ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

25.05.2016 р.

Справа N 910/28081/14

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів: Данилової М. В. (доповідача) - головуючого, Данилової Т. Б., Корсака В. А., за участю представників:позивача - не з'явився (про час та місце судового засідання повідомлено належним чином), відповідача - К. Ю. В. (дов. [...]), третіх осіб - С. Б. О. (дов. [...]), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 р. у справі N 910/28081/14 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство "Златобанк" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 про визнання недійсним договору, встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" звернулося до господарського суду міста з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.12.2011 р.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15.12.2011 р. був укладений в порушення вимог статті 92, частини 1 та 3 статті 203, частини 1 та 3 статті 215 Цивільного кодексу України, за попередньо спланованою зловмисною домовленістю виконавчих органів сторін договору, у власних інтересах: директором позивача ОСОБА_10 та директором відповідача ОСОБА_11, за участі представника ОСОБА_12, що діяла на підставі довіреності в межах наданих їй ОСОБА_10 повноважень щодо відчуження зазначеного нерухомого майна.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.10.2015 р. (колегія суддів у складі головуючого судді Ярмак О. М., суддів Паламар П. І., Чинчин О. В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що станом на момент укладання оспорюваного правочину саме ОСОБА_13 був директором позивача, та йому загальними зборами товариства було надано згоду на укладання договорів стосовно відчуження нерухомого майна юридичної особи та директор відповідно до статуту мав повноваження на видачу довіреностей.

З огляду на це місцевий господарський суд дійшов висновку, що спірний правочин з боку позивача було укладено без перевищення компетенції уповноваженою особою.

Також суд першої інстанції зазначив, що договір купівлі-продажу виконаний сторонами, оплата за земельну ділянку в сумі 150838,00 грн. була здійснена відповідачем та прийнята позивачем.

Крім цього, місцевий господарський суд в своєму рішенні дійшов висновку, що заявником не доведено належними та допустимими доказами наявності зловмисної домовленості під час укладання оспорюваного правочину між представником продавця та представником другої сторони, тобто між ОСОБА_12 та ОСОБА_11, тому підстав для застосування приписів ст. 232 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин не вбачається можливим.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 р. (колегія суддів у складі головуючого судді Корсакової Г. В., суддів Власова Ю. Л., Станіка С. Р.), рішення господарського суду м. Києва від 22.10.2015 р. скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,48 га, кадастровий номер НОМЕР_1 від 15.12.2011 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" в особі ОСОБА_12 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" в особі ОСОБА_11 Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" судовий збір.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл звернулось до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій посилається на неналежне дослідження судом всіх доказів та встановлення всіх обставин, необхідних для правильного вирішення спору, що призвело, на думку скаржника, до невідповідності висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Також, в своїй скарзі скаржник зазначав про порушення, як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, правил виключної підсудності даної справи, а тому просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 10.05.2016 р. визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Данилова М. В, судді Данилова Т. Б., Корсак В. А.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 16.05.2015 р. касаційну скаргу у справі прийнято до провадження та призначено до розгляду у вищевказаному складі суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні 25.05.2016 р. представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 15.12.2011 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" (продавець), в особі представника ОСОБА_12, яка діяла на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Б. Р. В. 03.12.2011 р. за реєстровим N 2380 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл", в особі директора ОСОБА_11, який діяв на підставі статуту та протоколу N 24/11-01 зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" від 24.11.2011 р. (покупець), було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до пункту 1 якого продавець зобов'язується передати земельну ділянку у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти земельну ділянку у власність і сплатити за неї обумовлену грошову суму.

У відповідності до пунктів 2, 3 договору його предметом є земельна ділянка, розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, Городоцька сільська рада (за межами населеного пункту), кадастровий номер НОМЕР_1, площею 1,48 га.

Згідно пункту 4 договору продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчинюється за 150838,00 грн., які покупець сплачує продавцю до 20.01.2012 р. на поточний рахунок продавця.

Ринкова вартість земельної ділянки складає 149305,00 грн. згідно Звіту про експертну грошову оцінку від 09.12.2011 р., виданого ТОВ "Експертний центр "ЗЕМСЕРВІСГРУП" (п. 7 договору).

Позовні вимоги мотивовані тим, що зазначений договір купівлі - продажу укладено в порушення вимог частин 2, 4 статті 92, частин 1, 3 статті 203, частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України, за попередньо спланованою зловмисною домовленістю виконавчих органів сторін договору, у власних інтересах: директором позивача ОСОБА_10 та директором відповідача ОСОБА_11, за участі представника ОСОБА_12.

Колегія суддів касаційної інстанції перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права зазначає про наступне.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України N 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (Постанова N 11) не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Згідно зі статтею 657 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною 3 статті 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

З огляду на матеріали справи, спірний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Б. Р. В. - 15.12.2011 р. та зареєстровано в реєстрі за N 2497.

Відповідно до витягу з Державного реєстру правочинів договір зареєстровано 15.12.2011 р. за N 4804182.

Відтак, спірний правочин було вчинено 15.12.2011 р., тобто з моменту його державної реєстрації.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як зазначено у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. N 11 "Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними" (Постанова N 11), вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" N 9 від 06.11.2009 р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно зі статтею 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

За приписами статті 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно частини 1 статті 145 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 58 Закону України "Про господарські товариства" вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Відповідно до частини 1 - 2, 4 статті 62 Закону України "Про господарські товариства" у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Статтею 143 Цивільного кодексу України та статтею 4 Закону України "Про господарські товариства" установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут, який, зокрема, має містити відомості про склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Так, відповідно до пунктів 9.1, 9.8 Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія", в редакції, що затверджена протоколом загальних зборів N 19/12/2008 від 19.12.2008 р., вищим органом товариства є збори його учасників. Виконавчим органом товариства є директор, який здійснює керівництво поточною діяльністю суб'єкта господарювання у межах своєї компетенції.

Згідно підпунктів "к" та "м" пункту 9.7 Статуту до виключної компетенції зборів учасників належить, зокрема: призначення та звільнення директора товариства; надання згоди на укладення директором товариства угод та договорів, що стосуються відчуження та передачу у заставу (іпотеку) основних засобів, що належать товариству, а також на укладення договорів поруки на користь третіх осіб.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі протоколу загальних зборів учасників позивача від 12.03.2012 р., припинено повноваження директора товариства ОСОБА_10 з 13.03.2012 р.

Таким чином, на момент вчинення договору (15.12.2011 р.) ОСОБА_10 був директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська Агрохімічна компанія".

02.10.2009 рішенням загальних зборів ТОВ "Українська Агрохімічна компанія", оформленим протоколом N 02/10-01, надано директору ОСОБА_10 повноваження на укладання та підписання від імені товариства угод та договорів, що стосуються відчуження (продажу), передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, в тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок, що належать позивачу, а також договорів поруки на користь третіх осіб на період з 03.10.2009 по 01.03.2012 включно, а також надано керівнику право ціну та умови таких угод і договір визначати на власний розсуд. Продаж основних засобів повинен вчинятись не нижче, ніж за їх балансовою вартістю.

Водночас, позивач у позові посилається на незаконність вказаного рішення загальних зборів

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, позивачем 27.08.2015 р. та 13.10.2015 р. були подані заяви про доповнення підстав позову, відповідно до яких позивач просив суд прийняти уточнену (доповнену) правову підставу позову, стаття 207 Господарського кодексу України, пункт 2 статті 98, статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України та пункт 9.6, пункт 9.7, пункт 9.7 (м) Статуту позивача при збереженні в позові первісних обставин, посилаючись на те, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14 визнано недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформлене протоколом N 02/10-01, яким надано згоду на відчуження та продаж основних засобів, в тому числі нерухомого майна, земельних ділянок, що належать товариству.

Судом першої інстанції вказані заяви не були прийняті до розгляду з посиланням на те, що вони подані після початку розгляду справи по суті, а тому при вирішенні даного спору вони не враховувались.

Суд апеляційної інстанції, натомість, правомірно прийняв заяви позивача від 27.08.2015 р. та від 13.10.2015 р. (якими було доповнено підстави позову) до розгляду і врахував їх при вирішенні даного спору, з огляду на наступне.

Як роз'яснено в п. 3.12 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" N 18 від 26.12.2011 р. (Постанова N 18) право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заzви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із ст. 54 Господарського процесуального кодексу України з доданням до неї документів, зазначених у ст. 57 названого кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених ч. 1 ст. 63 Господарського процесуального кодексу України.

Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судове засідання однієї з сторін, належним чином повідомленої про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

При цьому, не вважається зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин, зміна посилання на норми права, посилання суду в рішенні на інші, ніж зазначено позивачем, норми права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.

Отже, з огляду на наведені роз'яснення вбачається, що місцевим господарським судом невірно оцінено заяви позивача від 26.08.2015 р. та від 13.10.2015 р. як зміну підстав позову.

Так, позивач в своїй позовній заяві посилався на незаконність рішень загальних зборів, оформлених протоколом N 02/10-01 від 02.10.2009 р.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи 30.04.2015 р. позивачем до суду першої інстанції було подано клопотання про зупинення провадження у справі N 910/28081/14 до набранням законної сили рішення по справі N 910/12493/14 за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_16 про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформленого протоколом N 02/10-01 та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_9 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідач ОСОБА_16 про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформленого протоколом N 02/10-01.

До вказаного клопотання було додано копію постанови Вищого господарського суду України по справі N 910/12493/14 від 02.04.2015 р., якою рішення господарського суду міста Києва від 03.11.2014 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 р. у справі N 910/12493/14 скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Однак, відповідно до ухвали господарського суду міста Києва від 30.04.2015 р. в задоволенні вказаного клопотання судом було відмовлено.

Разом з тим, на момент прийняття рішення господарського суду міста Києва від 22.10.2015 р. у справі N 910/28081/14 вже була прийнята постанова Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14, якою визнано недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформлене протоколом N 02/10-01.

Відповідно до частини 3 статті 105 Господарського процесуального кодексу України постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

За наведених обставин, суд апеляційної інстанції правомірно зауважив, що суд першої інстанції безпідставно не врахував наявність постанови Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14.

На момент розгляду апеляційної скарги у даній справі постановою Вищого господарського суду України від 19.11.2015 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14 залишено без змін.

Так, постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14 було встановлено, що загальні збори, які відбулись 02.10.2009 р., не були правомочними, через відсутність на них ОСОБА_6 та ОСОБА_9, у зв'язку з неповідомленням цих осіб, частка яких у статутному капіталі у сукупності складає 62,69 %. Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що нотаріально посвідченою довіреністю від 31.10.2008 р. ОСОБА_9 уповноважив ОСОБА_10 представляти його інтереси. Водночас, відповідно до нотаріально посвідченої 20.11.2008 р. заяви ОСОБА_9, ним, до дати проведення спірних загальних зборів, скасовано довіреність, видану на представництво своїх інтересів як учасника ТОВ "Українська агрохімічна компанія" ОСОБА_10 25.12.2008 р. ОСОБА_9 повідомив товариство про скасування довіреності, виданої на ім'я ОСОБА_10 шляхом подання на адресу фактичного місцезнаходження товариства відповідної нотаріально посвідченої заяви. У зв'язку з наведеним, щодо скасування довіреності, додатково до зазначених вище порушень, пов'язаних з неповідомленням позивача та ОСОБА_9, також має місце прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів. Вказані порушення є безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів.

Відповідно до частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З огляду на викладене, факт недійсності рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформленого протоколом N 02/10-01, встановлений постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2015 р. у справі N 910/12493/14, має преюдиціальне значення для даної справи та не підлягає повторному доказуванню.

Як уже зазначалося вище, відповідно до частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Так, у відповідності до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1, 2 статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Стаття 239 Цивільного кодексу України визначає, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Як вказувалось вище, договір від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська Агрохімічна Компанія" було підписано ОСОБА_12.

Згідно частини 3 статті 244 Цивільного кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (статті 245, 246 Цивільного кодексу України).

Повноваження ОСОБА_12 на підписання від імені позивача оспорюваного правочину підтверджуються довіреністю від 03.12.2011 р., виданою директором ОСОБА_10 та посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Б. Р. В.

Згідно частини 1 статті 238 Цивільного кодексу України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

За таких обставин, оскільки надання згоди на укладення директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія угод та договорів, що стосуються відчуження та передачу у заставу (іпотеку) основних засобів, що належать товариству, а також на укладення договорів поруки на користь третіх осіб згідно Статуту відноситься до виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська Агрохімічна компанія" та враховуючи те, що рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" від 02.10.2009 р., оформлене протоколом N 02/10-01, яким директору ОСОБА_10 надано згоду на укладення та підписання договорів, визнано недійсним у судовому порядку, обґрунтованим є висновок апеляційного господарського суду про те, що директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" ОСОБА_10, надаючи ОСОБА_12 повноваження на підписання від імені позивача оспорюваного правочину, права на вчинення якого він не мав, діяв без належних на те повноважень, що згідно статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Необґрунтованими є доводи скаржника про те, що оспорюваний правочин було схвалено обома його сторонами шляхом належного його виконання, що у будь-якому випадку виключає можливість визнання його недійсним з підстав укладення останнього неуповноваженою особою, а саме: відповідачем на рахунок позивача в рахунок оплати за договором від 15.12.2011 р. було перераховано 150838 грн., про що свідчить платіжне доручення N 1885 від 20.01.2012 р., з огляду на наступне.

Відповідно до статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 Цивільного кодексу України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Так, місцевий суд виходив з того, що оскаржуваний договір був належним чином виконаний сторонами, а саме покупцем була сплачена його вартість, а продавцем передано майно, право власності на яке було зареєстроване за відповідачем.

В той же час, не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинені особою, що і підписала спірну угоду без належних повноважень.

Водночас, доказів вчинення органами управління позивача будь-яких дій, які б свідчили про схвалення ними спірного правочину матеріали справи не містять.

Таким чином, обґрунтованого висновку дійшов апеляційний господарський суд про безпідставність посилань суду першої інстанції та скаржника на норми статті 241 Цивільного кодексу України.

Крім того, звертаючись з даним позовом позивач посилався на зловмисну домовленість представника однієї сторони з другою стороною, що згідно статті 232 Цивільного кодексу України є підставою для визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до статті 232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі, в тому числі, статті 232 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. При цьому, представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що під час укладання договору між виконавчими органами сторін правочину мала місце зловмисна домовленість.

За приписами статті 232 Цивільного кодексу України категорія "представник" може бути використана тільки щодо особи. Водночас, орган юридичної особи є складовою самої юридичної особи, що з позицій формально-юридичних виключає допустимість визнання недійсним правочину, вчиненого органом, унаслідок зловмисної домовленості з іншою стороною.

Правочини можуть вчинятися внаслідок зловмисної домовленості тільки тоді, коли представник однієї зі сторін діяв у межах чинних повноважень.

Судами встановлено, що представник ОСОБА_12 діяла на підставі виданої директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" ОСОБА_10 довіреності на підписання Договору, правових підстав на укладення якого від імені позивача останній взагалі не мав, а відтак, і не мав права уповноважувати ОСОБА_12 на його підписання, про що вірно зазначено судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного господарського суду про недійсність спірного договору (правочину) з огляду на відсутність у директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" ОСОБА_10 належних повноважень на укладення від імені позивача вказаного договору купівлі-продажу, що суперечить вимогам частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України, згідно якої орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Стосовно посилань скаржника про порушення правил виключної підсудності, колегія суддів касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Територіальна підсудність справ визначена статтями 15, 16 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Згідно з частиною 9 статті 16 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, передбачених пунктом 6 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням об'єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Приписами пункту 6 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України визначено, що справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;

З огляду на матеріали справи, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська агрохімічна компанія" звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Предметом даного позову є визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, тобто, правовідносини між позивачем і відповідачем носять в першу чергу зобов'язальний (цивільно-правовий) характер і лише обтяжені земельним елементом, так як предметом договору є продаж земельної ділянки.

Таким чином, спір у даній справі є спором, що виникає безпосередньо не із земельних відносин, а при визнанні договорів недійсними.

У зв'язку з цим, відповідно до вимог частин 1, 2 статті 15 Господарського процесуального кодексу України даний спір має розглядатися господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Так, Верховним судом України у п. 5 постанови пленуму "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16.04.2004 р. N 7 зазначено, що у випадках, коли вимоги пов'язуються з визнанням права на земельну ділянку, встановленням порядку користування земельною ділянкою чи усуненням перешкод у цьому, іншими вимогами з приводу земельної ділянки чи розташованої на ній нерухомості, зокрема про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди обов'язково застосовують правила про виключну підсудність (стаття 114 ЦПК).

Отже, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи апеляційним господарським судом фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарським судом вірно застосовані норми права, а доводи скаржника не спростовують законності прийнятого у справі судового акту.

Відповідно до пункту 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками апеляційного господарського суду, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового акту не вбачається.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України постановив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вассма Рітейл" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.02.2016 р. у справі N 910/28081/14 господарського суду міста Києва залишити без змін.

 

Головуючий, суддя

М. Данилова

Судді:

Т. Данилова

 

В. Корсак




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали