Додаткова копія: Про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2005 року N 261

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

03.10.2019 р.

Справа N 826/14964/18

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Федотова І. В., суддів: Єгорової Н. М. та Сорочка Є. О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 січня 2019 року (Рішення N 826/14964/18) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання незаконною та скасування постанови, встановила:

ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач-1) та Державної казначейської служби України (далі - відповідач-2), у якому просив:

- визнати незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2005 року N 261 "Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд" в частині пунктів 25 та 26 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають право на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд;

- стягнути на користь ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, розрахунковий рахунок НОМЕР_2 в ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", МФО 305653) на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України 1000000,00 (один мільйон гривень 00 коп.) шляхом списання Державною казначейською службою України (код ЄДРПОУ 37567646) коштів з єдиного казначейського рахунку з врахуванням положень Порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (Постанова N 845), з наступними змінами.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 січня 2019 року (Рішення N 826/14964/18) у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення від 23 січня 2019 року (Рішення N 826/14964/18) та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 316 КАС України ( N 2747-IV), суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, ОСОБА_2 06 листопада 2017 року отримав інвалідність II групи.

Позивач звернувся 19 березня 2018 року до Управління соціального захисту населення Роздільнянської районної державної адміністрації за державною соціальною допомогою особам з інвалідністю з заявою на отримання соціальної державної допомоги, як особи з інвалідністю.

Листом від 30 березня 2018 року Управління соціального захисту населення Роздільнянської районної державної адміністрації відмовило позивачу в отриманні державної соціальної допомоги особам з інвалідністю.

У зв'язку з відмовою у призначенні соціальної допомоги позивач 29 квітня 2018 року звернувся до Міністра соціальної політики України та Прем'єр-міністра України із заявою щодо допомоги з боку держави.

На зазначену заяву позивач отримав відповідь Міністерства соціальної політики України від 22 червня 2018 року, згідно якої Міністерство соціальної політики України вказало, що державну соціальну допомогу ОСОБА_2 не призначено, оскільки середньомісячний сукупний дохід сім'ї позивача перевищує рівень прожиткового мінімуму. У зазначеній відповіді Міністерство соціальної політики посилалось на пункт 25 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд.

Позивач, не погоджуючись з такою відмовою, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з наступних мотивів, з якими погоджується і колегія суддів.

Відповідно до частини першої та другої статті 4 Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю" державна соціальна допомога згідно із цим Законом призначається особі, яка:

1) є дитиною померлого годувальника або досягла віку, встановленого статтею 1 цього Закону, та не має права отримувати у зв'язку з цим пенсію відповідно до закону, або визнана особою з інвалідністю у встановленому порядку;

2) не одержує пенсію або соціальні виплати, що призначаються для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я на виробництві, передбачені Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування";

3) є малозабезпеченою особою (крім осіб з інвалідністю I групи та дітей померлого годувальника);

4) є особою з інвалідністю I групи.

Призначення і виплата державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Реалізуючи зазначену компетенцію, Кабінет Міністрів України постановою від 02 травня 2005 року N 261 затвердив Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд.

Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, Кабінет Міністрів України, приймаючи постанову від 02 травня 2005 року N 261, діяв в межах наданих повноважень, встановлених чинним законодавством.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 4 Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю" особа, яка не має права на пенсію, або особа з інвалідністю, що є малозабезпеченою (крім осіб з інвалідністю I групи та дітей померлого годувальника), має право на отримання державної соціальної допомоги згідно із цим Законом.

Пунктом 3 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 січня 2018 року N 64 (Постанова N 64), яка застосовується з 01 січня 2018 року) встановлено, що до малозабезпечених осіб, що мають право на державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державну соціальну допомогу на догляд, належать особи, середньомісячний сукупний дохід яких за останні шість календарних місяців або два квартали, що передують місяцю звернення за призначенням допомоги, не перевищує прожитковий мінімум, визначений для осіб, які втратили працездатність (крім осіб з інвалідністю I групи та дітей померлого годувальника).

Таким чином, як вірно зазначено окружним судом, Кабінет Міністрів України конкретизував бланкетну норму Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю" щодо правового визначення поняття "малозабезпеченості".

Питання механізму визначення середньомісячного сукупного доходу для визначення права на соціальну допомогу та допомогу на догляд (як необхідну умову визначення матеріального характеру права на отримання соціальної допомоги на підставі зазначеного вище пункту 3 частини першої статті 4 Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю") регулюються пунктами 25 - 28 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд.

Судом першої інстанції з матеріалів справи встановлено, що згідно до довідки про доходи від 29 червня 2018 року N п-2018-001191, виданої ТОВ "Логістик Юніон", загальна сума доходу позивача за період з лютого 2018 року по липень 2018 року становить 4932,37 грн. Відповідно, середньомісячний дохід позивача становить 823,73 грн., що надає йому право на отримання державної соціальної допомоги, оскільки зазначений розмір є меншим за розмір прожиткового мінімуму, визначеного для осіб, які втратили працездатність (відповідно до Закону України "Про Державний бюджету України", з 01 липня 2018 року становить 1425 грн.).

Отже, колегія суддів погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що на момент звернення до суду позивач, в разі якщо дохід його сім'ї не перевищував зазначену вище суму, мав всі підстави реалізувати своє право на отримання державної соціальної допомоги, і, відповідно, відсутні підстави щодо захисту такого права відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV). Більш того, судом встановлено, що позивач отримує цю допомогу.

При цьому посилання апелянта на те, що відмови Управління соціального захисту населення Роздільнянської районної державної адміністрації від 30 березня 2018 року та Міністра соціальної політики України від 22 червня 2018 року у призначенні соціальної допомоги суперечать Закону України "Про ратифікацію Конвенції про права осіб з інвалідністю і Факультативного протоколу до неї", колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи не відповідають змісту заявлених позивачем позовних вимог, а тому не досліджуються судом при розгляді зазначеної адміністративної справи.

Також є обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що вимога позивача щодо відшкодування моральної шкоди в розмірі 1000000,00 грн. є необґрунтованою, оскільки розмір суми відшкодування моральної шкоди та характер моральних чи фізичних страждань, приниження честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, або інших негативних явищ, заподіяних їй саме незаконними діями з боку відповідачів, позивачем жодним доказом не доведений.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для задоволення позову.

Поряд з цим слід зазначити, що згідно п. 41 висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 242 ( N 2747-IV), 250 ( N 2747-IV), 308 ( N 2747-IV), 310 ( N 2747-IV), 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 ( N 2747-IV), 325 ( N 2747-IV), 328 ( N 2747-IV), 329 КАС України ( N 2747-IV), колегія суддів постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 січня 2019 року (Рішення N 826/14964/18) - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст. ст. 329 - 331 КАС України ( N 2747-IV).

 

Головуючий суддя:

 

Судді:

 




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали