Шановні партнери! Всі ціни, інформація про наявність та терміни доставки документів актуальні.


Додаткова копія: Про визнання протиправним та скасування підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 N 409

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

13.03.2020 р.

N 320/70/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Васильченко І. П., суддів: Вєкуа Н. Г., Мазур А. С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, про визнання протиправним та скасування підпункт 2 пункту 2 постанови КМ України від 06.08.2014 N 409 (Постанова N 409), встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування підпункт 2 пункту 2 постанови КМУ N 409 від 06.08.2014 року (Постанова N 409).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.01.2019 року адміністративну справу N 320/70/19 передано за підсудністю до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 10.07.2019 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.08.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті колегією у складі трьох суддів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що йому як інваліду війни 2 групи відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" надано відповідні соціальні пільги та гарантії. Проте, підпункт 2 пункту 2 постанови КМУ N 409 від 06.08.2014 року "Про встановлення державних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування" (Постанова N 409) звужує обсяг його соціальних пільг. Такі обмеження, прийняті відповідачем, змусили позивача звернутися із заявленим позовом до суду.

Представник позивача у судове засідання не прибув, явку свого уповноваженого представника не забезпечив, подав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити. Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву.

Зокрема, представник Кабінету Міністрів України в обґрунтування відзиву на позовну заяву зазначає, що при прийнятті оскаржуваної постанови дотримано вимоги законодавства щодо особливостей прийняття нормативно-правових актів, передбачених Законами України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про Кабінет Міністрів України" ( ) та Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 р. N 950.

Оскільки в судове засідання 09 жовтня 2019 року сторони не з'явились, враховуючи приписи ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), колегія суддів вирішила продовжити розгляд справи N 320/70/19 у письмовому провадженні.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є інвалідом II групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1.

Відповідно до копії паспорту громадянина України позивач зареєстрований за адресою АДРЕСА_1.

Позивач внесений до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги з урахуванням доходів, як особа з інвалідністю війни другої групи, що підтверджується листом Свалявської районної державної адміністрації Закарпатської області від 16.11.2018 N С-352/01-31.

06.08.2014 р. Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення державних соціальних гарантій у сфері житлово-комунального обслуговування, приведення існуючих норм споживання житлово-комунальних послуг до їх фактичного обсягу споживання, дотримання принципу соціальної справедливості під час надання пільг і субсидій, відповідно до статей 5 і 9 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" прийнято постанову N 409 "Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування" (Постанова N 409).

Відповідно до пункту 2 вказаної постанови (Постанова N 409) установити громадянам, які відповідно до законодавства мають пільги на оплату житлово-комунальних послуг, соціальну норму житла для:

1) оплати користування житлом / утримання житла - 21 кв. метр загальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю;

2) централізованого та індивідуального опалення (теплопостачання) незалежно від джерела та виду енергії - 21 кв. метр опалювальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю.

Для сімей ветеранів війни, що складаються лише з непрацездатних осіб (статті 12, 13, 14 і 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") у разі користування газопостачанням зазначена норма становить 42 кв. метри опалювальної площі на одну особу, яка має право на знижку плати, та додатково 21 кв. метр на сім'ю.

Разом із тим, позивач вказує, що прийняття даної постанови суперечить положенням Конституції України та чинному законодавству та порушує його права.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Згідно частини першої статті 1 ( ), частини другої статті 3 ( ), частини першої статті 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом ( ), іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

У відповідності до частин першої ( ) та другої статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) акти Кабінету Міністрів України нормативно-правового характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Згідно частини першої статті 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону ( ). Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем'єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.

Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.

У статті 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" терміни вжито у таких значеннях: державні соціальні стандарти - встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій; соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою: визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України; визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації; визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

Згідно статті 5 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

У частині першій статті 9 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначено, що державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування встановлюються з метою визначення державних соціальних гарантій щодо надання житлово-комунальних послуг та розмірів витрат на найм житла, управління житлом і оплату комунальних послуг, які забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" до державних соціальних нормативів належать, зокрема, соціальна норма житла та соціальні нормативи користування комунальними послугами, з оплати яких держава надає пільги та встановлює субсидії громадянам.

Суд дослідив додані відповідачем до письмових заперечень копії матеріалів підготовки проекту оскаржуваної постанови, зокрема: пояснювальної записки до проекту; довідки про погодження проекту; висновок Міністерства юстиції України за результатом правової експертизи; витяги з протоколів, зокрема, протоколу від 06.08.2014 N 59 засідання Кабінету Міністрів України, на якому прийнято постанову Кабінету Міністрів України (Постанова N 409), та встановив, що виданню оскаржуваної постанови передувала процедура підготовки проекту постанови, яка відповідає вимогам статті 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ).

Так, проект оскаржуваної постанови (Постанова N 409) розроблено Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, погоджено без зауважень Міністерством соціальної політики, Держпідприємництвом, Міністерством економічного розвитку та торгівлі України, із зауваженнями, які в подальшому враховані, погоджений Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.

Згідно з пунктами 1, 2 висновку Міністерства юстиції України від 26.08.2015 за результатами правової експертизи проект оскаржуваної постанови відповідає Конституції України та актам законодавства, що мають вищу силу.

Окрім того, Кабінет Міністрів України прийняв постанову (Постанова N 409) у відповідності до вимог статті 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ).

Аналіз застосованих судом норм матеріального права свідчить, що Кабінет Міністрів України, видаючи постанову від 06.08.2014 N 409 "Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування" (Постанова N 409), діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені у Законах України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) та "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", з використанням повноваження на видання такого нормативно-правового акту з метою, з якою це повноваження надано, та обґрунтовано.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надається 100-процентна знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб в межах середніх норм споживання.

При цьому абзацом другим та третім пункту 5 частини першої статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" також визначено:

Площа житла, на яку надається знижка, при розрахунках плати за опалення становить 21 кв. метр опалювальної площі на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю.

Для сімей, що складаються лише з непрацездатних осіб, надається 100-процентна знижка за користування газом для опалювання житла на подвійний розмір нормативної опалювальної площі (42 кв. метри на кожну особу, яка має право на знижку плати, та 21 кв. метр на сім'ю);

Водночас, підпунктом другим пункту 2 постанови КМУ N 409 від 06.08.2014 (Постанова N 409) централізованого та індивідуального опалення (теплопостачання) незалежно від джерела та виду енергії - 21 кв. метр опалювальної площі на одну особу та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю.

Для сімей ветеранів війни, що складаються лише з непрацездатних осіб (статті 12, 13, 14 і 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") у разі користування газопостачанням зазначена норма становить 42 кв. метри опалювальної площі на одну особу, яка має право на знижку плати, та додатково 21 кв. метр на сім'ю.

Таким чином, твердження позивача щодо того, що оскаржувана постанова (Постанова N 409) порушує його права та звужує зміст прав, що визначені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" є безпідставними та необґрунтованими.

В той же час, позивачем не надано жодного допустимого доказу невідповідності оскаржуваної постанови правовим актам вищої юридичної сили, перевищення Кабінетом Міністрів України повноважень при її прийнятті, що в сукупності свідчить про необґрунтованість позовних вимог.

Крім того, у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" та в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено, що підставами для визнання будь-якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів суб'єктів правовідносин, на регулювання яких видано спірний акт.

Рішенням Конституційного Суду України від 25.01.2012 N 3-рп/2012 (Рішення N 3-рп/2012) визначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним.

Водночас, проект оскаржуваної постанови (Постанова N 409) розроблений Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та погоджено без зауважень відповідними заінтересованими органами.

У Рішенні від 02.03.99 N 2-рп/99 Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, до яких належить і Пенсійний фонд України. Відповідно до Положення про Пенсійний фонд України (Постанова N 280) бюджет Пенсійного фонду України затверджує Уряд України. Таким чином, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а Пенсійний фонд України - органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України.

Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано у практиці Європейського суду з прав людини.

У рішенні від 07.07.89 у справі "Сорінг проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року "спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини".

У рішенні від 17.10.86 у справі "Ріс проти Сполученого Королівства" суд зазначив, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання стосовно людини, "належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини".

У Рішенні від 02.11.2004 N 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. В аспекті конституційного подання положення частини другої статті 95, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України та пункту 2 частини першої статті 9 КАС України ( N 2747-IV) в системному зв'язку з положеннями статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 117 Конституції України треба розуміти так, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України (пункт 3 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 N 15-рп/2004).

Крім того, суд враховує правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (Рішення) (Заява N 29979/04), в якому Суд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.

За таких обставин, суд доходить висновку, що оскаржувана постанова (Постанова N 409) прийнята Кабміном Міністрів України з дотриманням критеріїв, визначених КАС України ( N 2747-IV), та з метою забезпечення державних соціальних гарантій у сфері житлово-комунального обслуговування, приведення існуючих норм споживання житлово-комунальних послуг до їх фактичного обсягу споживання, дотримання принципу соціальної справедливості під час надання пільг і субсидій, відповідно до статей 5 і 9 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В даному випадку позивач в силу норм Закону України "Про судовий збір" (Закон N 3674-VI) від сплати судового збору звільнений та відомості щодо понесених відповідачем судових витрат відсутні, а тому судові витрати за рахунок позивача на користь відповідачів не стягуються.

Керуючись ст. ст. 2 ( N 2747-IV), 3 ( N 2747-IV), 6 - 11 ( N 2747-IV), 73 - 77 ( N 2747-IV), 79 ( N 2747-IV), 90 ( N 2747-IV), 139 ( N 2747-IV), 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), суд вирішив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ІПН НОМЕР_2) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293 ( N 2747-IV), 295 ( N 2747-IV), 296 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

 

Головуючий, суддя

І. П. Васильченко

Судді:

Н. Г. Вєкуа

 

А. С. Мазур




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали