Додаткова копія: Про визнання незаконним Указа Президента України від 17 лютого 2015 року N 88/2015

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 15 грудня 2015 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Гриціва М. І., суддів - Волкова О. Ф., Коротких О. А., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Маринченка В. Л., Прокопенка О. Б., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_10 до Президента України - П. П. О., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_13, про визнання незаконним акта Президента України, встановила:

У лютому 2015 року ОСОБА_10 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати незаконним Указ Президента України від 17 лютого 2015 року N 88/2015 "Про строки проведення чергових призовів, чергові призови громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців у 2015 році" (Указ N 88/2015) (далі - Указ N 88/2015).

Вимоги обґрунтував тим, що:

- Указ N 88/2015 (Указ N 88/2015) виданий усупереч пункту 6 статті 15 Закону України від 25 березня 1992 року N 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон N 2232-XII), відповідно до якого призов громадян України на строкову військову службу на наступний рік, строки проведення призову (призовів) визначається Указом Президента України, який має бути виданий і опублікований (оприлюднений) не пізніш як за місяць до закінчення поточного року, але не у рік призову (призовів);

- відповідно до статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними;

- видання Указу N 88/2015 (Указ N 88/2015) про призов не у строки, встановлені законом, є обмеженням прав і свобод громадян, що згідно зі статтею 64 Конституції України є неприпустимим;

- установивши порушення Закону N 2232-XII як громадянин, як фахівець у галузі права, як людина, яка дотримується пацифістських поглядів, відповідно до частини другої статті 55 Конституції України позивач має право й обов'язок вимагати в судовому порядку усунути незаконність оскарженого акта Президента України.

У липні 2015 року ОСОБА_13 подав заяву про вступ у справу на стороні позивача як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог. У заяві зазначив, що повністю погоджується з позицією ОСОБА_10, вважає, що Указ N 88/2015 (Указ N 88/2015) може вплинути на його права, свободи та обов'язки як призовника. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 липня 2015 року залучив ОСОБА_13 до участі у справі.

Цей же суд постановою від 25 серпня 2015 року (Постанова N 800/206/15(800/64/15)) відмовив у задоволенні позову. Рішення обґрунтував посиланнями на таке.

Опублікування Указу N 88/2015 (Указ N 88/2015) поза строком, встановленим Законом N 2232-XII, не призвело до порушення частини першої статті 57 Конституції України, оскільки цей акт був оприлюднений, населення країни знало про призов (призови) і строки його проведення, названа норма Конституції України пов'язує чинність/нечинність нормативно-правових актів не з порушенням строків їх видання (прийняття), а з дотримання конституційного положення про їх обов'язкове оприлюднення, доведення до відома населення.

Аналіз змісту частини третьої статті 17, статті 65, пункту 3 статті 85, пункту 17 статті 92 Конституції України у взаємозв'язку зі статтею 1, частиною четвертою статті 2, частиною першою статті 15 Закону N 2232-XII переконує в тому, що Президент України Указ N 88/2015 (Указ N 88/2015) видав на виконання пункту 6 статті 15 Закону N 2232-XII, що також узгоджується з вимогами частини першої статті 19 Конституції України.

Видання Указу N 88/2015 (Указ N 88/2015) про строки призову громадян України на строкову військову службу не зачіпає прав та обов'язків позивача і третьої особи, яка самостійних вимог, аналогічних позовним, не заявляла.

У заявах про перегляд судового рішення ОСОБА_10 та ОСОБА_13 просять скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 25 серпня 2015 року (Постанова N 800/206/15(800/64/15)) та ухвалити нову - про задоволення позову.

Вважають, що суд неправильно витлумачив статтю 57 Конституції України, оскільки не можна визнати закони і нормативно-правові акти законними, якщо вони прийняті чи видані не в порядку, встановленому законом. Як порядок, встановлений законом, на думку заявників, належить розуміти унормовану послідовність (процедуру, механізм) дій, вчинених у певних часових межах. Відхилення від послідовності дій чи їх перебіг поза встановленими часовими рамками є порушенням порядку.

Однобічно та вузько були протрактовані норми статті 2, пункт 8 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) щодо юрисдикційної форми захисту порушеного права та інтересів, яка полягає й дозволяє йому звернутися за захистом до суду як до державного органу не тільки з метою відновлення порушеного його права та/чи охоронюваного законом інтересу, але й тоді, коли видано незаконний нормативний акт, який тільки через те, що незаконний, не може (не повинен) існувати.

Не було надано значення й тому, що Указ N 88/2015 (Указ N 88/2015) зачіпає їхній законний інтерес в тому, щоб в Україні як правовій державі діяв принцип справедливості у взаєминах між суспільством (населенням), окремими його членами та органами державної влади.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "правб" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд першої інстанції дійшов слушного висновку, що Указ N 88/2015 (Указ N 88/2015) не є актом індивідуальної дії. Його видання не зачіпає конкретних прав ОСОБА_10, який того й сам не заперечує.

Ні ОСОБА_10, ані ОСОБА_13 не навели обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на їхні конкретні права чи інтереси від видання оскарженого Указу (Указ N 88/2015).

Через світоглядні переконання ОСОБА_10 та ОСОБА_13 можуть виражати свою нехіть до такого суспільного явища, як призов на строкову військову службу, однак цього явно недостатньо, щоб вимагати в судовому порядку його усунення.

Акт Президента України про строки проведення призову та про призов на строкову військову службу, без конкретних дій, спрямованих на його реалізацію, не свідчить про порушення прав ОСОБА_10 та ОСОБА_13, незважаючи на призовний вік останнього, позаяк не може визнаватись порушенням те, чого ще немає й невідомо, чи буде.

Видання Указу N 88/2015 (Указ N 88/2015) поза часовим межами, встановленими Законом N 2232-XII, попри дійсність цього факту, в рамках наведеного праворозуміння не вказує на порушення конкретних індивідуальних прав заявників, а тому унеможливлює застосування обраного ними юрисдикційного способу визнання цього акта незаконним.

Підсумовуючи сказане, слід дійти висновку, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, позаяк постанова Вищого адміністративного суду України від 25 серпня 2015 року (Постанова N 800/206/15(800/64/15)) відповідає вимогам чинних норм процесуального та матеріального права.

Твердження заявників не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв'язку із чим заяви не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяв ОСОБА_10, ОСОБА_13 відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

М. І. Гриців

Судді:

О. Ф. Волков

 

О. А. Коротких

 

О. В. Кривенда

 

В. В. Кривенко

 

В. Л. Маринченко

 

О. Б. Прокопенко

 

І. Л. Самсін

 

О. О. Терлецький




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали