Додаткова копія: Про визнання протиправним та скасування розпорядження Київської міської державної адміністрації N 986 від 11.10.2016

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

04.06.2019 р.

Справа N 826/5135/17

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого, судді - Пилипенко О. Є., суддів: Бужак Н. П. та Костюк Л. О., при секретарі - Грабовській Т. О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року (Рішення N 826/5135/17) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради про визнання протиправним та скасування Розпорядження N 986 від 11.10.2016 (Розпорядження N 986), встановила:

У квітні 2017 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради про визнання протиправним та скасування Розпорядження N 986 від 11.10.2016 року (Розпорядження N 986), в якому, з урахуванням уточнень, просила:

- визнати не відповідним Конституції, незаконним і скасувати з моменту прийняття розпорядження Київської міської державної адміністрації N 986 від 11.10.2016 р. "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22 грудня 2015 року N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986);

- визнати не відповідним Конституції, незаконним і скасувати з моменту прийняття рішення Київської міської ради від 22 грудня 2015 року N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Положення N 61/61) (зі змінами, внесеними рішенням Київської міської ради N 310/1314 від 27.10.2016 р. "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22 грудня 2015 року N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Рішення N 310/1314)) в частині наступних бюджетних строк: 9016030 (Голосіївський район), 9116030 (Дарницький район), 9216030 (Деснянський район), 9316030 (Дніпровський район), 9416030 (Оболонський район), 9516030 (Печерський район), 9616030 (Подільський район), 9716030 (Святошинський район), 9816030 (Солом'янський район), 9916030 (Шевченківський район).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року (Рішення N 826/5135/17) в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України ( N 2747-IV) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1 ( N 2747-IV), 2 ( N 2747-IV), 3 ст. 242 КАС України ( N 2747-IV) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У відповідності до ст. 316 КАС України ( N 2747-IV) суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що в діях відповідачів відсутні ознаки протиправності, оскаржуване розпорядження Київської міської державної адміністрації N 986 від 11.10.2016 року "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22 грудня 2015 року N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986) не порушує прав та законних інтересів позивача.

Колегія суддів вважає вказані висновки суду першої інстанції обґрунтованими, з огляду на наступне.

Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.10.2016 року N 986 "Про схвалення проекту рішення Київської міської ради "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 року N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Розпорядження N 986) (із змінами, внесеними рішенням Київської міської ради N 310/1314 від 27.10.2016 р. "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 р. N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Рішення N 310/1314)) в частині бюджетних строк: 9016030 (Голосіївський район), 9116030 (Дарницький район), 9216030 (Деснянський район), 9316030 (Дніпровський район), 94160630 (Оболонський район), 9516030 (Печерський район), 9616030 (Подільський район), 9716030 (Святошинський район), 9816030 (Солом'янський район), 9916030 (Шевченківський район).

На думку позивача Київська міська рада рішенням від 27.10.2016 року N 310/1314 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 22.12.2015 р. N 61/61 "Про бюджет міста Києва на 2016 рік" (Рішення N 310/1314) взяла на себе відповідальність з відшкодування заборгованості комунальних підприємств міста Києва перед суб'єктами природних монополій.

Реалізуючи своє право на оскарження рішень органів місцевого самоврядування ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Згідно ч. 3 ст. 133 Конституції України міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Отже, Основний Закон має бланкетну норму, щодо визначення особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в місті Києві порівняно із загальним порядком здійснення виконавчої влади в областях і районах.

Відповідно до преамбули Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15.01.99 р. N 401-XIV (далі - Закон N 401-XIV) цей Закон визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України.

За приписами статті 10-1 Закону N 401-XIV виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Таким чином, колегія суддів погоджує висновок суду першої інстанції, що Київська міська державна адміністрація є виконавчим органом Київської міської ради в силу положень Закону N 401-XIV, відтак мала необхідні повноваження щодо прийняття спірного розпорядження N 986 від 11.10.2016 р. (Розпорядження N 986), чим спростовує доводи апеляційної скарги в цій частині.

Згідно з частиною 5 статті 118 Конституції України місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Вказана норма кореспондується з частиною 2 статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.97 р. N 280/97-ВР (далі - Закону N 280/97-ВР), відповідно до якої, виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Крім того, Конституційний Суд України у Рішення від 25 грудня 2003 року в справі N 1-45/2003 зазначив, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України.

Згідно пунктів 22, 23 частини 1 статті 26 Закону N 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема, затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; розгляд прогнозу місцевого бюджету, затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету.

Наведені приписи цілком узгоджуються з ч. 1 ст. 76 Бюджетного кодексу України, відповідно до якої, проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої ради.

Відповідно до ч. 12 ст. 23 Бюджетного кодексу України усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскаржуване розпорядження, яким внесено зміни до бюджету міста Києва, прийнято з додержанням порядку та у спосіб, визначені Бюджетним кодексом України.

Слушними є доводи відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, щодо вичерпності дії оскаржуваного розпорядження. Отже, обраний позивачем спосіб захисту свої прав і інтересів є неефективним в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З приводу права позивача на оскарження рішення міської ради, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 10 ст. 59 Закону N 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з ч. 2. ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

У Рішенні N 7-рп/2009 від 16.04.2009 р. (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України зазначив: Зі змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку.

Отже, умовою звернення до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) рішення органу місцевого самоврядування є заінтересованість позивача.

Такого висновку дійшов Касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду в постанові від 20 лютого 2019 року у справі N 522/3665/17 (Постанова N 522/3665/17, К/9901/38991/18).

Судом апеляційної інстанції враховані правові висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 15 грудня 2015 року у справі N 800/206/15 (Постанова N 800/206/15), за змістом яких, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Таким чином, видання відповідачем оскаржуваних рішень не зачіпає конкретних прав позивача. Доводи, викладені в апеляційній скарзі не навели обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на конкретні права чи інтереси заявника від видання спірних рішень.

У справах Руїс Торіха проти Іспанії, Суомінен проти Фінляндії, Гірвісаарі проти Фінляндії Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) N 18390/91 від 9 грудня 1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року (Рішення N 826/5135/17) - без змін.

Керуючись ст. ст. 241 ( N 2747-IV), 242 ( N 2747-IV), 308 ( N 2747-IV), 311 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 ( N 2747-IV), 325 ( N 2747-IV), 329 КАС України ( N 2747-IV), колегія суддів постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 лютого 2019 року (Рішення N 826/5135/17) - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий, суддя

О. Є. Пилипенко

Суддя:

Н. П. Бужак

 

Л. О. Костюк




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали