Додаткова копія: Про визнання протиправним та скасування розпорядження Київської міської державної адміністрації N 986 від 11.10.2016

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

12.02.2019 р.

N 826/5135/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І. В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради про визнання протиправним та скасування Розпорядження N 986 від 11.10.2016 (Розпорядження N 986),

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом звернулась ОСОБА_1 (надалі також - позивач) до Київської міської державної адміністрації (надалі також - відповідач-1), Київської міської ради (надалі також - відповідач-2) про визнання протиправним та скасування Розпорядження N 986 від 11.10.2016 (Розпорядження N 986).

Позивачем зазначено, що оскаржуване розпорядження N 986 від 11.10.2016 "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986) не відповідає Конституції України, а тому підлягає скасуванню з моменту прийняття.

Представники відповідачів на адресу суду подано письмові заперечення щодо заявлених позовних вимог, в яких виклали свою позицію та просили в позові відмовити.

Суд, встановивши відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, керуючись ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (редакція Кодексу чинної на момент виходу в письмове провадження), ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.

15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), виклавши його в новій редакції.

Відповідно до пп. 10 п. 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV), розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 241 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.10.2016 N 986 "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986) (із змінами, внесеними рішенням Київської міської ради N 310/1314 від 27.10.2016 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Рішення N 310/1314)) в частині бюджетних строк: 9016030 (Голосіївський район), 9116030 (Дарницький район), 9216030 (Деснянський район), 9316030 (Дніпровський район), 94160630 (Оболонський район), 9516030 (Печерський район), 9616030 (Подільський район), 9716030 (Святошинський район), 9816030 (Солом'янський район), 9916030 (Шевченківський район).

Позивач вважає, що Київська міська рада своїм рішенням від 27.10.2016 N 310/1314 від 27.10.2016 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Рішення N 310/1314) безпідставно, коштами територіальної громади, взяла на себе відповідальність утворених нею юридичних осіб (комунальних підприємств) за погашення ними боргів перед суб'єктами природних монополій за начебто надані останнім послуги, за начебто законно встановленими тарифами. Тобто, Київська міська рада даним рішенням погасила штучні не існуючі (фіктивні) борги комунальних підприємств перед неіснуючими виконавцями послуг, що останніми начебто надавалися на підставі розпоряджень Київської міської державної адміністрації про встановлення тарифів.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_2 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) Конституційний Суд України в пункті 1 Рішення від 25.11.97 N 6-зп розтлумачив, що "частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді".

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України, ст. ст. 2 ( N 2747-IV), 6 КАС України ( N 2747-IV).

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Аналогічний висновок висвітлений Верховним Судом України в постанові від 15.12.2015 у справі N 800/206/15 (Постанова N 800/206/15) та в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21.01.2016 у справі N К/800/38720/15 (Постанова N К/800/38720/15).

Також, судом встановлено, що даний позивачем подано, як мешканцем багатоквартирного будинку. Однак, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що відповідачем порушені його права внаслідок прийняття оскаржуваного рішення.

Отже, позивачем не надано доказів дійсного (фактичного) порушення або реальної можливості порушення таких прав внаслідок прийняття оскаржуваного рішення.

Необґрунтованим та безпідставним є твердження позивача про те, що Київська міська державна адміністрація, видаючи розпорядження від 11.10.2016 N 986 (Розпорядження N 986) діяла не як орган місцевого самоврядування (на підставі ст. 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" N 280/97-ВР), а як місцевий орган державної виконавчої влади, адже відповідно до положень статті 10 і Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Київська міська державна адміністрація є виконавчим органом Київської міської ради в силу положень наведеного Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", з огляду на що мала необхідні повноваження щодо прийняття розпорядження від 11.10.2016 N 986 "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986).

Наведене відповідає положенню частини першої ст. 76 Бюджетного кодексу України, згідно з якою проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої ради.

Судом також встановлено, що позивачем фактично оскаржується сам факт по гашення заборгованості, що виникла у комунальних підприємств перед постачальниками природного газу за природний газ, використаний для виробництва теплової енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, електричної енергії за спожиту для виробництва послуг централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових мереж) електричну енергію; через заборгованість з різниці в тарифах на теплову енергію, опалення та постачання гарячої води, послуги з централізованого водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого питного водопостачання та водовідведення, які надають послуги населенню з теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових систем), а також організаціям та установам, що фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, а також висловлюється незгода з необґрунтованістю розміру вартості надаваних послуг, які, з його точки зору, є завищеними.

Відповідно до п. 22 частини першої ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування.

Згідно із ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності від повідного бюджетного призначення, які затверджуються головним розпорядникам бюджетних коштів рішенням про місцевий бюджет на від повідний рік, за функціональною (програмною) та економічною класифікацією без розмежування за окремими заходами та підпорядкованими одержувачами бюджетних коштів.

Всі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Оскаржувані зміни до бюджету м. Києва внесені в порядку та спосіб, визначені Бюджетним кодексом України, зазначене не спростовано позивачем.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо порушення відповідачем положень Бюджетного кодексу та процесу, а тому твердження позивача про порушення відповідачами зазначених норм бюджетного процесу та кодексу, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Відповідно до ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 ( N 2747-IV) ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведено протиправність оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 2 ( N 2747-IV), 72 - 77 ( N 2747-IV), 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), вирішив:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

 

Суддя

І. В. Смолій




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали