору до інвестора на підставі ч. 2 ст. 120 ЗК України в зв'язку із набуттям інвестором права власності на збудований за його кошти житловий комплекс.

Крім того, ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не врахували зазначених обставин та вимог діючого законодавства щодо розпорядження майном і землями державної власності, не з'ясували правомірність пред'явлення прокурором позову в інтересах Київської міської ради, не залучили до участі в справі державний орган, який здійснює розпорядження вказаними об'єктами державної власності.

Згідно зі ст. 11110 ГПК України у будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду є порушення норм процесуального права, яке полягає у прийнятті господарським судом рішення, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції у касаційному порядку, Вищий господарський суд України зазначені вимоги закону не виконав та залишив без змін рішення цього суду за наявності безумовних підстав для його скасування.

При новому розгляді слід урахувати викладене, всебічно й повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, надати їм правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Керуючись ст. ст. 11117 - 11120 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Касаційне подання виконувача обов'язків Генерального прокурора України задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 19 серпня 2009 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2009 року та рішення господарського суду м. Києва від 10 грудня 2008 року скасувати.

Справу передати на розгляд суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. П. Барбара

Судді:

І. С. Берднік

 

І. В. Вовк

 

В. С. Гуль

 

П. Ф. Карпечкін

 

П. І. Колесник

 

Ф. Ф. Черногуз

 

І. Б. Шицький

 

С. О. Щотка




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали