ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

30.04.2018 р.

N 826/8165/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Добрівської Н. А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про визнання незаконною та нечинною постанови N 972 від 09.06.2016 (Постанова N 972), встановив:

ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1, позивач) звернулася до суду із позовом до Міністерства юстиції України (надалі також - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі по тексту - НКРЕКП, третя особа), у якому просить суд визнати державну реєстрацію від 06.11.2015 постанови НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 (Постанова N 2501) протиправною та скасувати державну реєстрацію від 06.11.2015 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 N 2501.

Позивач стверджує, що оскаржувана державна реєстрація акта порушує її права, оскільки його дія поширюється й на позивача та обґрунтовуючи свої позовні вимоги керується пунктом 6 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.92 N 731, яким установлено, що Міністерство юстиції України здійснює державну реєстрацію актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. На думку позивача відповідач не мав повноважень проводити державну реєстрацію актів НКРЕКП, оскільки Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг не є ні міністерством, ні центральним органом виконавчої влади.

Ухвалою суду від 02.06.2016 адміністративний позов залишений без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків, виявлених судом.

За наслідками розгляду апеляційної скарги позивача на ухвалу Окружного адміністративного суду від 02.06.2016, остання була скасована ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.07.2016, а справа направлена для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.07.2016 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в судовому засіданні.

11.08.2016 від третьої особи надійшли письмові пояснення по суті заявлених вимог, в якій уповноважений представник НКРЕКП вказує на ненадання позивачем будь-яких доказів на підтвердження протиправності дій Міністерства юстиції України, а також щодо порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача та не доведено, що дія постанови НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 (Постанова N 2501) розповсюджується на позивача. За твердженням третьої особи, постанова НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" була зареєстрована Міністерством юстиції України в межах наданих повноважень та відповідно до чинного законодавства, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

09.11.2016 відповідач скористався своїм правом та надав для приєднання до матеріалів справи письмові заперечення проти позову, в яких зазначає про те, що упозовній заяві не надано доказів, які свідчать, що факт державної реєстрації Постанови N 2501 порушує права та інтереси позивача, а також стверджує, що державна реєстрація постанови Національної комісії, о здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору і природного газу постачальником "останньої надії" (Постанова N 2501) проведена у передбаченому законодавством порядку, що засвідчує відсутність підстав для скасування такої реєстрації.

На підставі розпорядження про повторний автоматичний розподіл від 11.10.2017 N 7560 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017 визначено суддю Добрівську Н. А. для розгляду адміністративної справи N 826/8165/16 та вказану справу 19.10.2017 передано на розгляд судді Добрівській Н. А.

Ухвалою суду від 04.12.2017 справа прийнята до провадження і призначено в попереднє судове засідання.

Разом з тим, 15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), яким внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), виклавши його в новій редакції.

Відповідно до пункту 10 підпункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV), розглядається за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Як встановлено статтею 32 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.

Відповідно до статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, Національного банку України, окружної виборчої комісії (окружної комісії з референдуму), розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів.

Відповідно до частини другої статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) будь-яку справу, що відноситься до юрисдикції суду першої інстанції, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів, крім справ, які розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження. Питання про призначення колегіального розгляду вирішується до закінчення підготовчого засідання у справі (до початку розгляду справи, якщо підготовче засідання не проводиться) суддею, який розглядає справу, за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи, про що постановляється відповідна ухвала.

Статтею 35 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) встановлено, що справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута цим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи.

У разі зміни складу суду розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, визначених цим Кодексом ( N 2747-IV).

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом ( N 2747-IV) (стаття 242 ( N 2747-IV)).

Враховуючи, що згідно ухвали суду від 04.12.2017 відбулася зміна складу суду, що має наслідком розгляд справи спочатку, відсутність визначення складу колегії суддів, а також з метою дотримання статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), суд приходить до висновку, що дана справа підлягає розгляду суддею одноособово.

З огляду на наведені норми процесуального права, за наслідками проведення підготовчого засідання у даній справі 26.02.2018 судом постановлено ухвалу про закінчення підготовчого провадження і призначення справи до розгляду в судовому засіданні 12.04.2018.

Представник відповідача у судовому засіданні 12.04.2018 проти позову заперечив і просив відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у письмових запереченнях.

Позивач і третя особа в судове засідання не з'явились, про день, час і місце проведення судового розгляду повідомлені у відповідності із вимогами Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

З огляду на наявність в матеріалах справи письмових заяв позивача і представника позивача з проханням здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження у їх відсутність, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи письмового клопотання про розгляд справи у відсутність представника НКРЕКП та підтвердження представника відповідача щодо можливості розгляду справи в порядку письмового провадження, суд на підставі ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) визнав за можливе здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (в чинній редакції) судовий розгляд справи в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

Ознайомившись з письмово викладеними доводами позивача, наведених в обґрунтування заявлених вимог, та надавши оцінку викладеним відповідачем аргументам, вивчивши позицію третьої особи у даній справі, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і заперечення, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд при вирішенні питання щодо наявності підстав для задоволення адміністративного позову враховує наступне.

06.11.2015 Міністерством юстиції України зареєстровано постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" (Постанова N 2501) за N 1387/27832.

Вважаючи протиправною державну реєстрацію вказаного нормативно-правового акта, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Указом Президента України від 03.10.92 N 493/92 установлено, що нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.

Пунктом 2 зазначеного Указу встановлено, що державну реєстрацію здійснюють:

- нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю - Міністерство юстиції України;

- нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим - Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

- нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю - обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

- нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів - районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Державна реєстрація провадиться в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

На виконання указаної бланкетної норми постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.92 N 731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади (далі - Положення).

Пунктом 2 Положення встановлено, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Згідно з пунктом 3 Положення на державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Пунктом 4 Положення передбачено, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням зобов'язань України у сфері європейської інтеграції та права Європейського Союзу (acquis ЄС), практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

З системного аналізу наведених правових норм вбачається, що державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про природні монополії" дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках.

Статтею 11 Закону України "Про природні монополії" передбачено, що національні комісії регулювання природних монополій (далі - комісії) є державними колегіальними органами, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Комісії підпорядковуються Президенту України, підзвітні Верховній Раді України. Комісії діють на підставі положень, що затверджуються Президентом України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, затвердженого Указом Президента України від 10.09.2014 N 715/2014 (Положення N 715/2014), Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (Положення N 715/2014) основними завданнями НКРЕКП, зокрема, є державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, що провадять діяльність на суміжних ринках, у сферах електроенергетики, теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, на ринках природного газу, нафтового (попутного) газу, газу (метану) вугільних родовищ та газу сланцевих товщ (далі - природний газ), нафти та нафтопродуктів, а також перероблення та захоронення побутових відходів.

Пунктом 13 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (Положення N 715/2014) передбачено, що рішення НКРЕКП, які є нормативно-правовими актами, підлягають обов'язковій державній реєстрації в установленому законодавством порядку, за винятком рішень з питань установлення цін та тарифів (крім установлення цін та тарифів для населення) та рішень з питань функціонування оптового ринку електричної енергії.

Зі змісту постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" вбачається, що остання прийнята відповідно до частини першої статті 12 Закону України "Про ринок природного газу" (Постанова N 2501), Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (Положення N 715/2014).

Частиною першою статті 15 Закону України "Про природні монополії" передбачено, що рішення комісій, які є нормативно-правовими актами, підлягають обов'язковій державній реєстрації в установленому законодавством порядку, за винятком рішень з питань встановлення цін та тарифів (крім встановлення цін та тарифів для населення) і функціонування оптового ринку електричної енергії. Рішення комісій, які є нормативно-правовими актами, не потребують узгодження з іншими органами державної влади, крім випадків, передбачених законом. Проекти рішень комісій, які є нормативно-правовими актами, оприлюднюються в порядку, передбаченому Законом України "Про доступ до публічної інформації" (Закон N 2939-VI).

З системного аналізу наведених правових норм вбачається, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг є суб'єктом нормотворення і рішення Комісії, які є нормативно-правовими актами, згідно приписів Закону України "Про природні монополії" підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, установленому законодавством порядку.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні, у відповідності до положень частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі по тексту - КАС України в чинній редакції) суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оцінюючи правомірність дій та рішень відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, які повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач при здійсненні державної реєстрації постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" (Постанова N 2501) діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частина перша статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, що діяла на день звернення позивача до суду, гарантувала кожній особі право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з частиною першою статті 5 цього ж Кодексу ( N 2747-IV) в чинній редакції, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом ( N 2747-IV), звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, водночас, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб'єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак, обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2 ( N 2747-IV), 6 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 15.12.2015 р. (справа N 800/206/15) (Постанова N 800/206/15).

Позивач стверджує, що здійснення відповідачем реєстрації постанови НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 (Постанова N 2501) порушує (зачіпає) її права, оскільки зареєстрований акт є нормативно-правовим.

Відповідно до п. 1.1 постанови НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 "Про затвердження Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" (Постанова N 2501), цей Типовий договір (Постанова N 2501) регламентує порядок та умови продовження постачання природного газу Споживачу в разі, якщо обраний Споживачем постачальник неспроможний надалі виконувати свої зобов'язання з постачання газу перед таким Споживачем, до моменту обрання Споживачем нового постачальника або припинення постачання у передбачених чинним законодавством чи цим Договором випадках.

При цьому, жодних доводів в обґрунтування того, що позивач є учасником правовідносин, які врегульовуються постановою НКРЕКП від 30.09.2015 за N 2501 (Постанова N 2501) позивачем не надано, як і доказів на підтвердження таких обставин.

Відповідно до п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оскільки під час судового розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень довів правомірність своїх дій по здійсненню державної реєстрації постанови НКРЕКП від 30.09.2015 N 2501 (Постанова N 2501), а позивач, в свою чергу не конкретизував та не підтвердив належними доказами відповідне порушення суб'єктом владних повноважень його прав, свобод або інтересів на момент звернення до суду, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 2 ( N 2747-IV), 3 ( N 2747-IV), 5 - 11 ( N 2747-IV), 19 ( N 2747-IV), 73 - 77 ( N 2747-IV), 79 ( N 2747-IV), 90 ( N 2747-IV), 139 ( N 2747-IV), ч. 3 ст. 197 ( N 2747-IV), ст. ст. 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 293 ( N 2747-IV), 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) пункту 15 ( N 2747-IV) з урахуванням підпункту 15.5 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII).

 

Суддя

Н. А. Добрівська




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали