Додаткова копія: Про визнання нечинним пункту 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року N 77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів"

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 7 лютого 2017 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Гриціва М. І., суддів: Волкова О. Ф., Кривенди О. В., Прокопенка О. Б., за участю: секретаря судового засідання - Шатило Р. П., представника відповідача - М. О. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання нечинним нормативно-правового акта, встановила:

18 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним абзац перший пункту 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року N 77/96 "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів" (далі - Указ N 77/96).

Позовні вимоги обґрунтував тим, що вказаний вище пункт Указу N 77/96 не відповідає чинним законодавчим актам у сфері освіти, а саме: частині першій статті 64 Закону України від 1 липня 2014 року N 1556-VII "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) (далі - Закон N 1556-VII), статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року N 1060-XII "Про освіту" (далі - Закон N 1060-XII).

Справа судами слухалась неодноразово.

Вищий адміністративний суд України постановою від 26 липня 2016 року (Постанова N П/800/314/16(800/45/16)) відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що позивач не є належним суб'єктом оскарження цього нормативно-правового акта. Такий висновок мотивовано тим, що оскаржена норма Указу N 77/96 не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки з вищим навчальним закладом, де навчається позивач, не укладалася угода про обов'язок останнього працювати в державному секторі народного господарства не менше трьох років після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації.

У заяві про перегляд цієї постанови суду, поданій із встановленої пунктом 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) підстави, ОСОБА_1 просить скасувати її та прийняти нове судове рішення - про задоволення позовних вимог.

Вважає висновки суду про відсутність у нього права на оскарження Указу N 77/96 помилковими. На думку позивача, брак угоди з вищим навчальним закладом, де він навчається, про подальшу працю в державному секторі народного господарства не менше трьох років, не є достатнім свідченням того, що положення Указу N 77/96 його не стосуються. Наголошує на тому, що він як особа, яка навчається за кошти державного бюджету, належить до кола суб'єктів, на яких поширюється дія Указу N 77/96, який, серед іншого, передбачає укладення такої угоди. Попри те, що оскаржені положення Указу N 77/96, як вважає заявник, суперечать вимогам чинного законодавства, які не порушують його право на вільний вибір праці, водночас вони залишаються чинними і обов'язковими до виконання, а звідси - існують обґрунтовані підстави вважати, що в майбутньому він буде зобов'язаний відпрацювати у державному секторі економіки не менше, ніж три роки відповідно до вимог пункту 2 Указу N 77/96.

У судовому засіданні представник відповідача просив залишити заяву без задоволення і на підтвердження своєї позиції послався в основному на мотиви, наведені в оскарженій постанові суду.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України заслухала представника відповідача, перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "правб" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо, позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

У цій справі суд виходив із таких фактичних обставин справи та зумовленого ними нормативного регулювання спірних правовідносин.

ОСОБА_1 з вересня 2014 року є студентом Національного університету "Києво-Могилянська академія" (далі - Університет), у якому навчається за рахунок коштів державного бюджету.

При розгляді справи у суді першої інстанції вказав, що між ним та Університетом не укладалася угода, за якою він з посиланням на абзац перший пункту другого Указу N 77/96 зобов'язується після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства і у разі відмови виконати такі умови угоди має відшкодувати в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

За частиною другою статті 52 Закону N 1060-XII (у редакції на час набрання ним чинності) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направлялися на роботу і зобов'язані були відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

1 липня 2014 року був прийнятий Закон N 1556-VII (Закон N 1556-VII), яким частина друга статті 52 Закону N 1060-XII була виключена з цього Закону.

За статтею 63 Закону N 1556-VII (Закон N 1556-VII) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов'язані: 1) дотримуватися вимог законодавства, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; 2) виконувати вимоги з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, протипожежної безпеки, передбачені відповідними правилами та інструкціями; 3) виконувати вимоги освітньої (наукової) програми.

У частинах першій (Закон N 1556-VII), другій статті 64 цього Закону (Закон N 1556-VII) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи <...>. Вищі навчальні заклади не зобов'язані здійснювати працевлаштування випускників. Держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.

Передбачене пунктом 8 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року N 992, правило про те, що випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років, було виключено постановою Уряду від 15 квітня 2015 року N 216 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. N 992" (Постанова N 216).

Указ N 77/96 був виданий під час дії Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року, відповідно до частин першої, другої статті 25 якого Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення. Президент України видає укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Указ N 77/96 не є тим нормативним актом, що встановлює обов'язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати повну вартість навчання у разі, коли вони після завершення навчання відмовляться працювати в державному секторі народного господарства, оскільки права та обов'язки зазначеної категорії осіб, зокрема й ОСОБА_1, встановлені законами N 1556-VII (Закон N 1556-VII) і N 1060-XII, які не передбачають такого обов'язку. Межі зазначеної правової ситуації не дають підстав вважати, що існування Указу N 77/96 порушує чи якимсь чином зачіпає індивідуальні права і законні інтереси заявника, які потребують судового захисту.

У взаємозв'язку зі сказаним слід наголосити й на тому, що Указ N 77/96 у часі був виданий тоді, коли Президент України відповідно до встановленого правопорядку мав право видавати нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території держави, законність яких не підлягала перевірці в порядку адміністративного судового контролю.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 26 липня 2016 року (Постанова N П/800/314/16(800/45/16)) відповідає вимогам процесуального та матеріального права. Підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає.

Твердження заявника не спростовують правильності правових висновків суду, у зв'язку із чим заява не підлягає задоволенню.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII) та статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

М. І. Гриців

Судді:

О. Ф. Волков

 

О. В. Кривенда

 

О. Б. Прокопенко




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали