Додаткова копія: Про визнання недійсним договору купівлі-продажу

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

11.02.2019 р.

Справа N 308/2205/16-ц

 

Провадження N 61-27879св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В., розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5, ОСОБА_6 - ОСОБА_8 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2017 року у складі судді Лемак О. В. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Джуги С. Д., Куштана Б. П., та касаційну скаргу приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В. на ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Джуги С. Д., Куштана Б. П., встановив:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що з 28 березня 1987 року і по цей час вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 Нещодавно вона дізналася, що 23 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передав у власність, а ОСОБА_6 прийняла зазначену квартиру, заплативши за неї 123150,00 грн. Спірна квартира є об'єктом їх права спільної сумісної власності подружжя, проте дозволу на вчинення правочину, вона не надавала.

Зазначає, що надана нею довіреність не є згодою на укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу, оскільки в ній виражено згоду щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя на момент укладення довіреності - 06 листопада 2009 року. На розпорядження зазначеним квартирою, яка придбана після 06 листопада 2009 року, вона не давала ОСОБА_5 своєї згоди, та в довіреності така згода також не відображена. Вона навіть не знала про укладений правочин, сума продажу квартири є значно заниженою. Однак, чоловік приховав від неї усі ці відомості, так як знав, що на укладення цього договору вона ніколи б згоди не надала.

Враховуючи наведене, позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 в мікрорайоні Боздош у м. Ужгороді, укладений 23 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з моменту вчинення; сторони повернути в попереднє становище, зобов'язавши ОСОБА_6 повернути ОСОБА_5 зазначену квартиру, а ОСОБА_5 повернути ОСОБА_6 суму в розмірі 123150,00 грн. яка сплачена за умовами договору купівлі-продажу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2017 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 в мікрорайоні Боздош у м. Ужгороді, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 від 23 жовтня 2013 року, з моменту його укладення. Приведено сторони за договором купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2013 року в первинне становище. Зобов'язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_5 зазначену квартиру, а ОСОБА_5 зобов'язано повернути ОСОБА_6 одержані за договором купівлі-продажу квартири від 23 жовтня 2013 року грошові кошти в сумі 123150,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачів витрат на оплату правової допомоги відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири укладений із порушенням вимог статті 65 СК України.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що при укладенні оспорюваного правочину, позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження квартири як того вимагає частина третя статті 65 СК України ОСОБА_5 не надавала. Оскільки, майно відчужене за оспорюваним правочином набуто у власність у 2010 році, то правомірним є висновок суду про недотримання приписів зазначеної статті при укладенні договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2013 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У жовтні 2017 року представник ОСОБА_5, ОСОБА_6 - ОСОБА_8 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що ОСОБА_5 відчужив квартиру АДРЕСА_1 від власного імені, маючи при цьому нотаріально посвідчену згоду другого з подружжя, яка відображена у дорученні. Зазначене доручення містить лише одне обмеження щодо вчинення дій - укладення договорів дарування щодо майна, а тому висновок судів про те, що розпорядження спільним майном подружжя на підставі наданої довіреності стосується тільки майна, наявного на дату видачі доручення - 06 листопада 2009 року є необґрунтованим, оскільки він не підтверджений жодним належним доказом. ОСОБА_5 при укладенні оспорюваного договору діяв добросовісно, оскільки факт перебування в шлюбі із ОСОБА_4 ні від нотаріуса, ні від покупця не приховав, про що зазначено в пункті 16 договору купівлі-продажу, а тому вважає, що діяв правомірно, оскільки має доручення та згоду ОСОБА_4 на розпорядження спільним майном подружжя. Посилання судів на те, що відчуження квартири відбулося за заниженою ціною є неправильними, оскільки ціна відчужуваної квартири визначена висновком про вартість майна від 26 вересня 2013 року. Апеляційний суд залишаючи без змін рішення суду першої інстанції послався на те, що неприязні стосунки між ОСОБА_9 та ОСОБА_4 свідчать про недобросовісність сторін угоди щодо відчуження квартири, однак такі висновки є помилковим, оскільки ОСОБА_4 не була стороною оспорюваного правочину.

У жовтні 2017 року приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року, в якій просить скасувати зазначене судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що йому при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу квартири були надані всі необхідні для цього документи, у тому числі і довіреність від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_5, якою передбачено право продажу рухомого та нерухомого майна та вчинення інших дій, необхідних для виконання цієї довіреності. Крім того, позивач не є стороною оспорюваного правочину, а тому вона не може ставити питання про застосування реституції у порядку статті 216 ЦК України. Проте апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності спору між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_10 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційні скарги, в яких просив їх відхилити, рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, посилаючись на те, що суди дійшли правильного висновку, що надана нею довіреність не містить повноважень на розпорядження майном, яке буде набуто у власність довірителя після 06 листопада 2009 року, тобто після її підписання, що свідчить про те, що дозволу на укладення оспорюваного правочину вона не надавала.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі за касаційною скаргою приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В., витребувано справу та надано строк для подання заперечень на неї.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_5, ОСОБА_6 - ОСОБА_8 та надано строк для подання заперечень на неї.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII) (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року (Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначену цивільну справу передано Верховному Суду.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час їх ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що 28 березня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений шлюб.

23 жовтня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_5 передав у власність покупця (продав), а ОСОБА_6 прийняла та зобов'язалася оплатити (придбала) квартиру АДРЕСА_3. Вартість квартири становила 123150,00 грн.

На час укладення оспорюваного правочину зазначена квартира була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки набута ОСОБА_5 у власність 07 квітня 2010 року (пункт 2 договору).

У пункті 16 оспорюваного правочину вказано, що згода позивача на укладення договору викладена у довіреності від 06 листопада 2009 року, посвідченій приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В. зареєстрованій за N 3558.

Згідно із зазначеною довіреністю позивач уповноважила ОСОБА_5 бути її представником в усіх органах щодо усіх без винятку питань, що її стосуватимуться. Проте, у передостанньому абзаці зазначеного правочину вказано, що ОСОБА_4 надає своєму чоловіку згоду на укладення будь-яких правочинів стосовно розпорядження майном (рухомим чи нерухомим), що перебуває у їхній спільній власності подружжя, а також на набуття ним у спільну власність подружжя будь-якого майна (рухомого чи нерухомого).

Судами зазначений абзац розцінено, як надання згоди іншого з подружжя на укладення правочинів лише щодо розпоряджання майном, яке вже на момент посвідчення довіреності - 06 листопада 2009 року, перебувало у спільній власності подружжя. Про це свідчить зокрема фраза "що перебуває у нашій спільній власності подружжя", яка вжита в теперішньому часі. Текст цього абзацу жодним чином не може бути розцінений як висловлення волевиявлення позивача на надання згоди щодо відчуження майна, яке набудеться у спільну власність у майбутньому. Інший текст довіреності від 06 листопада 2009 року взагалі не може розцінюватися як згода, оскільки стосується виключно представницьких повноважень.

Нормативно-правове обґрунтування

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17 (провадження N 14-325цс18) у яких Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі N 6-1622цс15 (Постанова N 6-1622цс15), від 27 січня 2016 року у справі N 6-1912цс15 (Постанова N 6-1912цс15) та від 30 березня 2016 року у справі N 6-533цс16 (Постанова N 6-533цс16), у яких Верховний Суд України дійшов висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.

Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна сторона (довіритель) іншій (представнику) для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин, що фіксує межі повноважень представника, який діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Довіреність же як один із способів представництва дає можливість або зобов'язує представника вчинити в майбутньому правочин від імені особи, яку представляють (частина перша статті 237 ЦК України).

У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику, при цьому зазначені дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Згідно з приписами статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьої цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

За змістом вказаної статті тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком за умови наявності спору.

Метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди повинні брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та застосування реституції, оскільки позивач при укладенні оспорюваного договору не надавала своєї згоди на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власності подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України.

Посилання ОСОБА_5 на те, що відповідну згоду на укладення оспорюваного правочину позивач надала у передостанньому абзаці довіреності, виданої на його ім'я 06 листопада 2009 року не заслуговують на увагу, оскільки згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину має бути викладена окремо у письмовій формі із зазначенням конкретних дій, проте у наданій довіреності позивач зазначила, що надає представнику (своєму чоловіку) згоду на укладення ним будь-яких правочинів стосовно розпорядження майном (рухомим чи нерухомим), що перебуває у нашій спільній власності подружжя, а також на набуття ним у спільну власність подружжя будь-якого майна (рухомого чи нерухомого), тобто зазначений текст довіреності передбачає згоду виключно для укладення будь-яких правочинів щодо майна, яке перебуває у спільній власності подружжя, а також на набуття майна. Згоди на розпорядження тим майном, яке буде набуте в майбутньому, позивач своєму чоловіку не надавала.

Відсутність згоди позивача на укладення оспорюваного правочину також підтверджуються і самими пояснення ОСОБА_5, відображених у протоколі допиту свідка від 09 лютого 2016 року, в яких він зазначив, що про продаж спірної квартири він дружину не повідомляв, а про те, що він продав квартиру вона дізналася від сторонніх осіб, грошові кошти отримані ним від продажу квартири він дружині не передавав і взагалі це питання із нею не обговорював.

Доводи касаційних скарг про те, що відчуження квартири відбулося за наявності письмової згоди позивача на це, не заслуговують на увагу, оскільки суди надали належну оцінку зазначеній згоді, яка відображена у довіреності, виданій на ім'я ОСОБА_5 та дійшли обґрунтованого висновку, що така згода не відповідає вимогам частини третьої статті 65 СК України, крім того вона протирічить меті довіреності, яка надає право представнику на вчинення дій саме в інтересах довірителя, а не проти його інтересів.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не є стороною оспорюваного правочину, а тому вона не може ставити питання про застосування реституції у порядку статті 216 ЦК України не заслуговують на увагу, оскільки за загальним правилом наслідком недійсності правочину є реституція. Відповідно, визнання договору з відчуження нерухомого майна недійсними без застосування реституції не відновить порушеного права позивача.

Інші доводи касаційних скарг не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів, яким суди надали належне обґрунтування, а переоцінка доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

Касаційні скарги представника ОСОБА_5, ОСОБА_6 - ОСОБА_8 та приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу К. Д. В. залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Судді:

О. В. Ступак

 

С. О. Погрібний

 

Г. І. Усик




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали