Додаткова копія: Про визнання протиправним і нечинним наказу Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства молоді та спорту України від 27 грудня 2017 року N 5232/1746

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

03.09.2019 р.

Справа N 826/7216/18

 

Адміністративне провадження N К/9901/15116/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н. М., суддів: Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М., за участю: секретаря судового засідання: Івашків Р. В., представника позивача - Р. О. А., представників відповідача - Міністерства молоді та спорту України - В. А. М., Л. І. О., Я. У. Д., представника третьої особи - Міністерства юстиції України - Д. А. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Громадської організації "ТОП РАННЕРЗ" на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року (Рішення N 826/7216/18) (головуючий суддя - Шрамко Ю. Т.) і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року (Постанова N 826/7216/18) (головуючий суддя - Шурко О. І., судді - Василенко Я. М., Кузьменко В. В.) у справі N 826/7216/18 за позовом Громадської організації "ТОП РАННЕРЗ" до Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства молоді та спорту України, треті особи: Громадська організація "Бігова Україна", Міністерство юстиції України, про визнання протиправним і нечинним наказу (Положення N 5232/1746).

I. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Громадська організація "ТОП РАННЕРЗ" (далі - "позивач", "ГО "ТОП РАННЕРЗ") у травні 2018 року звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров'я України (далі - "відповідач-1", "МОЗ України"), Міністерства молоді та спорту України (далі - "відповідач-2", "Мінмолодьспорту"), в якому просила визнати протиправним і нечинним спільний наказ відповідача-1 та відповідача-2 від 27 грудня 2017 року N 5232/1746 "Про затвердження Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту" (Положення N 5232/1746).

У подальшому, судом залучено до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Громадську організацію "Бігова Україна" (далі - третя особа-1) та Міністерство юстиції України (далі - третя особа-2).

Позивач вказує, що оскаржуваний наказ не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та не відповідає заявленій меті, зокрема:

- "система допусків" за своєю суттю є необґрунтованим обмеженням можливості та права кожної особи брати участь у спортивних заходах;

- оскаржуваним наказом порушується гарантоване законодавством України право особи на вільний вибір лікаря;

- затверджене оскаржуваним наказом положення є дискримінаційним у частині відмінного регулювання надання допусків для вітчизняних та іноземних учасників спортивних заходів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 листопада 2018 року (Рішення N 826/7216/18), яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року (Постанова N 826/7216/18), в задоволенні позову відмовив.

За висновком суду, відповідно до зазначених в Статуті ГО "ТОП РАННЕРЗ" мети (цілі) та напрямів його діяльності, а також пункту 1 Положення (Положення N 5232/1746), позивач є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано вказане Положення (Положення N 5232/1746). Суд не погодився із твердженнями позивача відносно того, що Положення перешкоджає проведенню фізкультурно-оздоровчих заходів і вільному доступу до занять фізичною культурою та спортом, оскільки належних доказів зазначеному матеріали справи не містять. Також, суд не погодився з твердженнями позивача відносно того, що Положення унеможливлює отримання допуску лікаря зі спортивної медицини для участі у заходах людей з обмеженими можливостями (осіб з інвалідністю тощо) при проведенні благодійних забігів, оскільки процедура медичного огляду людей з інвалідністю та людей без інвалідності нічим не відрізняються.

Суд визнав необґрунтованими твердження позивача, що оскаржуваним наказом порушується гарантоване законодавством України право особи на вільний вибір лікаря та закладу у зв'язку з тим, що допуск осіб-учасників до участі у заході здійснює лікар, що є працівником закладу охорони здоров'я лише державної та комунальної форм власності системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, оскільки, з метою підвищення якості медичного забезпечення заходу, заклад додатково може залучати на договірних засадах заклади охорони здоров'я, що не входять до системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні (екстренна, невідкладна медична допомога тощо).

Також суд критично оцінив доводи представників позивача, третьої особи 1 щодо того, що затверджене оскаржуваним наказом положення є дискримінаційним у частині відмінного регулювання надання допусків для вітчизняних та іноземних учасників спортивних заходів, оскільки надання лікарем вітчизняним учасникам допуску на підставі форм 0-61/о та 0-62/о облікової статистичної документації, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року N 302, та внесення відповідних даних до заявочного листа обумовлено вимогами чинного законодавства України. Зокрема, суд звернув увагу, що наказ Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року N 302 є чинним та не оскаржувався позивачем.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)

У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального права і процесуального права.

Зокрема, скаржник зазначає, що Положенням (Положення N 5232/1746) вводиться система обов'язкових допусків для громадян України та іноземців для участі у всіх офіційних спортивних змаганнях, незалежно від виду спорту, складності дисципліни чи фізичної готовності людей. Допуск полягає у обов'язковому придбанні страхового полісу, а також у обов'язковому проходженні медичного огляду перед участю у будь-яких змаганнях. Одночасно, обмежено перелік медичних закладів, у яких дозволено пройти відповідний медичний огляд, а також запроваджено відмінні підходи щодо допуску українців та іноземців. Отже, на думку позивача, оскаржуваний наказ не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та заявленій меті, шкодить розвитку масового спорту, суперечить інтересам більшості громадян, які займаються спортом, містить ознаки дискримінації, а також монополізує ринок надання послуг спортивної медицини. А також зазначає, що судами не в повному обсязі з'ясовано обставини справи, які мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, неправильно та неповно досліджено докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи.

Міністерство молоді та спорту України у відзиві на касаційну скаргу зазначило, що оскаржуваний наказ прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Жодних належних доказів на підтвердження своєї позиції позивач не надав, обґрунтованих доводів, які б свідчили про те, що наказ про затвердження Положення (Положення N 5232/1746) є протиправним та порушує права, інтереси позивача, а посилання на неможливість організації масових спортивних заходів, їх проведення та участі у цих заходах є виключно його припущенням, оскільки Положення жодним чином не забороняє проводити масові спортивні заходи, жодного запланованого заходу позивача не скасовано, однак ГО "ТОП РАННЕРЗ" не бажаючи виконувати вимоги чинного законодавства щодо належного медичного забезпечення спортивних заходів, та нести відповідальність за виникнення ризиків життю та здоров'ю осіб, які беруть участь у заході, припускає наявність існування небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам ГО "ТОП РАННЕРЗ". Вважає рішення судів попередніх інстанцій такими, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим просило залишити їх без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.

Решта учасників справи не реалізували своє процесуальне право подання відзиву на касаційну скаргу.

Міністерство охорони здоров'я України подало клопотання про розгляд справи в суді касаційної інстанції за відсутності його представника.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

27 грудня 2017 року Мінмолодьспорту та МОЗ України видали оскаржуваний наказ, яким відповідно до абзацу 17 частини другої статті 6 та статті 51 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", підпункту 5 пункту 16 Положення про порядок підготовки спортивних споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових спортивних та культурно-видовищних заходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року N 2025, підпункту 27 пункту 4 Положення про Міністерство молоді та спорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року N 220 (Постанова N 220), наказу МОЗ України від 17 червня 2014 року N 401 "Про систему надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні" (Положення N 401), зокрема, визначено:

"1. Затвердити Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту (Положення N 5232/1746) (далі - "Положення"), що додається.

2. Закладам охорони здоров'я системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, організаторам фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладам фізичної культури і спорту використовувати Положення при організації роботи.

3. Державній установі "Український медичний центр спортивної медицини Міністерства охорони здоров'я України" надавати інформацію про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту до Міністерства молоді та спорту України та Міністерства охорони здоров'я України після її обробки та аналізу.

4. Департаменту олімпійського спорту Міністерства молоді та спорту України подати цей наказ на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.

5. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.

6. Контроль за виконанням цього наказу (Положення N 5232/1746) покласти на заступника Міністра молоді та спорту України та заступника Міністра охорони здоров'я України відповідно до розподілу функціональних обов'язків.".

Судами попередніх інстанцій встановлено, а також підтверджено представником позивача в судовому засіданні судді касаційної інстанції, що права та інтереси позивача можуть бути порушені саме пунктами 1 - 12 розділу II Положення (Положення N 5232/1746), відповідно до яких:

"1. Медичне забезпечення заходів здійснюється відповідно до стандартів надання медичної допомоги.

2. Допуск осіб-учасників до участі у заході здійснює лікар, що є працівником закладу охорони здоров'я державної та комунальної форм власності системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, що має право на проведення медичних оглядів та надання медичного допуску особам до занять фізичною культурою і спортом, у тому числі з обов'язковим диспансерним наглядом (далі - "заклад"), шляхом проведення медичного огляду цих осіб.

3. З метою здійснення медичного забезпечення заходу керівник спортивної або фізкультурно-спортивної організації:

залучає заклади на договірних засадах за заявницьким принципом;

спільно із закладом формує заявочний лист учасників фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів (далі - заявочний лист) за формою, наведеною у додатку 1 до цього Положення (Положення N 5232/1746), та вносить до нього додаткову інформацію з урахуванням особливостей конкретного виду спорту; передає заповнені заявочні листи організатору заходу.

4. Не пізніше ніж за 30 днів до початку проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів організатор заходу обирає заклад, що здійснюватиме на договірних засадах медичне забезпечення заходу, враховуючи місце проведення заходу та виходячи з потужностей закладу.

5. За відсутності договору із закладом організатор заходу не має права відкривати та проводити захід.

6. Не пізніше ніж за 5 днів до дати початку проведення заходу організатор заходу подає до закладу, з яким укладено договір, заповнені заявочні листи.

7. З метою підвищення якості медичного забезпечення заходу заклад додатково може залучати на договірних засадах заклади охорони здоров'я, що не входять до системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні (екстренна, невідкладна медична допомога тощо).

8. Для медичного забезпечення заходу керівник закладу призначає старшого лікаря заходу.

9. Особи-учасники допускаються до участі у заході на підставі допуску лікаря шляхом проведення медичного огляду та наявності страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), передбаченого пунктом 2 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування".

10. Лікар надає допуск на підставі форм 0-61/о та 0-62/о облікової статистичної документації, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року N 302, та вносить відповідні дані до заявочного листа.

11. Допуск іноземних спортсменів до участі у міжнародних спортивних заходах здійснює старший лікар заходу за наявності у спортсмена страхового свідоцтва (поліса, сертифіката) відповідно до регламентів міжнародних спортивних організацій та законодавства України.

12. За потреби здійснюється розгортання медичних пунктів тимчасового базування заходу (далі - МПТБ). Рішення про розгортання МПТБ приймає керівник закладу за погодженням з організатором заходу та оформлює окремим наказом. Місце розташування МПТБ визначається у зазначеному наказі та позначається покажчиками на території об'єктів інфраструктури, задіяних у проведенні заходу".

III. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Згідно зі статтями 3, 8, 19, 49 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Загальні правові, організаційні, соціальні та економічні основи діяльності у сфері фізичної культури і спорту визначені Законом України "Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року N 3808-XII (далі - "Закон N 3808-XII"), який регулює суспільні відносини у створенні умов для розвитку фізичної культури і спорту.

Відповідно до статей 4, 6, 51 Закону N 3808-XII, державна політика у сфері фізичної культури і спорту ґрунтується на засадах, зокрема, забезпечення безпеки життя та здоров'я осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, учасників та глядачів спортивних і фізкультурно-оздоровчих заходів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту, зокрема, забезпечує розвиток спортивної медицини, здійснює діяльність, пов'язану із запобіганням використанню допінгу в спорті.

Спортивна медицина є складовою системи охорони здоров'я у сфері фізичної культури і спорту та визначає стан здоров'я, фізичний розвиток та функціональний стан організму осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, у тому числі шляхом визначення придатності (здійснення допуску) осіб до занять фізичною культурою і спортом, здійснення профілактики, діагностики, лікування захворювань та ушкоджень, пов'язаних із заняттям фізичною культурою і спортом.

Служба спортивної медицини створюється та функціонує у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Фінансування служби спортивної медицини здійснюється відповідно до закону.

Систематичному диспансерному огляду службою спортивної медицини підлягають особи, які займаються фізичною культурою, та спортсмени дитячо-юнацького, резервного спорту та спорту вищих досягнень, ветерани спорту.

Допуск осіб до занять фізичною культурою і спортом здійснює лікар із спортивної медицини.

Заняття фізичною культурою і спортом здійснюються з додержанням медичних норм, встановлених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Згідно з пунктом 1 Положення про лікарсько-фізкультурний диспансер (центр спортивної медицини), затвердженого наказом МОЗ України від 17 червня 2014 року N 401 (Положення N 401), лікарсько-фізкультурний диспансер (центр спортивної медицини) є закладом охорони здоров'я державної та комунальної форм власності (далі - "заклад охорони здоров'я"), призначеним для проведення медичного забезпечення осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, а також надання лікувально-консультативної допомоги зазначеним особам та іншим верствам населення для відновлення здоров'я і працездатності засобами лікувальної фізкультури.

При цьому, відповідно до пункту 2 Положення про систему лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні (Положення N 401) система лікарсько-фізкультурної допомоги діє з метою реалізації державної політики щодо забезпечення закладами охорони здоров'я державної та комунальної форм власності своєчасної та якісної лікарсько-фізкультурної допомоги особам, які займаються фізичною культурою і спортом, їх реабілітації та оздоровлення, а також оздоровлення нації та формування засад щодо здорового способу життя засобами фізичної культури.

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні визначені Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року N 2801-XII, які регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Відповідно статті 32 Основ законодавства України про охорону здоров'я, держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

В той же час, статтею 37 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що за несвоєчасне і неякісне забезпечення необхідною медичною допомогою, що призвело до тяжких наслідків, винні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно зі статтею 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я, кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 6 вересня 2012 року N 5207-VI (Закон N 5207-VI) (далі - "Закон N 5207-VI").

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 цього Закону (Закон N 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

При цьому, відповідно до частини третьої статті 6 Закону N 5207-VI (Закон N 5207-VI), не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої ( N 2747-IV) й четвертої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - "КАС України") суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Відтак, перегляд судового рішення судом касаційної інстанції здійснюється виключно в межах предмету, змісту і підстав позову, які були заявлені позивачем в суді першої інстанції.

Вирішуючи спір в цій справі, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що жодних змін діючих правил проходження медичних оглядів, отримання медичних довідок та допусків до занять фізичною культурою і спортом, оскаржуваним Положенням (Положення N 5232/1746) не введено, натомість передбачається організація медичного забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту, визначення повноважень медичних працівників під час проведення цих заходів та функцій кабінетів спортивної медицини.

Крім того, суди встановили, що жодної дискримінації громадян України по відношенню до іноземців немає, оскільки різниця в підходах щодо надання допуску до участі у спортивних заходах, пов'язана з тим, що це питання по-різному врегульовується законодавством України.

Верховний Суд враховує аргументи позивача, що Великою Палатою Верховного Суду у своїй постанові від 29 травня 2018 року зазначено, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, з метою з'ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест: по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції, дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об'єктивні, обґрунтовані підстави.

Дійсно, оскаржуваним наказом регулюються правовідносини щодо двох категорій осіб - громадяни України та іноземці, які оцінюються по-різному. Проте, для цього є об'єктивні підстави, а саме, різниця в підходах щодо надання допуску до участі у спортивних заходах, пов'язана з тим, що згідно з законодавством України громадяни України мають право на безоплатну медичну допомогу, а для іноземних громадян порядок надання медичної допомоги встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2014 року N 121 (Постанова N 121). Цією постановою врегульовано порядок надання екстреної медичної допомоги іноземним громадянам та передбачено обов'язкову наявність страхового поліса (сертифіката), що гарантує оплату вартості екстреної медичної допомоги. Верховний Суд не бачить дискримінаційних ознак у такому регулюванні, оскільки це зумовлено відмінностями у правовому статусі іноземців та громадян України в питанні отримання медичної допомоги.

Позивачем не спростовані доводи судів попередніх інстанцій щодо відсутності дискримінаційного характеру оскаржуваного Положення (Положення N 5232/1746).

Верховний Суд також відхиляє аргументи позивача, що оскаржуваний наказ не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та заявленій меті, шкодить розвитку масового спорту, суперечить інтересам більшості громадян, які займаються спортом, оскільки Положення (Положення N 5232/1746) не містить жодних нововведень і не забороняє проводити спортивні заходи. Крім того, надання допуску до занять фізичною культурою і спортом саме лікарем із спортивної медицини передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт" (стаття 51), а Положення лише уточнює дану процедуру.

З пояснень Мінмолодьспорту вбачається, що жодного запланованого заходу позивача не скасовано.

Посилання позивача на те, що Положення (Положення N 5232/1746) порушує його права та інтереси ґрунтується лише на його припущеннях та не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Жодних доказів щодо порушення конкретних прав та інтересів ГО "ТОП РАННЕРЗ" не надано, а доводи позивача свідчать про його незгоду з оскаржуваним Положенням.

Щодо аргументів позивача про неможливість масового проведення спортивних заходів через процедуру отримання допусків у спортивного лікаря до змагань Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до наказу Міністерства молоді та спорту України від 25 липня 2017 року N 3139 (Перелік N 3139) затверджено 39 установ державної та комунальної форми власності в усіх областях України, які проводять диспансеризацію осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, мають право на проведення медичних оглядів та надання медичного допуску особам до занять фізичною культурою та спортом. Крім того, за поясненнями відповідача - 2 до цього процесу планується залучити лікарів сімейної медицини.

На час слухання цієї справи Мінмолодьспорту подало оновлену інформацію, що відповідачем - 2 організовано навчання сімейних та інших лікарів в напрямку спортивної медицини, яке здійснено більш ніж 650 лікарями з усіх регіонів країни і ця кількість постійно зростає. Дана інформація розміщена на офіційному веб-сайті Служби спортивної медицини. Також відповідач - 2 надав інформацію щодо каліцтва та смертності серед учасників спортивно-оздоровчих заходів в Україні з серпня 2018 року до серпня 2019 року. Відповідно до цієї інформації, смертельні випадки мали місце серед осіб активного молодого віку, яким не проводився огляд спортивного лікаря, а тому оскаржуваний нормативно-правовий акт необхідний для регулювання належного медичного забезпечення.

Тому, Верховний Суд наголошує, що передбачені Положенням (Положення N 5232/1746) заходи є пропорційними поставленій меті - забезпечення безпеки і здоров'я людей, що беруть участь в спортивних заходах.

Верховний Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що процедура медичного огляду людей з інвалідністю та людей без інвалідності нічим не відрізняються. Зміст проведення медичного огляду та видачі лікарем зі спортивної медицини допуску до занять фізичною культурою і спортом полягає у тому, щоб фахово визначити з врахуванням стану організму людини безпечні для життя та здоров'я навантаження, їх тривалість та інтенсивність.

Аргументи позивача щодо невідповідності висновків судів попередніх інстанцій обставинам справи та неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд відхиляє, оскільки суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України ( N 2747-IV)).

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України ( N 2747-IV), суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 ( N 2747-IV), 344 ( N 2747-IV), 349 ( N 2747-IV), 350 ( N 2747-IV), 355 ( N 2747-IV), 356 ( N 2747-IV), 359 КАС України ( N 2747-IV), Верховний Суд постановив:

Касаційну скаргу Громадської організації "ТОП РАННЕРЗ" залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року (Рішення N 826/7216/18) і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року (Постанова N 826/7216/18) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

 

Головуючий, суддя

Н. М. Мартинюк

Судді:

А. В. Жук

 

Ж. М. Мельник-Томенко




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали