ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

26.06.2018 р.

Справа N 826/26538/15

 

Адміністративне провадження N К/9901/8825/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Шарапи В. М., суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В., за участю секретаря судового засідання - Корецького І. О., представників учасників справи: позивача - ОСОБА_2, відповідача - ОСОБА_3, розглянувши у судовому засіданні в касаційній інстанції в режимі відеоконференції справу за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2016 у складі колегії суддів: Келеберди В. І. (головуючого), Данилишин В. М., Качура І. А. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 08.09.2016 (Постанова N 826/26538/15) у складі колегії суддів: Аліменка В. О. (головуючого), Карпушової О. В., Кучми А. Ю. у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними дій, визнання нечинною постанови (Постанова N 731), зобов'язання вчинити певні дії, установив:

ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просить:

- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України щодо встановлення у постанові Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року N 731 "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Постанова N 731) розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду для розрахунку з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадових окладів (тарифних ставок, ставок заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери на рівні 1012 гривень;

- визнати нечинними п. 1 (Постанова N 731), 2 постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року N 731 "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Постанова N 731) у зв'язку з їх невідповідністю ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України, ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", що є порушенням ч. 3 ст. 113 Конституції України;

- зобов'язати Кабінет Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298) на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалюючи постанову від 16 вересня 2015 року N 731 "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Постанова N 731) (надалі - Постанова N 731), Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень у сфері визначення умов розміру оплати праці працівників бюджетної сфери, закріплених ст. 8 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР (надалі - Закону N 108/95-ВР), а саме: встановив розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду у розмірі 1012 гривень, що є нижчим від законодавчо визначеної мінімальної заробітної плати.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року адміністративний позов задоволено частково:

Визнано незаконними п. 1 (Постанова N 731), 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" N 731 від 16 вересня 2015 року (Постанова N 731).

Зобов'язано Кабінет Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці", ч. 3 ст. 96 Кодексу законів про працю України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298) на рівні, що перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 вересня 2016 року (Постанова N 826/26538/15) апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задоволено частково:

Викладено абзац 2 (другий) резолютивної частини постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року в такій редакції: "Визнати незаконними та нечинними п. 1 (Постанова N 731), 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про підвищення оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" N 731 від 16 вересня 2015 року (Постанова N 731).

Доповнено резолютивну частину постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року таким абзацом: "Зобов'язати Кабінет Міністрів України, відповідно до частини 11 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, після набрання постановою суду законної сили невідкладно опублікувати резолютивну частину даної постанови суду у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено".

У решті постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2016 року залишено без змін.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що норми оспорюваної Постанови N 731 (Постанова N 731) суперечать вимогам ст. 6 Закону N 108/95-ВР та ст. 96 Кодексу законів про працю України від 10.12.71 N 322-VIII (надалі - КЗпП України). Вказав, що з урахуванням практики Європейського суду з прав людини задоволенню підлягає і позовна вимога про зобов'язання Кабінету Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону N 108/95-ВР, ч. 3 ст. 96 КЗпП України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату.

Суд апеляційної інстанції підтримав позицію окружного адміністративного суду та доповнив, що оскільки Постанова N 731 (Постанова N 731) з моменту набрання чинності відразу породила правові наслідки, саме на підставі вказаного нормативно-правового акта нараховувалась заробітна плата працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ, тому існують підстави для визнання п. 1 (Постанова N 731), 2 Постанови N 731 (Постанова N 731) нечинними.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, просить судові рішення в частині задоволення позову скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Аргументи скаржника на обґрунтування доводів касаційної скарги полягають у тому, що відповідно до п. 2 Постанови N 731 (Постанова N 731) з 1 вересня 2015 року тарифна ставка працівника 1 тарифного розряду встановлена у розмірі 1378 гривень, що відповідає положенням ст. 6 Закону N 108/95-ВР, а розмір посадового окладу працівника 17 тарифного розряду визначено відповідно до положень законодавства, що не враховано судами. Зазначає, що прийняття Урядом спірної постанови спрямоване на поступове підвищення посадових окладів працівників бюджетної сфери з урахуванням тих видатків, які передбачені Державним бюджетом.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду приходить до висновку, що підстави для задоволення касаційної скарги та скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення, визначені статтею 351 КАС України ( N 2747-IV) (в редакції після 15.12.2017), інші підстави для скасування судових рішень у справі, відсутні.

Відповідно до статті 341 КАС України ( N 2747-IV), суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 працює старшим викладачем кафедри програмування факультету прикладної математики та інформатики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Львівський національний університет імені Івана Франка є державним навчальним закладом, фінансування його діяльності, у тому числі виплата заробітної плати його працівникам, здійснюється з Державного бюджету України.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України "Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ" від 26 вересня 2005 року N 557 (надалі - Наказ МОН N 557) займана позивачем посада відповідає 17-тому тарифному розряду (Додаток 2 до Наказу МОН N 557), до якого застосовується тарифний коефіцієнт 3 (Додаток 1 до Наказу МОН N 557).

Згідно з пунктом N 1 Постанови N 731 (Постанова N 731), абзац другий примітки 1 до додатка 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298 "Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" (Офіційний вісник України, 2002 року, N 36, ст. 1699; 2005 року, N 34, ст. 2064; 2008 року, N 100, ст. 3308; 2013 року, N 26, ст. 858, 2014 року, N 34, ст. 909) після цифр і слова "852 гривні" доповнити словами і цифрами ", з 1 вересня 2015 р. - 1012 гривень".

Отже, з 1 вересня 2015 року у штатному розписі посадові оклади (тарифні ставки, ставки заробітної плати) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери розраховуються, виходячи з розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду -1012 гривень.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій вказали на незаконність Постанови N 731 (Постанова N 731), оскільки встановлена пунктом 1 даної постанови розрахункова величина розміру посадового окладу (тарифної ставки) є меншою законодавчо визначеному розміру мінімальної заробітної плати.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Конституції України - Україна є соціальна та правова держава. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (стаття 22). Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Законом України від 19 жовтня 2005 року N 2997-IV ратифіковано Конвенцію Міжнародної організації праці N 131 (надалі - Конвенція N 131) про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються, прийняту на 54-й сесії Генеральної конференції Міжнародної організації праці 22 червня 1970 року.

У частинах 1, 2 ст. 1 Конвенції N 131 йдеться про те, що кожний член Міжнародної Організації Праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується створити систему встановлення мінімальної заробітної плати, яка охоплювала б усі групи, найманих працівників, умови праці яких такі, що зумовлювали б доцільність такого охоплення.

Відповідно до ст. 2 Конвенції N 131, мінімальна заробітна плата має силу закону й не підлягає зниженню, а незастосування цього положення спричиняє застосування належних кримінальних або інших санкцій щодо відповідної особи чи осіб.

Частиною 1 ст. 4 Конвенції N 131 передбачено, що Кожен член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, створює та/або зберігає процедуру, пристосовану до умов і потреб держави, згідно з якою можна час від часу встановлювати й регулювати мінімальні ставки для груп найманих працівників, охоплених виконанням статті 1 цієї Конвенції.

Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 95 КЗпП України дано визначення поняттю "мінімальна заробітна плата", яке кореспондує із визначенням, наведеним у ст. 3 Закону N 108/95-ВР, а саме: - мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Статтею 6 Закону N 108/95-ВР, зокрема, визначено, що основою організації оплати праці є тарифна система, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифна сітка (схема посадових окладів) формується на основі:

тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати;

міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники) розробляються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення.

Тарифна система оплати праці не поширюється на гранти.

Також, ч. 1, 2 ст. 8 Закону N 108/95-ВР встановлено те, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону.

Таким чином, тарифна ставка - це норма оплати праці робітників відповідно до спеціальності й кваліфікації за одиницю часу, а посадовий оклад - це норма оплати праці керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців за місяць.

Схеми посадових окладів - це перелік посад і відповідних посадових окладів, що визначаються, як правило, не у фіксованому розмірі, а у вигляді верхньої і нижньої межі посадового окладу за кожною посадою.

Стаття 98 КЗпП України, якій консолідує ст. 13 Закону N 108/95-ВР, визначає, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та (на їх виконання) інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів.

Умови визначення розміру оплати праці працівників бюджетної сфери закріплено у постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року N 1298 (надалі - Постанова N 1298), якою затверджено Єдину тарифну сітку (Додаток 1) та Схему тарифних розрядів посад керівних, наукових, науково-педагогічних, педагогічних працівників, професіоналів, фахівців та інших працівників бюджетних установ, закладів та організацій (Додаток 2). На її основі, ухвалено Наказ МОН N 557, в якому затверджено схему тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ.

Тобто, судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що базою розрахунку ставки (окладу) робітника першого розряду виступає розмір мінімальної заробітної плати та тарифна ставка робітника першого розряду встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет на 2015 рік" від 28 грудня 2014 року N 80-VIII, розмір мінімальної заробітної плати з 1 вересня 2015 року становить 1378 грн.

Отже, п. 1 Постанови N 731 (Постанова N 731) про доповнення абзацу другого примітки 1 до додатка 1 до Постанови КМ України N 1298 після цифр і слова "852 гривні" словами і цифрами "з 1 вересня 2015 р. - 1012 гривень", фактично базою розрахунку тарифної сітки визначив суму 1012 грн., яка є меншою законодавчо визначеного розміру мінімальної заробітної плати.

З огляду на викладене, суди попередніх інстнацій правильно зазначили, що норми оспорюваної постанови суперечать вимогам ст. 6 Закону N 108/95-ВР та ст. 96 КЗпП України.

Стверджуючи про зворотне, скаржник у касаційній скарзі розмежовує поняття "тарифна ставка" та "розрахункова тарифна ставка", застосовуючи останній термін до суми 1012 гривень, та вказуючи, що у Постанові N 731 (Постанова N 731) посадовий оклад (тарифна ставка) працівника 1 тарифного розряду становить 1378 гривень, що відповідає розміру мінімальної заробітної плати.

Твердження скаржника про законність спірної постанови не заслуговують на увагу, оскільки зазначений відповідачем термін "розрахункова тарифна ставка" жодним нормативним актом не визначений, а в силу вимог Постанови N 1298, базою для визначення посадових окладів (тарифних сіток) за розрядами Єдиної тарифної сітки є оклад (ставка) працівника 1 тарифного розряду.

Тобто, розмір посадових окладів (тарифних ставок) працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери, починаючи з 2-го тарифного розряду повинен бути розрахований саме з суми 1378 гривень, що Урядом зроблено не було. Згідно з п. 2 Постанови N 731 (Постанова N 731), посадові оклади (тарифні ставки) працівників, починаючи з 2-го тарифного розряду, з 1 вересня 2015 року відповідачем розраховані, виходячи з суми 1012 гривень, яка встановлена у п. 1 даної постанови (Постанова N 731).

Ці обставини були встановлені судами попередніх інстанцій та стали підставою для визнання незаконною та нечинною Постанови N 731 (Постанова N 731), з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Проте, згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні Олссон проти Швеції (Ollson v. Sweden) від 24.03.88 (заява N 10465/83), запорукою правильного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Як зазначено вище, Конвенцією N 131 зобов'язано кожного члена Міжнародної Організації Праці, який ратифікує цю Конвенцію, створити систему встановлення мінімальної заробітної плати, яка охоплювала б усі групи найманих працівників, та встановлено, що мінімальна заробітна плата має силу закону й не підлягає зниженню.

Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади України - країни, що є членом Міжнародної організації праці та ратифікувала Конвенцію N 131, зобов'язаний дотримуватися вимог цього міжнародного нормативно-правового акта та забезпечувати його виконання.

Отже, в даному випадку суди прийшли до правильного висновку про те, що задоволенню підлягає і позовна вимога про зобов'язання Кабінету Міністрів України визначити умови розміру посадового окладу (тарифної ставки) з урахуванням вимог ч. 3 ст. 6 Закону N 108/95-ВР, ч. 3 ст. 96 КЗпП України та встановити розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який використовується для формування посадових окладів (тарифних ставок) працівників усіх тарифних розрядів "Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" на рівні, що перевищує мінімальну заробітну плату, оскільки в даному випадку посилання відповідача на Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи N R(80)2 щодо дискреційних повноважень не можуть бути застосовані.

З огляду на викладене, судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень було правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, що спростовує доводи касаційної скарги.

Частиною 1 статті 350 КАС України ( N 2747-IV) (в редакції після 15.12.2017) встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341 ( N 2747-IV), 344 ( N 2747-IV), 349 ( N 2747-IV), 350 ( N 2747-IV), 356 ( N 2747-IV), 359 КАС України ( N 2747-IV), суд постановив:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2016, з урахуванням змін, внесених судом апеляційної інстанції, та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 08.09.2016 (Постанова N 826/26538/15) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

 

Судді Верховного Суду:

В. М. Шарапа

 

В. М. Бевзенко

 

О. В. Білоус




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали