ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

від 25 травня 2011 року

Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого - Патрюка М. В., суддів: Гуменюка В. І., Луспеника Д. Д., Жайворонок Т. Є., Лященко Н. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 27 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 30 березня 2010 року, встановила:

У березні 2005 року ОСОБА_6 звернулася з позовом до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування.

Зазначала, що вона та ОСОБА_8 фактично проживали однією сім'єю в будинку АДРЕСА_1, в якому були зареєстровані з жовтня 2000 року. У січні 2002 року у них народився син - ОСОБА_9, а 23 березня 2003 року між ними був зареєстрований шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. У встановленому законом порядку вона прийняла спадщину. Проте після смерті чоловіка їй стало відомо, що 27 березня 2002 року він уклав договір дарування будинку АДРЕСА_1 з відповідачкою.

Посилаючись на те, що цей правочин не відповідає вимогам закону, оскільки його укладено без згоди органу опіки та піклування, він суттєво порушує права дитини, з підстав ст. 48 ЦК УРСР позивачка просила задовольнити позов.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 27 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 30 березня 2010 року, позов ОСОБА_6 задоволено: визнано недійсним договір дарування від 27 березня 2002 року будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_7.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені рішення судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розділу XIII "Перехідні положення" від 7 липня 2010 року N 2453-VI Закону України "Про судоустрій і статус суддів" касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів".

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що з жовтня 2000 року ОСОБА_6 та ОСОБА_8 перебували у фактичних шлюбних відносинах, ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_9. 23 березня 2003 року між ними був зареєстрований шлюб.

Будинок АДРЕСА_1 належав на праві особистої власності ОСОБА_8 на підставі свідоцтва від 21 березня 2002 року про право на спадщину за заповітом. Відповідно договору дарування від 27 березня 2002 року ОСОБА_8 подарував спірний будинок ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 з підстав ст. 48 ЦК УРСР, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що зазначений договір дарування був укладений з порушенням вимог закону, зокрема ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства", - без згоди органу опіки та піклування.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Згідно із ч. 2 ст. 12 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, однією з підстав виникнення права приватної власності є одержання майна внаслідок успадкування.

Особа, яка має у приватній власності будинок, має право володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном на власний розсуд.

За правилами ст. ст. 22, 24 КЗпШ України, який діяв на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них.

Отже, аналіз наведених норм свідчить про те, що ОСОБА_8 як одноосібний власник спірної квартири мав право на власний розсуд розпорядитися нею.

У зв'язку з викладеним, посилання суду на порушення вимог закону під час укладення спірного договору є безпідставним.

Стаття 17 Закону України "Про охорону дитинства", на яку посилався суд, містить заборону відмовлятися від належних дитині майнових прав (зокрема, відчужувати належне дітям майно) без згоди органу опіки та піклування, недотримання цієї вимоги є підставою для визнання договорів щодо відчуження майна недійсними.

Проте судом установлено, що будь-яка частка дитини в праві власності на спірну квартиру відсутня.

З огляду на викладене судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, у зв'язку із чим вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні вимог позивачки з зазначених нею підстав.

Керуючись ст. ст. 336, 341, 344, 346 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України вирішила:

касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 27 листопада 2009 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 30 березня 2010 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування відмовити.

Рішення оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

М. В. Патрюк

Судді:

В. І. Гуменюк

Т. Є. Жайворонок

Д. Д. Луспеник

Н. П. Лященко

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали