Додаткова копія: Про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України N 649 від 22.08.2018

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

30.05.2019 р.

N 826/15616/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Клименчук Н. М., суддів: Каракашьяна С. К., Шрамко Ю. Т., при секретарі судового засідання - Артеменко В. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа Пенсійний фонд України про визнання протиправною та скасування Постанови N 649 від 22.08.2018 року, за участю представників сторін: від позивача - В. К. М., від відповідача - Х. Р. І., від третьої особи - Н. А. О.

На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в судовому засіданні 30 травня 2019 року проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Пенсійний фонд України, в якому просить суд:

- визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України N 649 від 22.08.2018 "Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду" (Постанова N 649).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує, що вважає оскаржувану постанову такою, що прийнята Кабінетом Міністрів України в порушення Конституції України, Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (Закон N 4901-VI), практиці Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до положень ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV). Крім того, за твердженням позивача, прийняття КМУ оскаржуваної постанови надало можливість Пенсійному фонду України уникнути виконання судових рішень.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.09.2018 року відкрито загальне провадження в адміністративній справі.

Відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, в якому вказує, що оскаржувану постанову видано Урядом в межах повноважень та у спосіб, що передбачено Конституцією та законами України. Крім того, відповідач вказує, що прийняття ним даної постанови дозволяє забезпечити виконання рішень судів з питань нарахування (перерахунку) пенсійних виплат, погашення існуючої заборгованості з їх виконання, а також приводить у відповідність видаткову частину бюджету Пенсійного фонду України із врахуванням видатків, необхідних для забезпечення виплат за рішенням суду.

Протокольною ухвалою суду від 21 листопада 2018 року вирішено залучити до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог Пенсійний фонд України.

В матеріалах справи містяться письмові пояснення Пенсійного фонду України щодо позовних вимог ОСОБА_1, в яких третя особа вказує на те, що оскаржувану постанову прийнято Урядом в межах наданих йому повноважень.

В судовому засіданні 30 травня 2019 року представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві.

Представники відповідача та третьої особи проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 заперечили.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив:

Як вбачається з матеріалів справи, постановою Кабінету Міністрів України N 649 від 22.08.2018 "Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду" (Постанова N 649) затверджено Порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду, який визначив механізм погашення заборгованості, що утворилася внаслідок нарахування (перерахунку) пенсійних виплат на виконання судових рішень, за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті Пенсійного фонду України на цю мету.

Відповідно до пунктів 2 (Постанова N 649), 3 Порядку (Постанова N 649) боржник (орган Пенсійного фонду України, визначений судом боржником у виконанні судового рішення) веде облік рішень у реєстрі рішень, виконання яких здійснюється за окремою бюджетною програмою, відповідно до порядку, встановленого Пенсійним фондом України.

Відповідно до пункту 10 Порядку (Постанова N 649) виділення коштів для виплати здійснюється Пенсійним фондом України в межах наявних бюджетних призначень Пенсійному фонду України на цю мету шляхом перерахування коштів боржнику.

Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Так, вирішуючи спір по суті, суд керується положеннями частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), відповідно до якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності, керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, зокрема, спрямовує і координує роботу Міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (статті 113, 116 Конституції України).

Згідно з частиною 1 статті 19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення праві і свобод людини та громадянина, запобігання та протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Як на підставу для визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України N 649 від 22.08.2018 "Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду" (Постанова N 649), позивач посилається на те, що відповідачем, з прийняттям даної постанови, створено умови для порушення прямої норми Конституції України про обов'язковість судового рішення та обов'язковість його виконання, на що слід зазначити наступне.

Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції України та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови та розпорядження.

В даному випадку, оскаржувана постанова регулює правовідносини між Управлінням Пенсійного фонду України та його територіальними підрозділами, зокрема, щодо змін бюджету для фінансування сум, що підлягають виплаті за рішенням суду.

Так, відповідно до статті 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" даний Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Згідно зі ст. 71 Закону бюджет Пенсійного фонду - план утворення і використання цільового страхового фонду, що формується за рахунок страхових внесків до солідарної системи та надходжень з інших джерел, визначених цим Законом.

Порядок розроблення, затвердження та виконання бюджету Пенсійного фонду встановлюється правлінням Пенсійного фонду.

Положення про Пенсійний фонд України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України N 280 від 23.07.2014 р. (Постанова N 280), визначає, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України.

Одними із основних завдань Пенсійного фонду України є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску; внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

Як зазначено вище, постановою Кабінету Міністрів України N 649 від 22.08.2018 "Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду" (Постанова N 649) затверджено Порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду.

Даним Порядком (Постанова N 649) визначено, що для підтвердження суми, що підлягає виплаті, орган Пенсійного фонду України, який визнано судом боржником, подає до Пенсійного фонду України наступні документи:

- документ, що підтверджує дату надходження судового рішення до боржника;

- копію судового рішення (судових рішень) або виконавчого листа;

- розрахунок суми, що підлягає виплаті, засвідчений керівником боржника або уповноваженою ним особою.

Перевірку обґрунтованості розрахованої боржником суми, що підлягає виплаті, проводить в Пенсійному фонді України комісія з питань погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду.

Відповідно до даного Порядку, Комісія, в межах свої повноважень, приймає одне з таких рішень:

- про наявність підстав для виплати суми, зазначеної в розрахунку;

- про відсутність підстав для виплати суми, зазначеної в розрахунку.

У разі відсутності підстав для виплати суми, зазначеної в розрахунку, у п'ятиденний строк комісія повідомляє боржнику про прийняте рішення, зазначивши при цьому причини відмови.

У разі потреби комісія може прийняти рішення про повернення матеріалів боржнику на доопрацювання.

Рішення оформляються протоколом, у якому за наявності підстав зазначаються пропозиції щодо перерахунку коштів на рахунок боржника. Протокол підписується всіма членами комісії і подається Голові правління Пенсійного фонду України, який не пізніше трьох робочих днів приймає рішення про виділення коштів.

Виділення коштів для виплати здійснюється Пенсійним фондом України в межах наявних бюджетних призначень Пенсійному фонду України на цю мету шляхом перерахування коштів боржнику.

Боржник у триденний строк повідомляє стягувачу про виділення коштів та не пізніше десяти робочих днів з дня надходження коштів у межах встановленого Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" періоду виплати пенсії зобов'язаний здійснити виплату стягувачу суми, що підлягає виплаті, у порядку, встановленому статтею 47 зазначеного Закону.

Відтак, зазначеним спростовується твердження позивача щодо незаконності оскаржуваної постанови, оскільки, як встановлено колегією суддів, дана постанова спрямована на визначення механізму для належного виконання судових рішень щодо пенсійних виплат, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету і є частиною бюджетного законодавства.

Наведене свідчить, що оскаржувана постанова видана Урядом в межах компетенції та у відповідності до Конституції та законів України.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною другою ст. 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Отже, за змістом наведеної норми Конституції України, судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. А правильніше - те право, яке особа вважає порушеним.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 N 6-зп "Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України" частину другу ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.

З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ", підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (по тексту - КАС України), право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно частини 2 статті 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) визначено, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 2 ст. 50 цього Закону ( ) встановлено, що проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Згідно з пунктом 1 ст. 52 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) та Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 N 950, постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з обмеженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування.

Згідно з ч. ч. 2, 6 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Поряд з цим, завданням адміністративного судочинства, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України ( N 2747-IV), є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ( N 2747-IV), ч. 1 ст. 9 КАС України ( N 2747-IV), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 55 Конституції України, ч. 2 ст. 2, п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС України, ч. 3 ст. 110, ч. 2 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень ст. ст. 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. ст. 3, 4, 17 КАС України в аспекті ст. 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини (Рішення N 19-рп/2011)), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України.

Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, дано визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", а саме, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване ст. 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі N 800/206/15 (Постанова N 800/206/15) та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі N К/800/38720/15 (Постанова N К/800/38720/15).

Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2 ( N 2747-IV), п. 8 ч. 1 ст. 4 ( N 2747-IV), ч. 1 ст. 5 КАС України ( N 2747-IV), предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі N 21-438а12 (Постанова N 21-438а12).

Крім того, як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі N 21-1115во10 (Постанова N 21-1115во10), із аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ст. 17 КАС України вбачається, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.

Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особа дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Також слід наголосити на тому, що п. 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про судове рішення в адміністративній справі" від 20.03.2013 N 7 (Постанова N 7) передбачено, що у разі визнання судом неправомірними дій чи бездіяльності відповідача суд може зобов'язати його вчинити чи утриматися від вчинення певних дій у спосіб, визначений чинним законодавством, яким може бути захищено/відновлено порушене право.

Резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

З огляду на зазначене, колегією суддів також взято до уваги інформацію, надану третьої особою, з якої встановлено наступне.

Так, дійсно, ОСОБА_1 перебуває на обліку та отримує пенсію в Києво-Святошинському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Київської області.

Разом з тим, як вказано третьою особою, за інформацією Києво-Святошинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області, щодо позивача відсутні будь-які судові рішення, які перебували чи перебувають на виконанні в даному управлінні.

Водночас, твердження позивача щодо того, що оскаржувана постанова призводить до порушення його прав, не знаходить свого відображення в матеріалах справи, оскільки ОСОБА_1 не доведено, що він є учасником правовідносин, які даний нормативно-правовий акт регулює, а також, останнім не вказано на наявність судового рішення, яке б набрало законної сили та підлягало обов'язковому виконанню.

Відтак, підсумовуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку, що у ході судового розгляду справи позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною постановою порушено законні права та інтереси ОСОБА_1.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV). В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи сторін, колегія суддів дійшла до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 241 - 246 ( N 2747-IV), 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), Окружний адміністративний суд міста Києва вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) відмовити в повному обсязі.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне найменування сторін:

Позивач - ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1)

Відповідач - Кабінет Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 12/2, код ЄДРПОУ - 00019442)

Третя особа - Пенсійний фонд України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 9, код ЄДРПОУ - 0035323)

Повний текст рішення складено та підписано 07 червня 2019 року.

 

Головуючий, суддя

Н. М. Клименчук

Судді:

С. К. Каракашьян

 

Ю. Т. Шрамко




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали