КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

03.02.2011 р.

Справа N 2а-19/10

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Усенка В. Г., суддів - Собківа Я. М., Сорочка Є. О., при секретарі Літоміній Н. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року щодо забезпечення позову та на постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України про визнання неправомірним та скасування наказу, встановив:

ОСОБА_2 (далі - Позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України (далі - Відповідачів) в якому просила визнати неправомірними та скасувати наказ Державної податкової адміністрації України Міністерства внутрішніх справ України від 19.10.2004 р. N 602/1226.

Під час судового розгляду в суді першої інстанції позивач вносила відповідні зміни та доповнення до адміністративного позову.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року у задоволенні заяви про забезпечення адміністративного позову відмовлено.

Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року у задоволенні вимог адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеними рішеннями, позивач подала апеляційні скарги, в яких просить скасувати зазначені рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заперечень на апеляційну скаргу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2010 року у судовому засіданні колегія суддів відмовила у задоволенні заяв осіб, що не брали участі у справі про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року щодо забезпечення позову та на постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України про визнання неправомірним та скасування наказу.

Заслухавши позивача та представника Міністерства юстиції України, що з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із ч. 1 п. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції щодо зміни та доповнень до адміністративного позову на підставі ст. 137 КАС України дійшов висновку, що заява, подана 07.09.2010 р., не може вважатись доповненням та зміною основних позовних вимог. Апеляційна інстанція погоджується з таким висновком, оскільки заява містить вимоги щодо визнання неправомірними та скасування чисельних законів та інших нормативно-правових актів, які жодним чином не пов'язані з предметом поданого позову, а саме складають окремі позовні вимоги та мають розглядатись в іншому позовному провадженні.

Відносно ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року щодо забезпечення адміністративного позову, необхідно зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також щодо очевидними є ознаки протиправності рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Матеріали справи не містять переконливих відомостей про наявність ознак, що вказували б на очевидну протиправність оспорюваного рішення в аспекті дії ч. 3 ст. 2 КАС України, а викладені в позовній заяві, клопотанні та апеляційній скарзі твердження про його протиправність є обґрунтуванням предмету позову, підлягають перевірці й оцінці під час судового розгляду справи в тому числі з урахуванням позицій відповідача, третьої особи та вимог закону, за таких обставин вжиття заходів забезпечення позову з міркувань очевидної протиправності оспорюваного рішення означало б вирішення справи без її судового розгляду, що суперечить визначеним ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства.

Зважаючи на зазначене, оскаржувана ухвала є законною та обґрунтованою, підстави для її зміни чи скасування відсутні.

Відмовляючи у задоволенні вимог адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що Порядок унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів, затверджений наказом Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України N 602/126 від 19.10.2004 р., зареєстрований в Міністерстві юстиції України за N 1345/9944 від 20.10.2004 р. не порушує права і свободи громадян, закріплені Конституцією та законами України, та не створює перешкод у їх реалізації.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та інших обов'язкових платежів. У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Механізм реалізації вказаної норми Закону та уповноважений на це орган визначено Порядком унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України від 19 жовтня 2004 року N 602/1226, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2004 року за N 1345/9944.

Відповідно до пп. 1.4 та 1.5 Порядку особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера, у разі відсутності у неї ідентифікаційного номера, а також особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера, у разі наявності у неї ідентифікаційного номера, повідомляє у формі заяви податковий орган за місцем своєї реєстрації.

Пунктом 2 Порядку визначений перелік документів, що подає фізична особа, яка відмовляється від ідентифікаційного номера, до органу державної податкової служби.

Згідно з п. 1.3 орган державної податкової служби у термін до 30 календарних днів з дня прийняття заяви надає заявнику довідку, форма якої наведена у додатку 3 до Порядку, або відмовляє в наданні такої довідки із зазначенням причин відмови.

Відповідно до пп. 4, 5 Порядку фізична особа, яка відмовляється від ідентифікаційного номера, подає до органу внутрішніх справ за своїм місцем реєстрації довідку за формою N В3 та паспорт громадянина України. Посадова особа органу внутрішніх справ при зверненні громадянина за місцем його реєстрації щодо внесення відмітки до його паспорта розглядає довідку за формою N В3 щодо повноти і правильності її заповнення та відповідності пред'явленому паспорту. У разі відсутності невідповідностей посадова особа вносить на 7 - 9 сторінку паспорта відмітку наступного змісту "Має право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера".

Інформація, зазначена в заяві, використовується податковими органами для формування відносно особи, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від ідентифікаційного номера, відповідної особової справи. Після її формування дані про таку особу виключаються з Державного реєстру без порушення повноти обліку платників податків та інших обов'язкових платежів, а облік особи здійснюється в альтернативній формі - за серією та номером паспорта.

Таким чином, даний Порядок розроблений згідно з Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів" та з метою його виконання для усунення прогалин в регулюванні спірного питання, тому правильним є висновок суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ не порушує права і свободи громадян, закріплені Конституцією та законами України, та не створює перешкод у їх реалізації.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Обґрунтування апеляційних скарг не спростовують, рішення суду першої інстанції до уваги не приймаються та спростовуються вищевикладеним.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам. В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 117, 137, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року щодо забезпечення позову та постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 7 вересня 2010 року - без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення в повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі.

 

Головуючий, суддя

В. Г. Усенко

Судді:

Я. М. Собків

 

Є. О. Сорочко

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали