ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

27.11.2018 р.

Справа N 826/5221/17

 

Адміністративне провадження N К/9901/51219/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Берназюка Я. О., судді: судді - Коваленко Н. В., судді - Кравчука В. М., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство соціальної політики України про визнання незаконними та нечинними постанов, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва у складі колегії суддів: Шрамко Ю. Т., Донця В. А., Костенка Д. А. від 17 січня 2018 року (Рішення N 826/5221/17) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Земляної Г. В., Лічевецького І. О., Ісаєнко Ю. А. від 24 квітня 2018 року (Постанова N 826/5221/17), встановив:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, КМУ), у якому просив:

- визнати незаконними та нечинними постанову КМУ від 19 жовтня 2016 року N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Постанова N 719) та постанову КМУ від 21 лютого 2017 року N 119 "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей" (Постанова N 119);

- зобов'язати відповідача скасувати постанову КМУ від 19 жовтня 2016 року N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Постанова N 719) та постанову КМУ від 21 лютого 2017 року N 119 "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей" (Постанова N 119);

- зобов'язати відповідача виконати вимоги пункту 18 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII (далі - Закон N 3551-XII) по відношенню до ОСОБА_2 та виділити кошти на отримання ним житла.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржувані постанови є антиконституційними, оскільки прийняті у порушення вимог Конституції України, визначених статтями 3, 8, 21, 22, 24, 46, 95. Також, позивач звертав увагу на те, що оскаржуваними постановами його позбавлено права отримати житло у позачерговому порядку. При цьому, на переконання позивача, оскаржуваними постановами виведено інвалідів війни АТО в особливу категорію по відношенню до інших інвалідів війни, позбавивши таким чином останніх реальної можливості отримати житло.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року (Рішення N 826/5221/17), залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року (Постанова N 826/5221/17), у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з обґрунтованості дій відповідача та відсутності дискримінації чи порушень прав позивача на отримання житла як інваліда війни 2 групи та постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи у зв'язку з прийняттям постанов КМУ N 719 (Постанова N 719) та N 119 (Постанова N 119).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року (Рішення N 826/5221/17) та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року (Постанова N 826/5221/17), посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано 17 травня 2018 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 травня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: суддю-доповідача Берназюка Я. О., Коваленко Н. В. та Кравчук В. М.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2018 року прийнято до свого провадження касаційну скаргу у справі N 826/5221/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), є інвалідом II групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, та для ветеранів органів внутрішніх справ.

Згідно з пунктом 18 частини першої статті 13 Закону N 3551-XII особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються такі пільги, зокрема, позачергове забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами та організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій. Особи, зазначені в цій статті, забезпечуються жилою площею протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а особи з інвалідністю I групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.

Разом з тим, постановою КМУ "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" від 19 жовтня 2016 року N 719 (Постанова N 719) затверджено:

- Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов;

- Порядок виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення членам сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідам I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов.

У подальшому, постановою КМУ "Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей" від 21 лютого 2017 року N 119 (Постанова N 119):

- внесено до постанови Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року N 470 "Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР" та постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Постанова N 719) зміни, що додаються;

- установлено, що грошова компенсація за належні для отримання жилі приміщення, призначена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року N 719 "Питання забезпечення житлом сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також інвалідів I - II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов" (Постанова N 719), але не виплачена чи виплачена не у повному обсязі на момент набрання чинності цією постановою, підлягає перерахунку відповідно до цієї постанови за заявою отримувача такої грошової компенсації.

Позивач звернувся до відповідача із заявою від 12 січня 2017 року, у якій у зв'язку з тим, що оскаржуваною постановою КМУ від 19 жовтня 2016 року N 719 (Постанова N 719) порушено права позивача, встановлені статтями 21, 22, 24, 46, 95 Конституції України, просив негайно поновити їх та надати йому житло згідно існуючої позачергової черги.

Листом Мінсоцполітики від 12 березня 2017 року N 155/0/167-17/402 повідомлено позивача, що його звернення, яке надійшло від Секретаріату КМУ від 18 січня 2017 року N 41-С-000833/22/000752-12 щодо поліпшення житлових умов як інваліда війни та постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, розглянуто та повідомлено, зокрема, що в Мінсоцполітики проводиться робота щодо можливості поширення дії згадуваної постанови на ветеранів війни з числа інших категорій осіб, зокрема, інвалідів війни. Також, зазначено, що у бюджетному запиті до проекту Державного бюджету України на 2017 рік Мінсоцполітики надало Мінфіну пропозиції щодо потреби у видатках для придбання житла громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, однак у Державному бюджеті на 2017 рік кошти на вказані цілі не передбачено.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що оскаржувані постанови містять ознаки дискримінаційних, оскільки містять норми, якими позивача поставлено у дискримінаційне становище у порівнянні з учасниками АТО, що є порушенням статей 3, 8, 12, 21 та ін. Конституції України.

Від учасників справи відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України ( N 2747-IV) не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України ( N 2747-IV), колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України ( N 2747-IV) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої ( N 2747-IV), другої ( N 2747-IV) та третьої статті 242 КАС України ( N 2747-IV) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 ( N 2747-IV) та частина четверта статті 242 КАС України ( N 2747-IV) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 січня 2018 року (Рішення N 826/5221/17) та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року (Постанова N 826/5221/17) відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож суди мали перевірити, чи прийнято спірні постанови Уряду N 119 (Постанова N 119) та N 719 (Постанова N 719) на підставі у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, добросовісно, пропорційно.

Так, повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах регламентовано Конституцією України, Законами України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року N 794-VII ( ) (тут і далі - у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних постанов; Закон N 794-VII), Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою КМУ від 18 липня 2007 року N 950 та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до статті 3 Закону N 794-VII ( ) діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.

Згідно з положеннями статті 4 вказаного Закону ( ) Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом ( ), іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Кабінет Міністрів України відповідно до статті 116 Конституції України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону N 794-VII ( ) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06 вересня 2012 року N 5207-VI (Закон N 5207-VI) (далі - Закон N 5207) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом (Закон N 5207-VI), крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону N 5207 (Закон N 5207-VI) визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Згідно з положеннями статті 6 Закону N 5207 (Закон N 5207-VI), відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону (Закон N 5207-VI), забороняються.

Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що обов'язковою ознакою дискримінації є встановлення факту обмеження (зменшення, звуження, позбавлення) права.

Згідно з пунктом 8 Порядку проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 2013 року N 61 (Постанова N 61) (далі - Порядок N 61), у разі відсутності у проекті акта положень, які містять ознаки дискримінації (крім позитивних дій), проект акта та висновок візуються керівником юридичної служби та повертаються структурному підрозділу органу виконавчої влади.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що у пояснювальній записці до проектів оскаржуваних постанов N 119 (Постанова N 119) та 719 (Постанова N 719) Мінсоцполітики зазначено, що за результатами проведення антидискримінаційної експертизи встановлено відсутність у проектах зазначених постанов положень, що містять ознаки дискримінації.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних постанов ними надано пільги щодо отримання житла деяким пільговим категоріям громадян, зокрема: внутрішньо переміщеним особам, особам з інвалідністю I - II груп, яка настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення та деяким іншим категоріям громадян.

Разом з тим, жодних обмежень або скасування прав учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в оскаржуваних постановах не передбачено.

Конституційний Суд України в Рішенні від 25 січня 2012 року N 3-рп/2012 (Рішення N 3-рп/2012) визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В даному рішенні Конституційний Суд спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оскаржувані постанови прийняті Кабінетом Міністрів України на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно та з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямована ця постанова.

Крім того, колегія суддів враховує, що згідно з частинами другою та шостою статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Як роз'яснено Рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року N 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дано визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес". Зокрема, зазначено, що у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова) означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Отже, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

Відтак, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушенння права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі N 21-1115во10 (Постанова N 21-1115во10), та Верховним Судом, зокрема, у постанові від 27 лютого 2018 року у справі N 821/778/17.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання незаконними, нечинними та скасування оскаржуваних постанов, оскільки оскаржуваними постановами відповідача законні права та інтереси ОСОБА_2 не порушено, а постанови прийнято у межах повноважень КМУ та відповідно до Закону.

Крім того, суд враховує, що скасуванням оскаржуваних постанов будуть порушені права та інтереси осіб, на встановлення соціального захисту яких спрямована дія зазначених постанов.

Частиною другою статті 6 КАС України ( N 2747-IV) передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В справі "East/West Alliance Limited" проти України" (N 19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов'язання за цим положенням. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polanda N 30210/96).

Суд враховує положення Висновку N 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява N 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява N 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України ( N 2747-IV) судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341 ( N 2747-IV), 344 ( N 2747-IV), 349 ( N 2747-IV), 350 ( N 2747-IV), 355 ( N 2747-IV), 356 ( N 2747-IV), 359 КАС України ( N 2747-IV), постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2018 року (Рішення N 826/5221/17) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року (Постанова N 826/5221/17) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

Я. О. Берназюк

Судді:

Н. В. Коваленко

 

В. М. Кравчук




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали