ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

14.03.2018 р.

Справа N 820/11570/15

 

Провадження N К/9901/6679/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Смоковича М. І., суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу N 820/11570/15 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду, прийняту 10 травня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Мельнікової Л. В., суддів: Бартош Н. С., Філатова Ю. М., встановив:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - ГУМВС України в Харківській області), Міністерства внутрішніх справи України (далі - МВС України), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати незаконним та скасувати наказ ГУМВС України в Харківській області від 06 листопада 2015 року N 625о/с в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ та зобов'язати МВС України поновити ОСОБА_1 на рівнозначній посаді в органах МВС України.

В мотивування позову зазначає, що з серпня 2012 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ, обіймаючи посаду слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку СВ Ленінського РВ ХМУ ГУ, маючи спеціальне звання старшого лейтенанта міліції.

Однак, 06 листопада 2015 року ГУМВС України в Харківській області видано наказ N 625о/с, яким ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року N 114, через скорочення штатів.

Позивач вказує, що ГУМВС України в Харківській області, звільняючи за скороченням штатів, не вчинено заходів для забезпечення працевлаштування на службу в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу, не з'ясував намір позивача подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ та не було запропоновано, а ні аналогічну посаду, а ні нижчу, ніж ту, на якій вона проходила службу.

Позивач стверджує, що, індивідуально не попередивши про звільнення у порядку визначеному законом та, не запропонувавши їй продовжувати службу на іншій посаді, відповідачем порушено норми діючого законодавства України щодо можливості подальшого використання позивача на службі в органах внутрішніх справ України.

Крім того, позивач зазначає, що ГУМВС України в Харківській області порушено вимоги частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки ОСОБА_1 на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, про що відповідач був обізнаний.

Вважаючи дії ГУМВС України в Харківській області незаконними, ОСОБА_1 з метою захисту своїх прав звернулась до суду з вимогою про скасування наказу щодо її звільнення.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено.

Скасовано наказ ГУМВС України в Харківській області від 06 листопада 2015 року N 625 о/с "По особовому складу" в частині звільнення ОСОБА_1 у запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів).

Зобов'язано МВС України поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку СВ Ленінського РВ ХМУ ГУ або на іншій рівнозначній посаді в органах МВС України.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 травня 2016 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року скасовано та прийнято нову, якою в позові відмовлено.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (Закон N 2147-VIII), що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України ( N 2747-IV) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України ( N 2747-IV) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV), передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

22 січня 2018 року касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 25 січня 2018 року прийнята до провадження.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Свою касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивує неврахуванням судом апеляційної інстанції, що Закон України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII), який набув чинності 07 листопада 2015 року, не містить положень щодо гарантій працевлаштування жінок, які мають дітей віком до трьох років, а тому до спірних правовідносин повинні бути застосовані конституційні принципи і загальні засади права, тобто норми КЗпП України, які передбачають обов'язкове працевлаштування зазначеної категорії осіб.

Водночас у своїх запереченнях МВС України вказує на необґрунтованість касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а судове рішення апеляційної інстанції - без змін.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, починаючи з 07 серпня 2012 року, проходила службу в органах внутрішніх справ, маючи спеціальне звання старшого лейтенанта міліції, на посаді слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку СВ Ленінського РВ ХМУ ГУ.

02 червня 2014 року ГУМВС України в Харківській області видано наказ N 74 о/с, яким позивачу надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Наказом ГУМВС України в Харківській області від 05 листопада 2015 року за N 427о/с звільнено ОСОБА_1 із займаної посади, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною по досягненню нею трирічного віку, за пунктом 64 "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органу внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року N 114 (далі - Положення N 114), у запас Збройних Сил України через скорочення штатів.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами були порушені права ОСОБА_1 в частині звільнення її зі служби в органах внутрішніх справ всупереч вимогам пункту 17 Положення N 114, статті 492 та частини третьої статті 184 КЗпП України.

Одеський апеляційний адміністративний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, прийшов до висновку про неможливість встановити поза розумним сумнівом дійсність факту волевиявлення позивача ОСОБА_1 проходити з 06 листопада 2015 року службу в поліції, а відтак, звільняючи позивача з посади та з органів внутрішніх справ через скорочення штатів, відповідач правомірно керувався приписами Закону України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII).

Верховний Суд в цілому погоджується із висновками суду першої інстанції, а рішення суду апеляційної інстанції вважає помилковим, виходячи з такого.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року N 565-XII "Про міліцію", в редакції чинній на момент виникнення правовідносин.

Так, відповідно до статті 18 вказаного Закону, порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням N 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 "г" Положення N 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду даної справи Закон України від 20 грудня 1990 року N 565-XII "Про міліцію" втратив чинність та вступив у дію Закон України від 02 липня 2015 року N 580-VIII "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII).

Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII), останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1 (Закон N 580-VIII), 2 (Закон N 580-VIII), 3 (Закон N 580-VIII), 7 - 13 (Закон N 580-VIII), 15 (Закон N 580-VIII), 17 - 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону (Закон N 580-VIII), які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 (Закон N 580-VIII) та частини п'ятої статті 21 цього Закону (Закон N 580-VIII), які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Закон України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII) опублікований в газеті Голос України 06 серпня 2015 року за N 141 - 142, набрав чинності 07 листопада 2015 року.

Враховуючи викладене, пункти 1 (Закон N 580-VIII), 2 (Закон N 580-VIII), 3 (Закон N 580-VIII), 7 - 13 (Закон N 580-VIII), 15 (Закон N 580-VIII), 17 - 18 розділу XI "Прикінцеві та Перехідні положення" цього Закону (Закон N 580-VIII) набирають чинності з 07 серпня 2015 року.

Згідно з пунктом 8 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII), з дня опублікування цього Закону (Закон N 580-VIII) всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом встановленим пунктом 9 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII) працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону (Закон N 580-VIII) можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" (Закон N 580-VIII) обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З матеріалів справ вбачається, що ОСОБА_1 проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку СВ Ленінського РВ ХМУ ГУ.

Наказом заступника Міністра внутрішніх справ України "Про організаційно-штатні питання" від 06 листопада 2015 року N 1388 скорочено всі штатні посади органів МВС України, в тому числі і в Харківській області.

Таким чином, звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

В той же час за змістом пункту 64 "г" Положення N 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Висновки суду апеляційної інстанції щодо непоширення на спірні правовідносини норм КЗпП України суперечать правовій позиції та практиці застосування цих норм Верховним Судом України, зокрема висловленій у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі N 21-319а13 (Постанова N 21-319а13).

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 492 КЗпП України Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

У доводах касаційної скарги ОСОБА_1 вказує, що має переважне право на працевлаштування, оскільки на момент звільнення вона перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у відповідності до наказу ГУМВС України в Харківській області від 02 червня 2014 року N 74 о/с.

З цього приводу Верховний Суд звертає увагу, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 КАС України ( N 2747-IV) у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа N 21-8а14) (Постанова N 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа N 21-108а14) (Постанова N 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа N 21-484а14) (Постанова N 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

За такого правового врегулювання Верховний Суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу ГУМВС України в Харківській області від 06 листопада 2015 року N 625 о/с щодо звільнення позивача із займаної посади.

Отже, враховуючи вказані обставини, суд першої інстанції цілком правомірно задовольнив позовні вимоги.

Харківський апеляційний адміністративний суд, неправильно застосувавши норми матеріального права, помилково скасував рішення суду першої інстанції.

Приписами частини першої статті 341 КАС України ( N 2747-IV) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 352 КАС України ( N 2747-IV) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на викладене, постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 травня 2016 року підлягає скасуванню, а постанова Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року - залишенню в силі.

Керуючись статтями 3 ( N 2747-IV), 341 ( N 2747-IV), 345 ( N 2747-IV), 349 ( N 2747-IV), 352 ( N 2747-IV), 355 ( N 2747-IV), 356 ( N 2747-IV), 359 КАС України ( N 2747-IV), суд постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 травня 2016 року скасувати.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

М. І. Смокович

Судді:

В. М. Бевзенко

 

О. В. Білоус




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали