ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

05.07.2011 р.

N 2а-2911/11/2670

Постанову залишено без змін(згідно з ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2012 року) (Ухвала N 2а-2911/11/2670)

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В. А., за участю секретаря Хижняк І. В. та представників: позивача - ОСОБА_1; відповідача - Г. О. М., розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Генерального прокурора України П. В. П. про визнання нечинними положень Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн, на підставі частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 05 липня 2011 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

25 лютого 2011 року (відповідно до поштової відмітки на конверті) ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_3.) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генерального прокурора України П. В. П. (далі по тексту - відповідач), в якому просить: 1) визнати нечинним (недійсним) положення пункту 1.4 Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн: "звернення викладена в письмовій або усній формі пропозиція, заява (клопотання), скарга громадянина, народного депутата України, депутата місцевої ради, службової чи іншої особи"; 2) визнати нечинним (недійсним) положення пункту 2.2 Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн: "заяви та повідомлення про вчинений злочин або той, що готується, розглядаються в порядку, передбаченому законодавством, і обліковуються у звіті за ф. 2-Є. Зареєстровані як звернення громадян, за наслідками перевірки яких прийнято рішення відповідно до ст. 97 КПК України, виключаються з обліку звернень та реєструються у книзі обліку заяв та повідомлень про злочини".

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2011 року відкрито провадження в адміністративній справі N 2а-2911/11/2670 та призначено попереднє судове засідання на 23 березня 2011 року.

В судовому засіданні 23 березня 2011 року оголошено ухвалу про закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду на 13 квітня 2011 року.

Судове засідання, призначене на 13 квітня 2011 року, не відбулося, у зв'язку з неможливістю здійснення технічної фіксації судового процесу. Наступне судове засідання призначено на 11 травня 2011 року.

В судове засідання 11 травня 2011 року не прибули представники сторін, у зв'язку з чим розгляд справи відкладено на 01 червня 2011 року.

01 червня 2011 року судове засідання не відбулося у зв'язку з перебуванням судді у відрядженні. Наступне судове засідання призначено на 05 липня 2011 року.

В судовому засіданні 05 липня 2011 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідача проти задоволення адміністративного позову заперечив.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив:

Наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн затверджено Інструкцію про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України (далі по тексту - Інструкція).

За визначенням пункту 1.4 Інструкції звернення - викладена в письмовій або усній формі пропозиція, заява (клопотання), скарга громадянина, народного депутата України, депутата місцевої ради, службової чи іншої особи.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції заяви та повідомлення про вчинений злочин або той, що готується, розглядаються в порядку, передбаченому законодавством, і обліковуються у звіті за ф. 2-Є. Зареєстровані як звернення громадян, за наслідками перевірки яких прийнято рішення відповідно до ст. 97 КПК України, виключаються з обліку звернень та реєструються у книзі обліку заяв і повідомлень про злочини.

Позивач вважає, що пункти 1.4 та 2.2 Інструкції суперечать статтям 95 та 97 Кримінально-процесуального кодексу України, оскільки така Інструкція відносить заяву (повідомлення) про злочин до звернень громадян, а за результатами розгляду такої заяви передбачає здійснення дій, що не визначені статтею 97 Кримінально-процесуальним кодексом України; тому заява (повідомлення) про злочин спочатку реєструється в органах прокуратури як звернення громадянина, розглядається в порядку звернення громадянина, а лише потім може бути перереєстрована у повідомлення про злочин.

Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що Інструкція не поширюється на порядок розгляду заяв і повідомлень про злочин, що регулюється виключно нормами кримінально-процесуального законодавства; спірні пункти Інструкції не суперечать вимогам чинного законодавства та не порушують прав позивача.

Окружний адміністративний суд міста Києва не погоджується з позовними вимогами ОСОБА_3, вважає їх необґрунтованими, виходячи з наступних мотивів.

Вирішуючи даний спір, суд виходить з того, що позивач оскаржує норми акта індивідуальної дії.

Так, відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Пункт 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як вбачається з наведеної правової норми, рішення суб'єкта владних повноважень можуть бути виражені у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії.

Поняття нормативно-правового акта та акта індивідуальної дії в Кодексі адміністративного судочинства не врегульовані, а тому при визначення цих понять слід звернутися до загальних понять права.

Так, нормативно-правовий акт -це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що стосується актів ненормативного характеру (актів індивідуальної дії), то вони породжують права та обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Основним критерієм розмежування адміністративних актів є коло осіб, на яких поширюється їх дія, при цьому визначальним у визначенні нормативно-правового акта є те, що останній є джерелом права.

Зміст оскаржуваних положень Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн, свідчить, що її дія поширюється на обмежене коло суб'єктів -на органи прокуратури; зазначена Інструкція встановлює обов'язки виключно для органів прокуратури та не є джерелом права, що дає підстави вважати таку Інструкцію актом індивідуальної дії та виключає наявність підстав для особливостей провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень, передбачених статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.

Інструкція про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, згідно з наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн, затверджена з метою забезпечення виконання вимог Конституції України, Законів України "Про звернення громадян", "Про статус народного депутата України", "Про статус депутатів місцевих рад", Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення", вдосконалення діяльності органів прокуратури щодо розгляду та вирішенні заяв, скарг і пропозицій.

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції нею встановлюється порядок розгляду і вирішення звернень громадян, службових та інших осіб, запитів і звернень народних депутатів України, депутатів місцевих рад, а також прийому громадян, службових та інших осіб у Генеральній прокуратурі України, прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових прокуратурах регіонів та Військово-Морських Сил України, міських, районних, міжрайонних і прирівняних до них прокуратурах.

За визначенням пункту 1.4 Інструкції, звернення - це викладена в письмовій або усній формі пропозиція, заява (клопотання), скарга громадянина, народного депутата України, депутата місцевої ради, службової чи іншої особи; заява - це звернення громадян та юридичних осіб з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, органів місцевого самоврядування, службових осіб.

Відповідно до статті 11 Кримінального кодексу України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Стаття 95 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що заяви або повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджується про відповідальність за неправдивий донос, про що відмічається в протоколі. Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і відібрати від нього відповідну підписку. Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі. Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, можуть бути усними або письмовими.

Враховуючи викладене, виходячи зі змісту та призначення вказаної Інструкції суд встановив, що вона не поширюється на порядок приймання, реєстрації та розгляду заяв (повідомлень) про злочини; в свою чергу заяви (повідомлення) громадян про порушення чинного законодавства в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, органів місцевого самоврядування, службових осіб, не можна ототожнювати із заявою (повідомленням) про злочин, оскільки порушення закону (дія чи бездіяльність) не завжди відповідає ознакам суспільно небезпечного винного діяння, тобто, злочину.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції "заяви та повідомлення про вчинений злочин або той, що готується, розглядаються в порядку, передбаченому законодавством, і обліковуються у звіті за ф. 2-Є. Зареєстровані як звернення громадян, за наслідками перевірки яких прийнято рішення відповідно до ст. 97 КПК України, виключаються з обліку звернень та реєструються у книзі обліку заяв і повідомлень про злочини".

Вказаний пункт Інструкції не дає підстави вважати, що органи прокуратури зобов'язані реєструвати та розглядати заяви (повідомлення) про злочин як звернення громадян.

Так, на думку суду, пункту 2.2 Інструкції передбачає, що у випадку коли за результатами перевірки звернення громадян прийнято рішення відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України, то таке звернення кваліфікується як заява (повідомлення) про злочин та має бути виключене з обліку звернень; при цьому, таке звернення першочергово не було визначене громадянином як заява (повідомлення) про злочин, а необхідність перекваліфікації звернення в заяву про злочин виникає саме за ініціативою органу прокуратури.

Крім того, Окружний адміністративний суд м. Києва звертає увагу, що порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень, іншої інформації про злочини, а також прийняття за ними рішень відповідно до кримінально-процесуального законодавства України встановлює окрема Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв і повідомлень про злочини, затверджена наказом Генеральної прокуратури України від 24 червня 2004 року N 66/13-ок.

Помилковими є доводи позивача про те, що Інструкція за результатом розгляду заяв (повідомлень) про злочини передбачає прийняття таких рішень, що не відповідають статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень: 1) порушити кримінальну справу; 2) відмовити в порушенні кримінальної справи; 3) направити заяву або повідомлення за належністю.

Згідно з пунктом 3.2 Інструкції по кожному зверненню в прокуратурах усіх рівнів може бути виконана одна з таких дій: прийнято до розгляду; передано на вирішення до підпорядкованої прокуратури; направлено до іншого відомства; долучено до скарги, що раніше надійшла, або до матеріалів кримінальної справи.

Разом з тим, судом вище встановлено, що Інструкція про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затверджена наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн, не встановлює порядку приймання, реєстрації та розгляду заяв (повідомлень) про злочини, відповідно, у суду відсутні підстави вважати, що результатом розгляду заяви (повідомлення) про злочин є рішення, не передбачені статтею 97 Кримінально-процесуального кодексу України.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що пункти 1.4 та 2.2 Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затверджена наказом Генерального прокурора України від 28 грудня 2005 року N 9гн, не суперечать статтям 95 та 97 Кримінально-процесуального кодексу України.

Варто також зазначити, що згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Отже, з системного аналізу зазначених норм законодавства, суд робить висновок про те, що вказана можливість судового захисту передбачена саме для особи, права, свободи та інтереси якої порушено з боку суб'єкта владних повноважень.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивач не навів переконливих доводів та не надав доказів, що Генеральним прокурором України П. В. П. порушено його права, свободи чи інтереси.

Суд також вважає за належне роз'яснити, що у випадку порушення прокурором порядку, строків розгляду заяви (повідомлення) про злочин, чи прийняття ним рішення, відмінного від тих, що визначені в статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України, позивач може оскаржити такі дії прокурора в порядку, визначеному в главі 22 Кримінально-процесуального кодексу України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, на думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведена правомірність та обґрунтованість спірних пунктів Інструкції з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, в свою чергу позивачем не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 має бути відмовлено повністю.

Щодо розгляду і вирішення адміністративної справи суддею одноособово.

Частина перша статті 23 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.

Відповідно до частини першої статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів.

Згідно зі статтею 121 Конституції України прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідно до статті 122 Конституції України прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

З огляду на те, що Генеральний прокурор України не є посадовою особою Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, дана адміністративна справа розглянута та вирішена суддею одноособово.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Суддя

В. А. Кузьменко




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали