ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА

від 3 листопада 2010 року

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Гуменюка В. І., суддів - Балюка М. І., Данчука В. Г., Луспеника Д. Д., Мазурка В. А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи - приватний нотаріус ОСОБА_10, ОСОБА_11, управління земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області, садове товариство "Мрія", про визнання недійсними розпорядження районної державної адміністрації, державних актів на право власності на земельну ділянку та договорів купівлі-продажу земельної ділянки, зобов'язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, Української міської ради Обухівського району Київської області, треті особи - ОСОБА_7, ОСОБА_8, приватний нотаріус ОСОБА_10, ОСОБА_11, управління земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області, державне підприємство "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", державний нотаріус Української міської державної нотаріальної контори ОСОБА_12, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку, за зустрічним позовом Обухівської районної державної адміністрації Київської області до ОСОБА_6, Української міської ради Обухівського району Київської області, третя особа - державний нотаріус Української міської державної нотаріальної контори ОСОБА_12, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 січня 2010 року, встановила:

У квітні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог посилалась на те, що 19 лютого 2002 року між нею та Українською міською радою укладено договір оренди земельної ділянки (на підставі рішення Української міської ради від 18 грудня 2001 року), відповідно до якого їй у довгострокове користування - на 49 років - передано земельну ділянку розміром 0,14 га для культурно-оздоровчих і рекреаційних цілей, яка розташована: 0,09 га між основною приватизованою земельною ділянкою й укосом захисної дамби Конча-Заспа-Плюти та 0,05 га між основною приватизованою земельною ділянкою та дренажним каналом, що на території Української міської ради. Також в її фактичному користуванні з 2002 року знаходиться земельна ділянка площею 0,13 га, що межує з орендованою нею земельною ділянкою. У серпні 2006 року вона звернулась до Української міської ради із заявою про надання зазначених земельних ділянок площею 0,27 га їй у приватну власність, було погоджено місце розташування земельної ділянки та 3 квітня 2008 року Обухівською районною державною адміністрацією надано дозвіл на її відведення, проте відповідні роботи не були завершені.

Незважаючи на це, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 27 лютого 2006 року N 123 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадян, зокрема, ОСОБА_8 площею 0,11 га та ОСОБА_7 площею 0,11 га для ведення садівництва за рахунок земель державної власності, а 7 листопада 2006 року їм видані державні акти на право власності на вказані земельні ділянки. 19 березня 2008 року ці земельні ділянки ними були продані за відповідними договорами купівлі-продажу ОСОБА_9 Після цього зазначені особи заявили їй, що саме вони є власниками земельних ділянок, стосовно яких нею вчинялись дії щодо їх приватизації та якими вона користується, а тому позивачка вважала, що має переважне право на приватизацію земельних ділянок. Просила визнати недійсними вказане розпорядження Обухівської районної державної адміністрації, державні акти на право власності на земельну ділянку та договори купівлі-продажу земельної ділянки; зобов'язати усунути перешкоди в користуванні нею земельними ділянками.

ОСОБА_9 у травні 2008 року звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що є добросовісним набувачем земельних ділянок за договорами купівлі-продажу із ОСОБА_7 і ОСОБА_8 Просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 лютого 2002 року між ОСОБА_6 і Українською міською радою, оскільки укладений неуповноваженою особою, тому що земельна ділянка знаходиться поза межами населеного пункту м. Українка й такий договір мала право укласти лише районна державна адміністрація. Також позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянки на підставі ст. 392 ЦПК України, оскільки земельні ділянки придбав на підставі договорів купівлі-продажу, але його право оспорюється та не визнається ОСОБА_6.

У жовтні 2008 року Обухівська районна державна адміністрація Київської області звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 лютого 2002 року між ОСОБА_6 і Українською міською радою, оскільки укладений неуповноваженою особою, тому що земельна ділянка знаходиться поза межами населеного пункту м. Українка і до розмежування земель державної та комунальної власності такий договір мала право укласти лише районна державна адміністрація, а Українська міська рада вийшла за межі своїх повноважень.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 14 січня 2010 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. Позов Обухівської районної державної адміністрації Київської області задоволено та визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Українською міською радою Обухівського району Київської області й ОСОБА_6 19 лютого 2002 року. Позов ОСОБА_9 задоволено частково: визнано за ним право власності на земельні ділянки, придбані за договорами купівлі-продажу від 19 березня 2008 року, та зобов'язано державне підприємство "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати йому державні акти на право власності на земельні ділянки; у задоволенні інших вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення її позову й відмовити в зустрічних позовах ОСОБА_9 та Обухівській районній державній адміністрації Київської області.

Колегія суддів Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_6 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що Українська міська рада, укладаючи з ОСОБА_6 договір оренди земельної ділянки, вийшла за межі своїх повноважень, оскільки земля знаходилась поза межами населеного пункту м. України, а до розмежування земель державної та комунальної власності такий договір мала право укладати лише районна державна адміністрація. Щодо іншої самовільно захопленої земельної ділянки площею 0,13 га, то її позивачка використовувала без будь-яких правовстановлюючих документів і права на неї не набула. У зв'язку з викладеним суд дійшов висновку, що розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 27 лютого 2006 року N 123, на підставі яких за рахунок земель державної власності ОСОБА_8 та ОСОБА_7 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки, є правомірним, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним, як і договорів купівлі-продажу від 19 березня 2008 року цих земельних ділянок ОСОБА_9.

Зазначені висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, які ним правильно встановлені, а також дослідженим й оціненим відповідно до вимог ст. ст. 58, 59, 212 ЦПК України доказам та узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції 1992 року (чинного на час прийняття рішення Українською міською радою - 18 грудня 1991 року) міська рада надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста. Оскільки спірна земельна ділянка знаходилась в адміністративних межах Української міської ради, проте поза межами населеного пункту, що підтверджено самою міською радою та відповідною технічною документацією із землеустрою, тому до розмежування земель державної та комунальної власності договір оренди мала право укладати лише районна державна адміністрація, яка й пред'явила позов про визнання такого договору недійсним.

Договір оренди був укладений 19 лютого 2002 року, коли вже діявЗК України 2001 року, і відповідно до п. 1 його Перехідних положень рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. На порушення положень ст. ст. 79, 124 цього ЗК України при передачі земельної ділянки в оренду не був розроблений проект землеустрою, межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначені не були й був відсутній акт її приймання-передачі, визначеної планом землекористування.

Інша земельна ділянка була ОСОБА_6 самозахоплена, тому твердження касаційної скарги про її переважне право на приватизацію земельної ділянки є безпідставними й такими, що суперечать вимогам ст. 81 ЗК України та ст. 9 Закону України "Про оренду землі".

Посилання касаційної скарги на те, що право власності на земельну ділянку не може визнаватись на підставі рішення суду шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, не відповідають вимогам закону й є безпідставними, оскільки судом юридичний факт не встановлювався. При цьому первинним підтвердженням права власності ОСОБА_9 на земельні ділянки є чинні договори купівлі-продажу земельних ділянок, а оскільки його право власності не визнається та в судовому порядку оспорюється ОСОБА_6, суд правомірно застосував положення ст. 392 ЦК України й визнав за ОСОБА_9 право власності на земельні ділянки. Тобто підставою такого рішення є обставини, що підтверджують наявність у ОСОБА_9 права власності на землю.

Доводи касаційної скарги щодо порушення права ОСОБА_6 на судовий захист у суді апеляційної інстанції безпідставні, оскільки вона належним чином була повідомлена про дату судового засідання, користувалася послугами кількох представників згідно з виданою довіреністю, тому знаходження на лікарняному одного представника правильно визнано апеляційним судом недостатнім для відкладення розгляду справи.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 січня 2010 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. І. Гуменюк

Судді:

М. І. Балюк

В. Г. Данчук

Д. Д. Луспеник

В. А. Мазурок

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали