ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

21.11.2018 р.

Справа N 826/5901/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Кузьменка В. А., суддів: Арсірія Р. О., Огурцова О. П., за участю секретаря - Яцюти М. С., та представників: позивача - ОСОБА_1; відповідача - Б. А. В.; третьої особи - не з'явились, розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_3) до Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач), третя особа - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі по тексту - третя особа, Держгеокадастр), про: 1) визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненадання відповіді на звернення народного депутата України від 31 січня 2018 року N 16/01-18 та від 01 лютого 2018 року N 01/2-18 у встановлені законом строки безпосередньо Кабінетом Міністрів України; 2) визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р), на підставі частини третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в судовому засіданні 21 листопада 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення), встановив:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва у зв'язку із тим, що відповідач не надав відповіді на його депутатські звернення та у зв'язку із незаконністю оскаржуваного розпорядження. В обґрунтування незаконності розпорядження позивач вказав зокрема про наступне: розпорядження порушує принципи рівності та справедливості і породжує дискримінацію, оскільки об'єднані територіальні громади не передбачені Конституцією та законами України, а передача земель розглядає передачу земель як один із стимулів до об'єднання; Цивільний та Земельний кодекси України не визнають такого суб'єкта права власності на землю, як так звані об'єднані територіальні громади, а тому Кабінет Міністрів України немає права передавати земельні ділянки у власність об'єднаних територіальних громад, які не є суб'єктами права власності на землю; Кабінет Міністрів України взагалі не наділений повноваженнями розпоряджатись землею як народною власністю, тому що земля в Україні є власністю народу; юридичних осіб публічного права з організаційно-правовою формою або ознакою "об'єднані територіальні громади" згідно відомостей Єдиного державного реєстру взагалі не існує.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2018 року відкрито провадження по справі N 826/5901/18 та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду до суті.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому вказав на безпідставність позовних вимог у зв'язку із тим, що оскаржуване розпорядження не порушує прав позивача, а є актом Уряду з організаційно-розпорядчих питань, що спрямовує діяльність Держгеокадастру; правовий інститут об'єднаної територіальної громади визначається Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні"; відповідно до статті 13 Конституції України та статті 116 Кабінет Міністрів України здійснює права власника Українського народу та управління об'єктами державної власності. Відповідач наголошує, що оскаржуване розпорядження видано на реалізацію повноважень Уряду щодо передачі земель державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад з метою регламентування певних процедурних питань діяльності Держгеокадастру, пов'язаних з такою передачею.

В частині безпідставності вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненадання відповіді на звернення народного депутата України відповідач зазначив, що питання, які порушені у зверненні належать до повноважень Держгеокадастру, а тому депутатські звернення скеровані Прем'єр-міністром до Міністерства аграрної політики та продовольства України та Держгеокадастру зі встановленням завдання щодо спільного розгляду поданого звернення та наданням відповіді у встановлений строк; відповідь на звернення позивача надано Держгеокадастром із дотриманням строків, визначених статтею 16 Закону України "Про статус народного депутата України".

Третя особа подала письмове пояснення, в якому просила відмовити у задоволенні позову та вказала про наступне: дія оскаржуваного розпорядження розповсюджується на Держгеокадастр та об'єднані територіальні громади, тобто на конкретно визначене коло суб'єктів; у позивача, який звертається як народний депутат України та як фізична особа, відсутнє порушене право; розпорядження не є дискримінаційним, оскільки не стосується реалізації прав і свобод людини та громадянина і не згадує про ознаки, за якими може відбуватись дискримінація; право територіальних громад на об'єднання прямо передбачено у статті 15 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"; оскаржуване розпорядження не містить рішення Уряду передати ту чи іншу земельну ділянку певній територіальній громаді, а стосується лише організаційних питань, пов'язаних з реалізацією Держгеокадастром своїх функцій.

В судовому засіданні 21 листопада 2018 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідача проти позову заперечив, третя особа свого представника до суду не направила.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представника відповідача та третьої особи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Народний депутат України ОСОБА_3 подав до Прем'єр-міністра України звернення від 31 січня 2018 року N 16/01-18 (на заміну), зареєстроване у Департаменті документообігу і контролю Секретаріату Кабінету Міністрів України за N 4533/0/1-18 від 02 лютого 2018 року, у якому просив надати копію доручення, наданого Кабінетом Міністрів України Держгеокадастру щодо передачі земель поза межами населених пунктів у власність об'єднаним територіальним громадам; нормативно-правове обґрунтування цьому дорученню та роз'яснити порядок його виконання; повідомити, які категорії земель, якого призначення тощо Кабінет Міністрів України збирається передавати у власність ОТГ; надати письмову відповідь на звернення у встановлені законом строки.

Також народний депутат України ОСОБА_3 подав до Прем'єр-міністра України звернення від 01 лютого 2018 року N 1/02-18 (на заміну), зареєстроване у Департаменті документообігу і контролю Секретаріату Кабінету Міністрів України за N 5147/0/1-18 від 07 лютого 2018 року, у якому просив надати копії усіх постанов, розпоряджень, доручень тощо, що були прийняті Кабінетом Міністрів України 31 січня 2018 року щодо передачі земель поза межами населених пунктів у власність об'єднаним територіальним громадам, та щодо роботи Держгеокадастру; повідомити, яким чином у вказаних рішеннях враховані права та законні інтереси інших територіальних громад, що не належать до так званих ОТГ, та кому будуть передані землі поза межами населених пунктів навколо цих "необ'єднаних" громад; надати письмову відповідь на звернення у встановлені законом строки.

Відповідно до частини першої статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.

Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

Частина друга статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" встановлює, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати 30 днів з моменту його одержання.

Згідно з частиною четвертої статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, крім випадків, установлених цим Законом.

Таким чином, відповідь на звернення позивача, як народного депутата України, має бути надана Кабінетом Міністрів України за підписом Прем'єр-міністра України.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Разом з тим, суд звертає увагу, що у справі відсутні докази, які б підтверджували, що Кабінет Міністрів України надав відповідь на депутатські звернення ОСОБА_3, що визнається відповідачем.

На думку відповідача, депутатські звернення позивача розглянуті у встановлений законом строк та відповідь на них надана у листі Держгеокадастру від 20 лютого 2018 року N 4-28-0.13-2016/2-18 за підписом виконуючого обов'язки Голови Держгеокадастру.

Проте, суд звертає увагу, що Закон України "Про статус народного депутата України" не передбачає можливості передавати депутатські звернення для розгляду до іншого органу за дорученням Прем'єр-міністра України.

Крім того, відповідачем не доведено, а судом зі змісту депутатських звернень не встановлено, що питання, порушені ОСОБА_3 у зверненнях, не відносяться до повноважень Кабінету Міністрів України.

Враховуючи викладене, в даному випадку Кабінет Міністрів України не вчинив дій по розгляду депутатських звернень народного депутата України ОСОБА_3 від 31 січня 2018 року N 16/01-18 (на заміну) та від 01 лютого 2018 року N 1/02-18 (на заміну), передбачених статтею 16 Закону України "Про статус народного депутата України", що є протиправною бездіяльністю та підставою для задоволення позову в цій частині.

У той же час суд не погоджується із позовними вимогами про визнання протиправним та скасування розпорядження відповідача від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р), виходячи із наступних мотивів.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р) Державній службі з питань геодезії, картографії та кадастру починаючи з 01 лютого 2018 року доручено забезпечити:

формування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах, визначених перспективним планом формування територій громад, шляхом проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності з подальшою передачею зазначених земельних ділянок у комунальну власність відповідних об'єднаних територіальних громад згідно із статтею 117 Земельного кодексу України;

передачу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, включених до переліку земельних ділянок державної власності, права на які виставлені на земельні торги, в комунальну власність об'єднаних територіальних громад після оприлюднення результатів земельних торгів та укладення договорів оренди таких земельних ділянок;

здійснення до передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності під час передачі в користування (виключно шляхом проведення аукціонів) або у власність за погодженням з об'єднаними територіальними громадами (шляхом прийняття відповідною радою рішення згідно із статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Як визначено у статтях 113 та 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який зокрема забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Відповідно до частин першої - третьої статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як вбачається з наведеної правової норми, рішення суб'єкта владних повноважень можуть бути виражені у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії.

За визначенням пунктів 18 ( N 2747-IV), 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Основним критерієм розмежування адміністративних актів є коло осіб, на яких поширюється їх дія, при цьому визначальним у визначенні нормативно-правового акта є те, що він є джерелом права.

Разом з тим, зміст оскаржуваного розпорядження свідчить, що його дія поширюється на обмежене коло суб'єктів - на Держгеокадастр, не встановлює, не змінює та не скасовує загальні правила регулювання однотипних відносин (норми права), і не розрахований який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування норми права, тобто не відповідає ознакам нормативно-правового акта, що виключає можливість його оскарження в порядку статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), відповідно, позивач не може бути особою, щодо якої застосовано або буде застосовано оскаржуване розпорядження.

Отже, у межах спірних правовідносин належить встановити наявність/відсутність у позивача порушеного прав чи інтересу, як необхідної умови для задоволення позову.

Так, завданням адміністративного судочинства, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом ( N 2747-IV), звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) у разі задоволення позову суд може прийняти рішення зокрема про: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Системний аналіз наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) свідчить, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб'єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Під порушенням прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин слід розуміти негативні наслідки, які були спричинені рішенням органів влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Своє право на звернення до суду позивач обґрунтовує тим, що народний депутат ОСОБА_3 є обраним відповідно до закону представником Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України, а тому має законний інтерес захищати права та законні інтереси своїх виборців та усього народу як власника землі будь-яким способом, не забороненим законом. Крім того, оскаржуване розпорядження є дискримінаційним і створює правову нерівність, чим порушує права та інтереси жителів 10273 законних територіальних громад України, у тому числі жителів села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області, де позивач зареєстрований як фізична особа.

Таким чином, позивач оскаржує розпорядження відповідача від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р) одночасно як народний депутат України та як фізична особа.

Досліджуючи питання щодо можливості оскарження спірного розпорядження у статусі народного депутата України, суд виходить із того, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про статус народного депутата України" народний депутат України (далі - народний депутат) є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" (Закон N 4061-VI) представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Частиною п'ятою статті 17 Закону України "Про статус народного депутата України" передбачено, що народний депутат, як представник державної влади у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення; у разі порушення законності народний депутат може звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі.

Вказана правова норма визначає право позивача на звернення до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій з вимогою про припинення порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, у разі їх наявності, однак, суд звертає увагу на те, що чинним законодавством України не передбачено права народного депутата України звертатися до адміністративного суду з позовом в інтересах інших осіб, за відсутності доказів, які підтверджують наявність визначених законом підстав для такого звернення, що також підтверджується положеннями статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

У свою чергу частиною першою статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) встановлено, що у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

Суд звертає увагу на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження наявності визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб з даним позовом.

У випадку оскарження спірного розпорядження ОСОБА_3, як фізичною особою, слід врахувати наступне.

Як зазначає позивач, він зареєстрований як фізична особа у селі Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Разом з тим, позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що він зареєстрований у АДРЕСА_2.

На думку позивача, оскаржуване розпорядження є дискримінаційним і створює правову нерівність, чим порушує права та інтереси жителів 10273 законних територіальних громад України, у тому числі жителів села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області.

Проте, суд звертає увагу, що оскаржуване розпорядження не містить конкретного посилання на передачі земельних ділянок фізичним особам, у тому числі села Чаусове Друге Первомайського району Миколаївської області; у свою чергу правом представляти інтереси територіальних громад позивач, як фізична особа, не наділений.

Відповідно до статті 181 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Тому відповідна територіальна громада, якщо вважатиме свої права та інтереси порушеними, має право самостійно звернутись до суду.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що внаслідок прийняття оскаржуваного розпорядження права та інтереси ОСОБА_3 не порушені і не обмежені.

По суті оскаржуваного розпорядження суд вважає за необхідне зазначити про наступне.

Стаття 117 Земельного кодексу України передбачає можливість передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки, що здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Частина перша статті 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Пункт "а" статті 13 Земельного кодексу України встановлює, щодо повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає право територіальних громад в порядку, встановленому законом, об'єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову; встановлює, що територіальні громади села, селища, міста, що добровільно об'єдналися в одну територіальну громаду, можуть вийти із складу об'єднаної територіальної громади в порядку, визначеному законом.

При цьому відносини, що виникають у процесі добровільного об'єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, а також добровільного приєднання до об'єднаних територіальних громад регулює Закон України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII).

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року N 15 (Постанова N 15), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Відповідно до підпунктів 31 (Постанова N 15), 32 пункту 4 Положення (Постанова N 15) Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи; вносить у встановленому порядку пропозиції щодо розпорядження землями державної та комунальної власності, встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища, регулювання земельних відносин.

Наведені норми вказують, що оскаржуване розпорядження прийнято Кабінетом Міністрів України з метою реалізації наданих законом повноважень щодо передачі землі державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад та визначення процедурних питань діяльності Держгеокадастру, що пов'язані з такою передачею.

Суд також звертає увагу, що за результатами правової експертизи проекту оскаржуваного розпорядження Міністерством юстиції України складено висновок від 02 лютого 2018 року, згідно з яким він відповідає Конституції, а також актам вищої юридичної сили.

Відповідно до довідки про погодження до проекту розпорядження, воно погоджено із Міністерством фінансів України, Головою Асоціації органів місцевого самоврядування "Асоціація об'єднаних територіальних громад", Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване розпорядження прийнято Кабінетом Міністрів України на підставі, в межах наданих йому законом повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також із дотриманням норм Регламенту Кабінету Міністрів України.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями розпоряджатись землею як народною власністю, тому що земля в Україні є власністю народу, оскільки відповідно до частини першої статті Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

В частині твердження позивача про дискримінаційний характер оскаржуваного розпорядження суд звертає увагу, що визначенням пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (Закон N 5207-VI) дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом (Закон N 5207-VI), крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Однак, як видно зі змісту оскаржуваного розпорядження, воно не стосується реалізації прав і свобод людини та громадянина і не вказує про будь-яку із ознак, за якою може відбуватись дискримінація.

Щодо правового регулювання питання об'єднання територіальних громад, суд зазначає, що згідно з абзацом третім частини першої статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Стаття 15 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає, що органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації органів місцевого самоврядування та їх добровільні об'єднання, які підлягають реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".

Органи місцевого самоврядування та їх асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування.

Закон України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII) регулює відносини, що виникають у процесі добровільного об'єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, а також добровільного приєднання до об'єднаних територіальних громад.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII) суб'єктами добровільного об'єднання територіальних громад є суміжні територіальні громади сіл, селищ, міст.

Згідно з частинами першою (Закон N 157-VIII) та третьою статті 8 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII) об'єднана територіальна громада вважається утвореною за цим Законом (Закон N 157-VIII) з дня набрання чинності рішеннями всіх рад, що прийняли рішення про добровільне об'єднання територіальних громад, або з моменту набрання чинності рішенням про підтримку добровільного об'єднання територіальних громад на місцевому референдумі та за умови відповідності таких рішень висновку, передбаченому частиною четвертою статті 7 цього Закону (Закон N 157-VIII). Об'єднана територіальна громада є правонаступником всього майна, прав та обов'язків територіальних громад, що об'єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною такою об'єднаною територіальною громадою.

Відповідно до частини першої статті 81 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII) добровільно приєднатися до об'єднаної територіальної громади, визнаної спроможною відповідно до частини четвертої статті 9 цього Закону (Закон N 157-VIII), має право суміжна сільська, селищна територіальна громада, яка відповідно до перспективного плану формування територій громад Автономної Республіки Крим, області належить до цієї об'єднаної територіальної громади.

Частиною першою статті 9 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" (Закон N 157-VIII) визначено, що держава здійснює інформаційно-просвітницьку, організаційну, методичну та фінансову підтримку добровільного об'єднання територіальних громад та приєднання до об'єднаних територіальних громад.

Викладені правові норми спростовують позицію позивача про невизначеність законодавством поняття об'єднаної територіальної громади, регулюють питання, які виникають при процесі об'єднання і передбачають підтримку даного добровільного процесу об'єднання з боку держави.

В частині доводів позивача про невідповідність оскаржуваного розпорядження нормам Цивільного та Земельного кодексів України, у зв'язку із тим, що Кабінет Міністрів України розпорядився передати землю не визначеному законом суб'єкту, суд зазначає про наступне.

Відповідно до частини першої статті 374 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Вказані норми Цивільного та Земельного кодексів України, на які посилається позивач, визначають суб'єктів права власності на землю.

Проте, оскаржуване розпорядження не визначає нових суб'єктів права власності на землю і не містить норм, які б суперечили приписам статті 374 Цивільного кодексу України та статті 80 Земельного кодексу України.

Щодо тверджень позивача про відсутність у Кабінету Міністрів України права передавати земельні ділянки у власність об'єднаним територіальним громадам суд зазначає, що оскаржуване розпорядження не містить рішення передати ту чи іншу земельну ділянку певній територіальній громаді, а стосується виключно організаційних питань, пов'язаних з реалізацією Держгеокадастром своїх функцій.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_3 про скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2018 року N 60-р "Про питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об'єднаних територіальних громад" (Розпорядження N 60-р) нормативно та документально не підтверджуються.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV).

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва відповідачем доведена правомірність свого розпорядження з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), однак не доведена правомірність поведінки щодо не розгляду звернень позивача, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу ( N 2747-IV), стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги задоволено частково, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72 - 77 ( N 2747-IV), 241 - 246 ( N 2747-IV), 262 ( N 2747-IV), 263 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), суд вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо ненадання відповіді на звернення народного депутата України від 31 січня 2018 року N 16/01-18 та від 01 лютого 2018 року N 01/2-18.

3. В іншій частині адміністративного позову відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_3 понесені ним витрати по сплаті судового збору розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні вісімдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV).

ОСОБА_3 (01004, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1);

Кабінет Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2; ідентифікаційний код невідомий);

Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 3; ідентифікаційний код 39411771)

Дата складення повного рішення суду - 27 листопада 2018 року.

 

Головуючий, суддя

В. А. Кузьменко

Судді:

Р. О. Арсірій

 

О. П. Огурцов




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали