ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 18 жовтня 2017 року

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Берднік І. С., Ємця А. А., Гуменюка В. І., Жайворонок Т. Є., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ОСОБА_1, Брюховицької селищної ради Львівської області, треті особи: управління Держкомзему у м. Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання недійсними рішення селищної ради, договору купівлі-продажу земельної ділянки, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування майна, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради про визнання права власності на майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, встановили:

У травні 2011 року прокурор Шевченківського району м. Львова (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що земельні ділянки загальною площею S_1 (у тому числі й спірна земельна ділянка площею S_2), які розташовані в районі АДРЕСА_1, є землями лісового фонду, що належать до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій) та перебували в державній власності.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року зобов'язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про відчуження Товариству з обмеженою відповідальністю "Новобуддизайн" (далі - ТОВ "Новобуддизайн") земельної ділянки площею S_1, що розташована в районі АДРЕСА_1 й перебуває в оренді цього товариства, для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру (далі - ДСНЦ) та укласти з ТОВ "Новобуддизайн" договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

На виконання вказаного судового рішення 23 жовтня 2008 року Брюховицькою селищною радою прийнято рішення НОМЕР_1, на підставі якого 5 листопада 2008 року між селищною радою й ТОВ "Новобуддизайн" було укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки загальною площею S_1, з яких: S_3 - для житлового будівництва та S_4 - для будівництва об'єктів ДСНЦ.

25 грудня 2008 року між ТОВ "Новобуддизайн" (продавець) і ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (покупці) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (з одночасним поділом її в натурі) загальною площею S_3 для громадсько-житлового будівництва.

Посилаючись на те, що ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 липня 2010 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року скасовано, а також що Брюховицька селищна рада з перевищенням повноважень здійснила відчуження зазначеної земельної ділянки, яка відноситься до лісів першої групи, прокурор Шевченківського району м. Львова просив: поновити строк для звернення до суду; скасувати рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року НОМЕР_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 листопада 2008 року, укладений між Брюховицькою селищною радою та ТОВ "Новобуддизайн"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2008 року в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S_2; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 27 січня 2009 року ОСОБА_1; витребувати в ОСОБА_1 земельну ділянку та зобов'язати повернути її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2013 року позов прокурора задоволено. Витребувано у відповідачки земельну ділянку площею S_2 та зобов'язано повернути її в розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 19 травня 2015 року рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки скасовано, провадження у справі в цій частині закрито.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

21 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, статей 4, 19 Конституції України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", підпункту "а" статті 12, статей 83, 122, 125, 127, 128, пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", частини третьої статті 213, пункту 3 частини першої статті 214, пункту 3 частини першої статті 215 ЦПК України.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 4 та 25 вересня 2013 року, 23 лютого, 15 та 22 березня, 6 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 та 30 березня, 20 квітня 2016 року (справи N 6-32344ск15, N 6-38257ск15), в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно з Проектом організації і розвитку лісового господарства Львівського державного лісового господарства, затвердженого Державним комітетом лісового господарства України, за функціональним зонуванням лісопарку квартал N 44 Брюховицького лісництва віднесено до зони масового відпочинку; землі цього кварталу перебували у складі державного лісового фонду, у тому числі спірна земельна ділянка.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1997 року N 1391 "Про внесення змін до переліку населених пунктів, віднесених до курортних" селище Брюховичі віднесено до категорії курортних.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів трудящих від 12 січня 1978 року N 14 земельні ділянки селища Брюховичі відносяться до земель рекреаційного призначення.

Суди також установили, що рішеннями Брюховицької селищної ради від 11 березня 2004 року N 245 та від 18 березня 2004 року N 263 було вилучено земельні ділянки, ліси першої групи у кварталі N 44 з державного лісового фонду Брюховицького лісництва Львівського державного лісового господарства (далі - Львівський держлісгосп), загальною площею S_5 і віднесено їх до земель селища рекреаційного призначення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 25 квітня 2005 року, ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 серпня 2005 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 жовтня 2009 року, визнано неправомірними та скасовано зазначені рішення Брюховицької селищної ради.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року зобов'язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про відчуження ТОВ "Новобуддизайн" земельної ділянки площею S_1, що розташована в районі АДРЕСА_1 та перебуває в оренді ТОВ "Новобуддизайн", для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру й укласти з ТОВ "Новобуддизайн" договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

23 жовтня 2008 року Брюховицькою селищною радою прийнято рішення про виконання рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року, на підставі якого 5 листопада 2008 року між радою й ТОВ "Новобуддизайн" було укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

25 грудня 2008 року між ТОВ "Новобуддизайн" (продавцем) і ОСОБА_1 (покупцем) та ще трьома фізичними особами (покупцями) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, за яким, зокрема, ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею S_2 для громадсько-житлового будівництва.

Зазначена земельна ділянка розташована у кварталі N 44 Львівського держлісгоспу загальною площею S_5, ліси 1 групи, та віднесена до земель селища рекреаційного призначення.

27 січня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку площею S_2, що знаходиться в районі АДРЕСА_1.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13 липня 2010 року рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року скасовано в порядку перегляду за нововиявленими обставинами; провадження у справі закрито.

У справі, про перегляд якої подано заяву, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишивши без змін рішення судів попередніх судових інстанцій, які керувалися положеннями Лісового кодексу України та нормами статті 388 ЦК України, погодився з їх висновками про витребування у відповідачки спірної земельної ділянки в порядку статті 388 ЦК України, оскільки земельні ділянки, у тому числі й спірна земельна ділянка, які були відчужені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності та вибули з володіння власника - держави поза його волею з огляду на те, що відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними належало Кабінету Міністрів України, який жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками не вчиняв.

Натомість у постановах від 23 лютого та 15 березня 2016 року (Постанова N 911/3285/14) Вищий господарський суд України погодився з висновками апеляційних судів про те, що внаслідок задоволення позову прокурора в частині скасування рішення органу місцевого самоврядування відбудеться втручання в майнові права відповідачів і третіх осіб, оскільки буде анульовано юридичну підставу, на якій виникло їх майнове право власності та право користування земельними ділянками, а в частині зобов'язання повернути зазначені земельні ділянки відбудеться непропорційне втручання в ці майнові права та в майнові права власників нерухомого майна.

У постанові від 6 квітня 2016 року Вищий господарський суд України дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги та залишення без змін постанови апеляційного господарського суду про визнання незаконними рішення сільської ради та державного акта на право постійного користування земельною діяльною, оскільки рішення про передачу в користування відповідачу спірної земельної ділянки прийнято з порушенням норм статті 14 Конституції України, статей 123, 125 - 127, 131 ЗК України, зокрема це рішення було прийнято сільською радою без погодження меж із позивачем та без виготовлення технічної документації на спірну земельну ділянку, у зв'язку із чим відбулося фактичне накладання земельних ділянок, власником якої є позивач та право на постійне користування якою має відповідач.

У постановах від 4 та 25 вересня 2013 року Вищий господарський суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги прокурора та залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що прокурор не довів факту вибуття спірних земельних ділянок поза волею власника та не обґрунтував права Кабінету Міністрів України розпоряджатись спірними земельними ділянками.

Постанова Вищого господарського суду України від 2 березня 2016 року не може бути підтвердженням неоднакового застосування судам касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх судових інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення судами норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у справі, та з підстави невстановлення судами фактичних обставин справи, від яких залежить законність рішення.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 та 30 березня, 20 квітня 2016 року (справи N 6-32344ск15, 6-38257ск15) також не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення та направив на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій з передбаченої статтею 388 ЦПК України підстави порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справ.

Отже, надані заявником для порівняння судові рішення не можуть підтверджувати неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки правові висновки, зазначені у цих судових рішеннях та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи.

Крім того, наведена заявницею окрема ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року не вказує на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та не свідчить про неоднакове застосування судами частини третьої статті 213, пункту 3 частини першої статті 214, пункту 3 частини першої статті 215 ЦПК України.

До того ж, зазначена підстава перегляду цієї ухвали не пов'язана ні з перешкоджанням подальшому розгляду справи, ні з порушенням правил підсудності чи встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

В. М. Сімоненко

Судді:

І. С. Берднік

 

В. І. Гуменюк

 

А. А. Ємець

 

Т. Є. Жайворонок

 

Н. П. Лященко

 

Я. М. Романюк




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали