ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

02.04.2018 р.

N 826/12007/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді - Каракашьяна С. К., при секретарі судового засідання Галаган І. В., за участі представників сторін: від позивача - А. Я. С., відповідача - Д. А. О., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу: за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АНІКА" до Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України, Державної регуляторної служби України, ДПІ у Києво-Святошинському районі, ГУ ДФС у Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Аніка" звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України, Державної регуляторної служби України, Державного підприємства редакції газети "Урядовий кур'єр", Державного підприємства "Українська правова інформація", ДПІ у Києво-Святошинському районі ГУ ДФС у Київській обл., в якій просить суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області від 18.02.2016 вих. N 1157/10/10-13-11-02-10;

- визнати незаконним та скасувати рішення Державної регуляторної служби України про погодження проекту наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2016 N 21 (Порядок N 21);

- визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства фінансів України від 28.01.2016 N 21 (Порядок N 21);

- визнати незаконним та скасувати рішення Міністерства юстиції України від 29.01.2016 про державну реєстрацію за 159/28289 наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2016 N 21 (Порядок N 21);

- зобов'язати державне підприємство Редакція газети "Урядовий кур'єр" опублікувати у газеті "Урядовий кур'єр" резолютивну частину судового рішення про задоволення позовних вимог про визнання незаконним і скасування (втрату чинності) наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2016 N 21 (Порядок N 21);

- зобов'язати державне підприємство "Українська правова інформація" опублікувати у журналі "Офіційний вісник України" резолютивну частину судового рішення про задоволення позовних вимог про визнання незаконним і скасування (втрату чинності) наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2016 N 21 (Порядок N 21);

- зобов'язати державну податкову інспекцію у Києво-Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області прийняти податкову декларацію з податку на додану вартість за звітній (податковий) період календарний місяць січень 2016 року з додатками та доповненнями до неї товариства з обмеженою відповідальністю "Аніка" з введенням до інформаційних баз даних ДФС України відомостей з цих поданих позивачем податкової звітності та доповнення до податкової декларації від 17.02.2016.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2016 відкрито провадження в адміністративній справі N 826/12007/16.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.12.2017 адміністративну справу N 826/12007/16 прийнято до провадження судді Каракашьяна С. К.

Ухвалами від 5.02.2018 р. судом було закрито провадження у справі N 826/12007/16 в частині позовних вимог до державного підприємства редакції газети "Урядовий кур'єр", державного підприємства "Українська правова інформація", та відмовлено у клопотанні позивача про залучення третіх осіб.

Мотивація позовних вимог, яка міститься на 68 аркушах, у стислому вигляді може бути, на думку суду, викладена наступним чином:

- оскаржуваним наказом було затверджено форму звітності, якою було унеможливлено декларування певних показників та подання декларації у письмовій формі, що, на думку позивача, призвело до втрати позивачем певних показників звітності (від'ємного значення з податку на додану вартість);

- позивач стверджує, що Міністерство фінансів України не є центральним органом, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та митну політику, а лише забезпечує її реалізацію Державною фіскальною службою України;

- на підставі викладеного позивач стверджує, що Міністерство фінансів України порушило ст. 6, 19, 120 Конституції України, Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ), п. 46.5 ст. 46 Податкового кодексу України;

- зазначене позивач мотивує тим, що вказаним відповідачем було визнано таким, що втратив чинність наказ Міністерства доходів і зборів України, яке не припинено як юридична особа, повноваження вказаного Міністерства до позивача не передавалися;

- позивач стверджує про невідповідність графи "податкова адреса" приписам пункту 48.3 статті 48 ПК України.

Вимоги до інших відповідачів ґрунтуються на тому, що ними, на думку позивача протиправно, було погоджено, зареєстровано та застосовано оскаржуваний нормативний акт.

Відповідачами в наданих суду письмових запереченнях позовні вимоги заперечуються з підстав правомірності дій та рішень, наявності повноважень та дотриманні процедур погодження нормативного акта.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

Наказом Міністерства фінансів України від 28.01.2016 р. N 21 (Порядок N 21), який було зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 січня 2016 р. за N 159/28289, "Про затвердження форм та Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість" було, відповідно до пункту 201.15 статті 201 розділу V Податкового кодексу України та Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року N 375 (Постанова N 375), затверджено форму податкової декларації з податку на додану вартість (Порядок N 21); форму уточнюючого розрахунку податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок (Порядок N 21); форму розрахунку податкових зобов'язань, нарахованих отримувачем послуг, не зареєстрованим як платник податку на додану вартість, які постачаються нерезидентами, у тому числі їх постійними представництвами, не зареєстрованими платниками податків, на митній території України (Порядок N 21).

Також зазначеним актом було затверджено порядок заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість.

Відповідно до пункту 201.15 статті 201 Податкового кодексу України, зведені результати такого обліку відображаються в податкових деклараціях, форма яких встановлюється у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу.

Пунктом 46.5 статті 46 Податкового кодексу України встановлено, що форма податкової декларації встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Згідно із статтею 6 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (Закон N 3166-VI) (далі - Закон), Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.

Положенням про Міністерство фінансів України, затвердженим постановою Кабінетом Міністрів України від 20 серпня 2014 р. N 375 (Постанова N 375), Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінфін є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, державну політику у сфері організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та забезпечує формування єдиної державної податкової, митної політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку.

Положенням про Державну фіскальну службу України (далі - ДФС України), затвердженим постановою Кабінетом Міністрів України від 21.05.2014 N 236 (Постанова N 236) (далі - Положення), ДФС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує держави податкову політику, державну політику у сфері державної митної справі державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Основними завданнями ДФС України є: реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового митного законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачені законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а такої боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строї дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, щ підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів та внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення Формували державної податкової політики, державної політики у сфері державні митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями пі час застосування податкового, митного законодавства, здійснення контролю з надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів митних та інших платежів.

Крім того, ДФС України розробляє проекти законів України, акті Президента України та Кабінету Міністрів України, наказів Мінфіну з питань що належить до сфери діяльності ДФС, розробляє форми податкові декларацій (розрахунків), звітності та інших документів.

Відповідно до підпунктів 2 (Постанова N 236), 3 пункту 11 Положення (Постанова N 236), Голова ДФС України вносить на розгляд Міністра фінансів пропозиції щодо забезпечені формування державної політики у відповідній сфері, розроблені ДФС проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, а така визначає позицію щодо проектів, розробниками яких є інші міністерств; вносить на розгляд Міністра фінансів проекти нормативно-правових акті Мінфіну з питань, що належать до компетенції ДФС.

Суд погоджується з твердженнями позивача, що, з аналізу вищенаведених нормативних актів можна дійти висновку про те, що ДФС є органом, який, зокрема, реалізує державну податкову політику.

Проте, поряд з цим, Міністерство фінансів України, відповідно до вищенаведеного Положення (Постанова N 236), забезпечує формування єдиної державної податкової політики.

Отже, розроблення та погодження проекту оспорюваного наказу Державною фіскальною службою України та його затвердження наказом Міністерства фінансів України є, на думку суду, встановленням форми податкової декларації центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Суд вважає, що за наведених вище обставин форму декларації було затвердженням форми декларації органами центральної виконавчої влади, які забезпечують формування та реалізують державну податкову і митну політику, і розподіл цих двох функцій між двома органами виконавчої влади не може вважатися виходом за межі встановлених повноважень.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету міністрів України від 21.05.2014 N 160 "Про утворення Державної фіскальної служби" (Постанова N 160), утворено Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів шляхом перетворення.

Суд не погоджується з посиланнями позивача на наявність реєстрації Міністерства доходів і зборів, оскільки владні повноваження вказаного Міністерства були припинені вищезазначеною постановою, а обставина реєстрації юридичної особи - Міністерства, на реалізацію владних функцій та компетенції ДФС не впливає.

При цьому судом не вбачається перевищення повноважень відповідачами під час затвердження, погодження та реєстрації нормативного правового акту, та під час відмови у прийнятті податкової звітності, поданої з порушенням встановленого порядку.

Щодо тверджень позивача про те, що формою звітності було унеможливлено декларування певних показників та подання декларації у письмовій формі, що, на думку позивача призвело до втрати позивачем певних показників звітності, суд зауважує наступне.

Суд погоджується з твердженнями позивача про те, що введення нової форми податкової декларації могло вплинути на права позивача, зокрема, на можливість декларувати певні показники звітності протягом певного часу, використовувати їх для формування інших показників.

Суд погоджується з тим, що позбавлення позивача права на подачу декларації у паперовій формі могло негативно вплинути на права позивача.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначено в рішенні у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (166), Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

(167). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

(168). Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Окружний адміністративний суд міста Києва доходить висновків, що обмеження особи в можливості розпорядження її майном, зокрема, у встановленні примусу для подачі декларацій в електронній формі, зміни прав щодо визначення показників звітності, узгоджується з загальним інтересом суспільства, який полягає у встановленні ефективної системи адміністрування податку.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем було подано податкову декларацію, яку, через невідповідність вимогам оскаржуваного нормативного акту, було повернуто позивачу. За тих обставин, що суд погоджується з правомірністю затвердження форми декларації та порядку її заповнення, відсутні правові підстави для визнання таких дій протиправними.

Щодо решти тверджень позивача суд вважає їх надуманими, та такими, що не свідчать про будь - яке порушення як вимог нормативно - правових актів України, так і будь яке теоретичне порушення прав позивача, у зв'язку з чим, керуючись вимогами ст. ст. 2 ( N 2747-IV), 5 - 11 ( N 2747-IV), 19 ( N 2747-IV), 72 - 77 ( N 2747-IV), 90 ( N 2747-IV), 139 ( N 2747-IV), 241 - 246 ( N 2747-IV), 250 ( N 2747-IV), 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), Окружний адміністративний суд міста Києва вирішив:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV). Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293 ( N 2747-IV), 295 - 297 КАС України ( N 2747-IV).

Повний текст рішення складено 10.04.2018.

 

Суддя

С. К. Каракашьян




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали