ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 12 квітня 2017 року

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Охрімчук Л. І., суддів: Берднік І. С., Жайворонок Т. Є., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Ємця А. А., Романюка Я. М., Сімоненко В. М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом заступника Васильківського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, державного підприємства "Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України" до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, встановили:

У січні 2015 року заступник Васильківського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, державного підприємства "Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики НАН України" (далі - ДП "ДСВ ІФРГ НАН України") звернувся до суду з позовом до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок.

Позивач зазначав, що Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області рішенням від 12 червня 2008 року передала ОСОБА_1, ОСОБА_2 у власність земельні ділянки S_1 кожному АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі цього рішення видано державні акти на право власності на відповідні земельні ділянки: ОСОБА_1 - 10 червня 2009 року, ОСОБА_2 - 22 квітня 2010 року.

Посилаючись на те, що вказане рішення селищної ради є незаконним, прийнятим з порушенням норм частини четвертої статті 84, статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини третьої статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", оскільки спірні земельні ділянки мають перетин із земельними ділянками, наданими в користування ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", НАН України не погоджувала вилучення цих земельних ділянок, позивач просив: визнати незаконним і скасувати рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 червня 2008 року; визнати недійсними: державний акт на право власності на земельну ділянку S_2 АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, виданий 10 червня 2009 року ОСОБА_1; державний акт на право власності на земельну ділянку S_1 АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, виданий 22 квітня 2010 року ОСОБА_2, та скасувати їх державну реєстрацію; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначені земельні ділянки на користь Головного управління Держземагентства у Київській області та ДП "ДСВ ІФРГ НАН України"; визнати відсутнім право власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ці земельні ділянки.

Васильківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 20 жовтня 2015 року позовні вимоги прокурора задовольнив частково: визнав незаконним і скасував рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 12 червня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 земельних ділянок; визнав недійсними: державний акт на право власності на земельну ділянку S_2 АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, виданий 10 червня 2009 року ОСОБА_1; державний акт на право власності на земельну ділянку S_1 АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, виданий 22 квітня 2010 року ОСОБА_2, та скасувати їх державну реєстрацію; витребував на користь ДП "ДСВ ІФРГ НАН України" з володіння ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначені земельні ділянки; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позовних вимог прокурора відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 квітня 2016 року рішення апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року залишила без змін.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року заступник Генерального прокурора України просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 4 частини першої статті 268, статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України надав копію постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року (Постанова N 916/2129/15) та копії постанов Верховного Суду України від 22 квітня (Постанова N 6-209цс14), 25 листопада, 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року (Постанова N 6-3079цс15).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві заступника Генерального прокурора України доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 травня 2002 року ДП "ДСВ ІФРГ НАН України" видано державний акт на право постійного користування землею площею 971,2 га для вирощування і реалізації насіння сільськогосподарських культур, а також переробки іншої сільськогосподарської продукції.

Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області рішенням від 12 червня 2008 року передала ОСОБА_1, ОСОБА_2 у власність земельні ділянки S_1 кожному АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі цього рішення 10 червня 2009 року видано ОСОБА_1 та 22 квітня 2010 року видано ОСОБА_2 державні акти на право власності на відповідні земельні ділянки.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції виходив з того, передача спірних земельних ділянок у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 відбулась з порушенням вимог статей 84, 149, 150 ЗК України, частини третьої статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" та прав землекористувача - ДП "ДСВ ІФРГ НАН України". При цьому суд витребував з володіння ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ДП "ДСВ ІФРГ НАН України" зазначені земельні ділянки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передача у власність відповідачам спірних земельних ділянок відбулась з порушенням вимог чинного законодавства, однак залишив поза увагою те, що ОСОБА_2 подала суду заяву про застосування позовної давності до вимог прокурора; позовна давність за цими вимогами сплила 12 червня 2011 року, а з позовом до суду прокурор звернувся лише 14 січня 2015 року. При цьому апеляційний суд зазначив, що Закон України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (Закон N 4176-VI) (далі - Закон N 4176-VI) був прийнятий після спливу позовної давності у цій справі, тому до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.

Разом з тим, у наданій заявником для порівняння постанові від 16 грудня 2015 року Верховний Суд України підтвердив правильність правового висновку, сформованого за результатами розгляду справи N 6-68цс15 у постанові від 16 вересня 2015 року (Постанова N 6-68цс15), відповідно до якого норма пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, відтак, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави.

При цьому судові палати в цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України в справі, яка переглядалась, виходили із того, що вказана правова позиція Верховного Суду України стосувалася спірних правовідносин, які виникають із оскарження державою правових актів органів державної влади, та ґрунтувалася на тому, що держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (Постанова N 6-209цс14) міститься висновок про те, що добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, де передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

При цьому у постанові висловлений правовий висновок про те, що вирішення судом справ здійснюється на підставі актів цивільного законодавства, які є чинними на час виникнення спірних правовідносин (стаття 58 Конституції України, стаття 5 ЦК України). У разі заявлення стороною у спорі про застосування позовної давності до правовідносин, які на час їх виникнення, регулювалися нормами матеріального права, до яких згодом внесені зміни, вважається, що застосуванню підлягає та норма права, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, що є підставою для відмови для задоволення заяви про застосування позовної давності щодо таких правовідносин.

Пунктом 4 частини першої статті 268 ЦК України, який діяв на час звернення позивача до суду, передбачено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

У наданій заявником для порівняння постанові від 18 травня 2016 року (Постанова N 6-3079цс15) Верховний Суд України зазначив, що у справі, яка переглядалася, вимоги прокурора обґрунтовувались порушенням права власності держави на землю з боку органу місцевого самоврядування. При цьому суди, з'ясувавши питання щодо спливу позовної давності, дійшли висновку про те, що строк на звернення до суду із зазначеним позовом прокурор не пропустив і до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон N 4176-VI (Закон N 4176-VI), оскільки право на звернення до суду із цим позовом виникло у січні 2010 року й на момент набрання чинності Законом N 4176-VI (15 січня 2012 року) строк позовної давності не сплив, а тому звернення прокурора до суду з позовом у червні 2013 року відповідає вимогам пункту 5 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону N 4176-VI (Закон N 4176-VI) про право особи протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 261, пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.

Разом з тим, положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак зазначена норма за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Аналогічний висновок міститься і у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли про порушення права мало стати відомо ДП "ДСВ ІФРГ НАН України".

Разом з тим, зазначивши, що позовна давність за вимогами прокурора сплила 12 червня 2011 року, а з позовом до суду прокурор звернувся лише 14 січня 2015 року, суди всупереч вимог частини першої статті 261 ЦК України не з'ясували, коли про порушення свого права ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися.

Крім того, суди залишили поза увагою, що прокурор звертався з позовом до суду також в інтересах Головного управління Держземагентства у Київській області, та не встановили, коли це управління довідалося або могло довідатися про порушення свого права.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав постанову Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року (Постанова N 916/2129/15), у якій суд касаційної інстанції, установивши, що міською радою укладено договір міни нерухомого майна з порушенням вимог законодавства, та що це майно вибуло із володіння територіальної громади поза її волею, дійшов висновку про те, що спірне майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, та що до цих вимог про витребування майна положення про позовну давність не застосовуються, оскільки законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення ЦК України про набувальну давність (стаття 344 цього Кодексу).

Отже, наведене судове рішення не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статей 261, пункту 4 частини першої статті 268, 388 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цього рішення з оскаржуваним судовим рішенням суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Крім того, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року (Постанова N 6-209цс14) висновку щодо застосування норм статті 388 ЦК України.

Надана також заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року не може бути покладена в основу обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки ця постанова не містить правового висновку.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

Л. І. Охрімчук

Судді:

І. С. Берднік

 

В. І. Гуменюк

 

А. А. Ємець

 

Т. Є. Жайворонок

 

Н. П. Лященко

 

Я. М. Романюк

 

В. М. Сімоненко

 

* * *

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі N 6-1852цс16

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.

Разом з тим, положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак зазначена норма за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що право прокурора на пред'явлення позову виникло у 2008 році, коли про порушення права мало стати відомо ДП "ДСВ ІФРГ НАН України".

Разом з тим, зазначивши, що позовна давність за вимогами прокурора сплила 12 червня 2011 року, а з позовом до суду прокурор звернувся лише 14 січня 2015 року, суди всупереч вимог частини першої статті 261 ЦК України не з'ясували, коли про порушення свого права ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися.

Крім того, суди залишили поза увагою, що прокурор звертався з позовом до суду також в інтересах Головного управління Держземагентства у Київській області, та не встановили, коли це управління довідалося або могло довідатися про порушення свого права.

 

Суддя Верховного Суду України

Л. І. Охрімчук




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали