Додаткова копія: Про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження

ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

13.03.2018 р.

Справа N 800/554/17

 

Провадження N 11-122асі18

Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В. С., судді-доповідача - Прокопенка О. Б., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання - Буц Т. А., позивача - ОСОБА_3, представника відповідача - Погребняка С. П., розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) (у складі колегії суддів Анцупової Т. О., Гімона М. М., Коваленко Н. В., Кравчука В. М., Стародуба О. П.) в адміністративній справі за його позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, установила:

У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до Комісії, у якій просив: визнати протиправним та скасувати рішення цього органу від 1 листопада 2017 року N 725дс-17 про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо начальника шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_5 (далі - начальник відділу САП); зобов'язати Комісію відкрити дисциплінарне провадження за дисциплінарною скаргою позивача від 25 жовтня 2017 року про вчинення начальником відділу САП дисциплінарного проступку.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) провадження в цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовим висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (Перелік N 1697-VII) (далі - Закон N 1697-VII) порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і не наділені за цим Законом правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм процесуального права, у лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу та вирішити питання про відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, ОСОБА_3 посилається на неправильне застосування судом частини першої статті 5 ( N 2747-IV), пункту 1 частини першої статті 19 ( N 2747-IV), статті 266 КАС ( N 2747-IV). ОСОБА_3 вказує, що під час прийняття ухвали від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) суд керувався тим, що оскаржуване ним у позовній заяві рішення Комісії є актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки для того суб'єкта, якому його адресовано, і не створює для позивача жодних правових наслідків та не породжує для нього юридичних прав та/чи обов'язків. У зв'язку із цим суд зробив неправильний, на думку скаржника, висновок про те, що він не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом N 1697-VII (Перелік N 1697-VII), та не наділений правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття. Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржуваною ухвалою суд порушив гарантоване йому пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (набрала чинності 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція), право на доступ до суду.

Представник Комісії заперечує проти вимог апеляційної скарги і в судовому засіданні зазначив, що право на оскарження правового акта індивідуальної дії Комісії, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора, має лише особа, якої цей акт стосується. Позивач не наділений правом на оскарження ухвали Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження, оскільки не є суб'єктом дисциплінарного провадження, визначеного Законом N 1697-VII (Перелік N 1697-VII).

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) та призначено адміністративну справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи представника Комісії, заслухавши доводи позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами".

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС ( N 2747-IV) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 5 КАС ( N 2747-IV) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 реалізував своє право на звернення до Комісії, подавши скаргу про вчинення начальником відділу САП дисциплінарного проступку.

Порядок та підстави здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора врегульовано Законом N 1697-VII (Перелік N 1697-VII).

Відповідно до статті 44 цього Закону (Перелік N 1697-VII) дисциплінарне провадження здійснюється Комісією.

Згідно із частиною першою статті 45 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Комісією дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку. Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України ( N 4651-VI) (далі - КПК). Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження.

Частиною другою статті 45 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) встановлено, що право на звернення до Комісії з дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Комісія розміщує на своєму веб-сайті рекомендований зразок дисциплінарної скарги.

Процедура розгляду дисциплінарної скарги відповідно до Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) передбачає: 1) відкриття дисциплінарного провадження; 2) проведення перевірки дисциплінарної скарги; 3) розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора; 4) прийняття рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора; 5) оскарження рішення, прийнятого за результатами дисциплінарного провадження; 6) застосування до прокурора дисциплінарного стягнення.

Цим Законом (Перелік N 1697-VII) визначено також і правові підстави для відкриття або відмови у відкритті дисциплінарного провадження.

Так, відповідно до частини першої статті 46 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) секретаріат Комісії у день надходження дисциплінарної скарги реєструє її та за допомогою автоматизованої системи визначає члена Комісії для вирішення питання щодо відкриття дисциплінарного провадження.

Підстави для відмови у відкритті дисциплінарного провадження передбачено у частині другій статті 46 цього Закону (Перелік N 1697-VII).

Так, відповідно до пункту 1 частини другої цієї статті (Перелік N 1697-VII) член Комісії своїм вмотивованим рішенням відмовляє у відкритті дисциплінарного провадження, якщо дисциплінарна скарга не містить конкретних відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Комісії від 1 листопада 2017 року N 725дс-17 відмовлено у відкритті дисциплінарного провадження стосовно начальника відділу САП на підставі пункту 1 частини другої статті 46 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII), оскільки в дисциплінарній скарзі відсутні конкретні відомості про наявність ознак дисциплінарного проступку прокурора.

Відповідно до пункту 107 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Положення), рішення про відмову у відкритті дисциплінарного провадження повинне бути вмотивованим та протягом трьох днів з моменту прийняття надісланим заявникові.

Копія рішення члена Комісії про відкриття дисциплінарного провадження надсилається прокурору, щодо якого його відкрито, та особі, за зверненням якої відкрито провадження, протягом трьох днів.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) прокурор може оскаржити рішення, прийняте за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Норми такого ж змісту наведено в пункті 148 Положення.

З наведеного вище правового регулювання вбачається, що оскарженню, зокрема, у судовому порядку підлягають ті рішення Комісії, які прийняті за результатами дисциплінарного провадження, і право на таке оскарження має прокурор як суб'єкт цього дисциплінарного провадження. Особи, за дисциплінарною скаргою яких Комісія приймає рішення у визначеному Законом N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) і Положенням порядку, не є суб'єктами дисциплінарного провадження і за цим Законом не наділені правом на оскарження рішень Комісії як за результатами дисциплінарного провадження, так і стосовно вирішення питання про його відкриття.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" (Рішення)).

Більше того, стаття 6 Конвенції застосовується у дисциплінарних провадженнях, проте у випадку притягнення особи до такої відповідальності [як приклад, рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії" (заяви N 6878/75; 7238/75)].

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС ( N 2747-IV) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах, зокрема фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС ( N 2747-IV)).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

При виконанні своїх обов'язків прокурори, зокрема, повинні: а) справедливо, неупереджено й об'єктивно виконувати свої функції; б) поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції; в) намагатися гарантувати якнайшвидшу дієвість системи кримінального судочинства [пункт 24 Рекомендації Rec(2000)19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя (далі - Рекомендація Rec(2000)19), ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи (далі - Комітет Міністрів) на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 року].

У тексті Рекомендації Rec(2000)19 підкреслюються дві істотні вимоги: поважати права окремої особи і прагнути ефективності, за яку прокурор частково несе відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 24 Рекомендації Rec(2000)19].

Стосовно такої відповідальності Рекомендація Rec(2000)19, зокрема, передбачає, що держава повинна вжити заходів, щоб дисциплінарне судочинство проти прокурорів регулювалося законом і гарантувало справедливу й об'єктивну оцінку та рішення, що є предметом незалежного і неупередженого нагляду (підпункт "ґ" пункту 5).

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за підпунктом "ґ" пункту 5 Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що стосовно дисциплінарних рішень прокурори повинні мати можливість передачі їх для перегляду незалежним і неупередженим органом. Проте ця можливість не запобігає вимогам попереднього адміністративного або ієрархічного перегляду.

Тобто прокурори, якщо їх було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, мають право оскарження відповідних рішень безпосередньо до суду чи, якщо це передбачено законом, попередньо до адміністративного органу або до прокурора вищого рівня.

Закон N 1697-VII (Перелік N 1697-VII) надав право оскарження рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорам як суб'єктам, прав та інтересів яких безпосередньо стосуються такі рішення (стаття 50 (Перелік N 1697-VII)).

Конституцією України встановлено, що відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення, зокрема, розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів (частина десята статті 131).

Так, держава гарантує контроль за належним виконанням суддями та прокурорами своїх професійних обов'язків шляхом створення єдиного органу - Вищої ради правосуддя, який приймає рішення за наслідком розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів та прокурорів.

У Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності (пункт 11).

Роз'яснюючи зміст цього пункту Рекомендації Rec(2000)19, Комітет Міністрів зазначив, що для прокурорів має бути положення, яке дане для здійснення ними повноважень, виконання яких ґрунтується на особистих свободах і відповідно до якого вони будуть відповідати на дисциплінарному, адміністративному, цивільному або кримінальному рівні за їхні особисті проступки, відповідно, таке положення повинно бути розумно обмежене, щоб не перевантажувати систему. Тут увагу необхідно акцентувати на можливості апеляцій у вищі інстанції або спеціальний комітет і на дисциплінарні процедури, проте кожен з прокурорів, як і будь-яка інша фізична особа, повинен відповідати за будь-який злочин, що він може вчинити. Природно, що у системі, в якій прокурор є незалежним, він несе більшу відповідальність [Коментар до індивідуальних рекомендацій за пунктом 11 Рекомендації Rec(2000)19].

Наведене підтверджує той факт, що можливість притягнення прокурора до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності за їхні правопорушення повинна бути розумно обмеженою національним законом. Проте за будь-яких умов прокурор повинен на рівні з іншими фізичними особами нести кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини та мати можливість оскаржити рішення про притягнення його до юридичної відповідальності будь-якого виду згідно з національним законом.

Стосовно права на оскарження рішень про відмову у відкритті дисциплінарного провадження щодо прокурора, то відсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням у процедурі дисциплінарної відповідальності прокурора, покликаним не перевантажувати судову систему за умови, якщо чинне законодавство передбачає конкретні способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи.

Особа, яка подала дисциплінарну скаргу про вчинення прокурором дисциплінарного проступку, має право оскаржити рішення Комісії до Вищої ради правосуддя за наявності дозволу Комісії на таке оскарження (частина десята статті 78 Закону N 1697-VII (Перелік N 1697-VII)).

Крім того, у випадку невиконання прокурором процесуальних обов'язків КПК ( N 4651-VI) передбачає порядок оскарження такої бездіяльності до слідчого судді (пункт 17 частини першої статті 7 ( N 4651-VI), статті 24 ( N 4651-VI), 303 - 307 КПК ( N 4651-VI)), а у випадку невиконання чинного рішення останнього передбачена кримінальна відповідальність (стаття 383 Кримінального кодексу України). Вказане повністю відповідає вимогам Рекомендації Rec(2000)19, а також Рекомендації N R(85)11 Комітету Міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, ухваленої Комітетом Міністрів на 387 засіданні заступників міністрів 28 червня 1985 року (далі - Рекомендація N R(85)11), оскільки передбачає підвищену відповідальність прокурора за невиконання його обов'язків.

Так, згідно з пунктом 7 Рекомендації N R(85)11 потерпілий має бути наділений правом клопотати щодо перегляду рішення компетентного органу про невідкриття кримінальної справи і правом на пряме звернення до суду. Чинний КПК ( N 4651-VI) передбачає право особи, яка ініціює кримінальне провадження, на оскарження бездіяльності прокурора.

Відповідно до пунктів 33 і 34 Рекомендації Rec(2000)19 прокурори повинні відповідним чином брати до уваги думки і стурбованість жертв, коли порушені їхні особисті інтереси, і вживати або підтримувати дії, що гарантують поінформованість жертв як про їхні права, так і про обставини процесу. Зацікавлені сторони встановленого статусу або ті, що мають статус потерпілих, а саме жертви, повинні мати можливість змінити рішення прокурорів про відмову у порушенні кримінального переслідування (закриття справи), де це необхідно, ця зміна може бути зроблена після ієрархічного перегляду або шляхом судового перегляду чи сторонами, уповноваженими займатися судовим переслідуванням приватної особи.

У Коментарі до індивідуальних рекомендацій за пунктом 34 Рекомендації Rec(2000)19 Комітет Міністрів вказав, що створити право, застосовуване тільки до жертв, означає відсутність демократичного контролю за діяльністю прокурорів у ряді достатньо вразливих сфер. З іншого боку, однаковий дозвіл будь-якій особі, що вважає себе ущемленою злочинами, опротестовувати рішення про непереслідування в кримінальному порядку призведе до перешкод у роботі прокуратури і до збільшення апеляцій, поданих як тактика перешкод.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та органом державної влади (прокуратурою) у зв'язку з досудовим розслідуванням злочину, стверджувані заявником порушення Комісією його суб'єктивних прав унаслідок відмови у відкритті дисциплінарного провадження і незастосування до прокурора заходів дисциплінарного впливу не можна вважати обґрунтованими і такими, що дійсно порушують його індивідуальні охоронювані законом права та/або інтереси як потерпілого у кримінальному провадженні. ОСОБА_3 як сторона у кримінальному провадженні має право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу виключно в порядку, встановленому КПК ( N 4651-VI), і таким своїм правом він, судячи зі змісту позову, скористався.

Обраний позивачем спосіб захисту, як-от оскарження рішення Комісії про відмову у відкритті дисциплінарного провадження стосовно прокурора, який, на думку позивача, порушив вимоги КПК ( N 4651-VI), жодним чином позитивно не вплине на хід досудового розслідування і не відновить його прав як учасника кримінального провадження. Крім того, саме рішення Комісії за результатами розгляду дисциплінарної скарги, хоч його і прийнято у зв'язку з дисциплінарною скаргою заявника, не створює для нього жодних юридичних прав та/чи обов'язків, а з огляду на завдання дисциплінарного провадження і правовий статус Комісії у цих правовідносинах, рішення цього органу й не може порушувати особистих прав та/або інтересів заявника.

Щодо висновків суду першої інстанції про те, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття "спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити у світлі частини третьої статті 124 Конституції України в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. А тому суд першої інстанції правильно не вказав суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Міркування і твердження позивача в апеляційній скарзі щодо підсудності не спростовують правильності правових висновків цього рішення.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що по суті суд прийняв правильне процесуальне рішення, тому немає підстав для скасування оскаржуваної ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18).

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 242 ( N 2747-IV), 243 ( N 2747-IV), 250 ( N 2747-IV), 266 ( N 2747-IV), 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 КАС України ( N 2747-IV), Велика Палата Верховного Суду постановила:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 1 лютого 2018 року (Ухвала N 800/554/17, П/9901/164/18) залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанову складено 19 березня 2018 року.

 

Головуючий

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

О. Б. Прокопенко

Судді:

Н. О. Антонюк

 

Н. П. Лященко

 

С. В. Бакуліна

 

Л. І. Рогач

 

В. В. Британчук

 

І. В. Саприкіна

 

Д. А. Гудима

 

О. М. Ситнік

 

В. І. Данішевська

 

О. С. Ткачук

 

О. Р. Кібенко

 

В. Ю. Уркевич

 

Л. М. Лобойко

 

О. Г. Яновська




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали