ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

25.07.2017 р.

N К/800/9969/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого - Кравцова О. В., суддів: Горбатюка С. А., Єрьоміна А. В., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Білоцерківської міської ради Київської області, треті особи: відділ Держземагенства у м. Біла Церква Головного управління Держкомзему у Київській області, ТОВ "Геоцентр", ФОП ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про зобов'язання вчинити певні дії, встановив:

В грудні 2013 року ОСОБА_2 (надалі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (надалі - відповідач, Рада), треті особи: відділ Держземагенства у м. Біла Церква Головного управління Держкомзему у Київській області (надалі - Відділ), ТОВ "Геоцентр", ФОП ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому просив визнати незаконним і скасувати рішення Білоцерківської міської ради від 28 лютого 2013 року за N 906-39-VI в частині пункту 100 додатка 1 до рішення міської ради від 28 лютого 2013 року N 906-39-VI "Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам", яким надано ОСОБА_5 дозвіл на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки (АДРЕСА_1) у власність за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква;

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просив судові рішення скасувати, справу направити на новий судовий розгляд.

Представником ОСОБА_5 були надіслані заперечення на касаційну скаргу, в яких просив скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Враховуючи положення частини другої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), колегія суддів здійснює перегляд судових рішень в межах касаційної скарги.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи та вирішуючи справу, виходили з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України із даним висновком не погоджується.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Також згідно зі статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

З матеріалів справи вбачається, що предметом оскарження є рішення Ради від 28 лютого 2013 року за N 906-39-VI в частині надання ОСОБА_5 дозволу на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки (АДРЕСА_1) у власність за рахунок земель населеного пункту м. Біла Церква.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, тривалий час між позивачем та ОСОБА_5 існує спір щодо меж земельних ділянок.

Відповідно до ухвали Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 березня 2012 року відкрито провадження у справі N 1003/495/2012 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання права на приватизацію земельної ділянки без згоди суміжного землекористувача. Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 лютого 2013 року дану справу залишено без розгляду.

В постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 25 березня 2011 року зазначено, що між позивачем та ОСОБА_5 існують неприязні відносини, виник спір щодо паркану між земельними ділянками, які перебувають у користуванні сторін.

З листа Держкомзему від 18 січня 2012 року за N 07-04-3/С-1035 вбачається, що даний спір неодноразово розглядався на засіданні постійної депутатської комісії, за результатами розгляду сторонам пропонувались різні варіанти розв'язання спору, але ні один із них не влаштовував, а єдиний варіант, який влаштовує - це межа земельної ділянки згідно з генеральним планом забудови 1950 року. Проте в 1961 році виконкомом міської ради було змінено площі земельних ділянок.

Листом від 5 березня 2012 року за N С-77/31 виконавчий комітет Білоцерківської міської ради у відповідь на заяву ОСОБА_2 від 29 лютого 2012 року, яка була розглянута на комісії з питань ефективного використання земель всіх форм власності в його присутності, зазначено, що за результатами розгляду комісія доводить до відома, що пунктом 1 статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними та рекомендувала позивачу спробувати вирішити спір по межі із ОСОБА_5 по добросусідству, а в разі не вирішення спору по добросусідству, керуючись пунктом 2 статті 158 Земельного кодексу України вирішити дане питання в судовому порядку.

З листа виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 12 березня 2012 року також вбачається, що між позивачем та ОСОБА_5 існує спір за спільну межу, та розглядаючи заяви позивача щодо відновлення межі земельної ділянки відповідно до Генерального плану міста Біла Церква, постійна комісія враховуючи інтереси обох сторін рекомендувала різні варіанти вирішення спірного питання, але обидві сторони не можуть вирішити спір по добросусідству згідно зі статтею 103 ЗК України, тому постійна комісія рекомендувала вирішити дане питання в судовому порядку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви NN 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Отже, з огляду на встановлені у справі обставини, прийняттю оспорюваного рішення передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, щодо встановлення межі між земельними ділянками та користування ними, а тому даний спір не носить публічно-правовий характер та підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена в наступних рішеннях Верховного Суду України: ухвала від 12 травня 2017 року (справа N 815/2611/15), постанова Верховного Суду України від 24 січня 2017 року (справа N 815/6165/14) (Постанова N 21-1559а16, 815/6165/14).

Окрім того, колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що оскаржуване рішення є ненормативним актом індивідуальної дії, що поширюється на відповідне коло осіб, до яких позивач не входить. Також необхідно зазначити, що дане рішення вичерпало свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватись у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2015 року (справа N 21-34а15) (Постанова N 21-34а15).

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України також зазначає, що рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого права на земельну ділянку у порядку цивільного судочинства.

Частиною четвертою статті 2201 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування рішень судів першої і апеляційної інстанцій та закриття провадження у справі.

Керуючись статтями 157, 2201, 223, 228, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року - скасувати, провадження у справі закрити.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Судді:

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали