Додаткова копія: Про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України N 658 від 26.08.2015

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

03.09.2019 р.

Справа N 826/17713/18

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - Василенка Я. М., суддів: Ганечко О. М., Шурка О. І., при секретарі - Баглай О. Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.05.2019 (Рішення N 826/17713/18) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, про визнання протиправною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України N 658 від 26.08.2015 (Постанова N 658), встановив:

ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- визнати протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України N 658 від 26.08.2015 "Про затвердження Порядку відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців" (Постанова N 658).

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.05.2019 (Рішення N 826/17713/18) у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернулась із апеляційною скаргою, в якій вона просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що у 2017 році ОСОБА_1 була зарахована для навчання у Київському національному університеті культури і мистецтв за рахунок коштів державного бюджету на факультет культурології за спеціальністю 027 "музеєзнавство, пам'яткознавство" для здобуття ступеня бакалавра, звідки позивач була відрахована за власним бажанням.

Згодом ОСОБА_1 було зараховано на 1 курс Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет історії за спеціальністю 014 "середня освіта для здобуття ступеня бакалавра" для навчання за денною формою навчання за рахунок коштів державного бюджету.

Позивачем було отримано розрахунковий документ N 02/677-26 для відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, оформлений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців" від 26.08.2015 N 658 (Постанова N 658).

Вважаючи оскаржувану постанову протиправною та нечинною позивач звернулась до суду першої інстанції з даним позовом.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що норми Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" та щодо вдосконалення прийому на навчання та розміщення державного замовлення" від 23.04.2015 N 367-VIII (Закон N 367-VIII) та постанови Кабінету Міністрів України N 658 від 26.08.2015 "Про затвердження Порядку відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців" (Постанова N 658) не суперечать Конституції України, у зв'язку з чим дані норми підлягають застосуванню.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та зобов'язує відповідачів до порушення встановлених законодавством норм, а саме оспорюваний законодавчий акт суперечить Конституції України та порушує законні права позивача на доступ до навчання.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 1 ст. 117 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначено Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 р. N 794-VII ( ).

Відповідно до ч. 1 ( ), 2 ст. 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Таким чином, видання постанов віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України.

Частиною 3 ст. 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( ) передбачено, що Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону ( ) затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Згідно пункту 1 § 32 Регламенту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 N 950 (у редакції постанови від 09.11.2011 р. N 1156 (Постанова N 1156)) проекти актів Кабінету Міністрів України готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.

Головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів України. Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції. Проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (§ 33 Регламенту).

Тобто, виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти, які є обов'язкові для виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Конституції України право на освіту гарантовано кожному.

Згідно з ч. 3 ст. 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам

Вищезазначеним положенням ч. 3 ст. 53 Конституції України "держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах" у контексті частин першої, другої, четвертої зазначеної статті дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 N 5-рп/2004.

Відповідно до пункту 4.2 Рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 N 5-рп/2004 розглядаючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України вважає, що при тлумаченні терміна "доступність" стосовно освіти в державних і комунальних навчальних закладах слід виходити із граматичного визначення слова "доступність" як "доступ для всіх отримати, користуватись, придбати щось", "відповідність силам, здібностям, можливостям кого-небудь".

Системний аналіз положень Конституції України, в яких вживається термін "доступність" дає підстави для висновку, що поняття "доступність освіти" у ч. 3 ст. 53 Конституції України означає створення державою можливостей для реалізації права людини на освіту. При цьому, необхідно зазначити, що доступність дошкільної і загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов'язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання (абзац 2).

Відповідно до абз. 3 п. 4.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 N 5-рп/2004, поняття "доступність", яке вживається у положеннях Основного Закону України, відповідних законах про освіту, інших нормативно-правових актах, Конституційний Суд України вважає, що доступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно розуміти так, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості реалізувати це право.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" щодо вдосконалення прийому на навчання та розміщення державного замовлення" від 23.04.2015 N 367-VIII (Закон N 367-VIII), ч. 1 ст. 4 Закону України "Про вищу освіту" від 01.07.2014 N 1556-VII (Закон N 1556-VII) після абз. 3 було доповнено новим абзацом наступного змісту: "Громадяни України, які не завершили навчання за кошти державного або місцевого бюджету за певним ступенем освіти, мають право повторно безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах за тим самим ступенем освіти, за умови відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України".

Відповідно до п. 2 розділу II "Прикінцеві положення" вищевказаного Закону N 367-VIII (Закон N 367-VIII), Кабінет Міністрів України був зобов'язаний привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом (Закон N 367-VIII) та забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

На підставі вищенаведених норм вищої юридичної сили (Законів), Кабінетом Міністрів України 26.08.2015 була прийнята оспорювана Постанова N 658 (Постанова N 658), якою було затверджено Порядок відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, в який було внесені зміни та доповнення постановою Кабінету Міністрів України від 14.12.2016 N 1057 (Постанова N 1057) (далі - Порядок N 658).

Пунктом 1 Порядку N 658 (Постанова N 658) визначено, що цей Порядок (Постанова N 658) визначає процедуру відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, витрачених на плату послуг з підготовки фахівців з числа громадян України, які навчалися за державним замовленням у вищих навчальних закладах, не завершили навчання за певним ступенем освіти і бажають повторно здобувати вищу освіту в державних або комунальних вищих навчальних закладах за тим самим ступенем освіти за державним замовленням (далі - кошти).

Дія цього Порядку поширюється на осіб, які зазначені у пункті 1 цього Порядку (Постанова N 658) та починаючи з 01.09.2015 будуть повторно здобувати вишу освіту за державним замовленням у державних або комунальних вищих навчальних закладах (п. 2 Порядку N 658 (Постанова N 658)).

Відповідно до п. 3 Порядку N 658 (Постанова N 658) у разі наявності за результатами вступних випробувань відповідно до законодавства підстав для зарахування особи для повторного здобуття вищої освіти за певним ступенем за державним замовленням керівник відповідного вищого навчального закладу видає наказ про її зарахування до числа здобувачів вищої освіти та встановлює строк відшкодування такою особою коштів не пізніше 10 робочих днів з дня початку відповідного навчального року.

Керівник навчального закладу, до якого особу зараховано для повторного здобуття вищої освіти за державним замовленням, може самостійно реструктуризувати відшкодування коштів та встановити строк їх відшкодування протягом поточного навчального року за вмотивованою заявою особи з урахуванням її матеріального стану. При цьому перший платіж повинен становити не менше 50 відсотків загального розміру коштів, що підлягають відшкодуванню (п. 7 Порядку N 658 (Постанова N 658)).

В свою чергу, положеннями пункту 8 Порядку N 658 (Постанова N 658) встановлено, що документ, що підтверджує повне або часткове відшкодування коштів до державного або відповідного місцевого бюджету в установленому розмірі, подається до вищого навчального закладу, до якого особа зарахована для повторного здобуття вищої освіти за державним замовленням, не пізніше 10 робочих днів з дня здійснення платежу. Особа, яка не подала зазначений документ, підлягає негайному відрахуванню з вищого навчального закладу. У разі відмови від добровільного відшкодування реструктуризованих платежів особа негайно відраховується з вищого навчального закладу, а питання відшкодування коштів вирішується в судовому порядку.

Роз'яснення щодо застосування цього Порядку (Постанова N 658) надає Міністерство освіти і науки України (пункт 9 (Постанова N 658)).

З аналізу вищезазначених норм нормативно-правових актів, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана постанова прийнята відповідачем на підставі та в межах наданих йому повноважень, у спосіб встановлений законом.

Щодо відповідності Постанови N 658 (Постанова N 658) Конституції України, Закону України "Про освіту" (Закон N 2145-VIII) та Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII), колегія суддів зазначає наступне.

ОСОБА_1 вказує на те, що Постанова N 658 (Постанова N 658), встановлюючи порядок відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, порушує встановлене Конституцією України право на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина третя статті 53 Конституції України); обмежує її право відповідно до Закону України "Про освіту" (Закон N 2145-VIII) на здобуття освіти (частина друга статті 3 Закону (Закон N 2145-VIII)), на рівний доступ до освіти особам із соціально вразливих верств населення (частина п'ята статті 3 Закону (Закон N 2145-VIII)), на реалізацію прав як здобувача освіти (частина перша статті 53 Закону (Закон N 2145-VIII)); обмежує її право відповідно до Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) на вільний вибір закладу вищої освіти, форми здобуття вищої освіти і спеціальності (частина перша статті 4 Закону (Закон N 1556-VII)), на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина друга статті 44 Закону (Закон N 1556-VII)).

Підсумовуючи порушення Постановою N 658 (Постанова N 658) чинного законодавства України, апелянт зазначає, що Постанова N 658 дискримінує позивача за економічним становищем, оскільки імперативно закриває для неї доступ до вищої освіти, створює умови для сегрегації здобувачів освіти за ознакою матеріального стану та надає доступ до вищої освіти та право на вільний вибір виду, форми та закладу освіти лише для здобувачів освіти з високим рівнем доходів.

Однак, колегія суддів вважає зазначені вище твердження апелянта помилковими з огляду на наступне.

Закон України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) встановлює основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для посилення співпраці державних органів і бізнесу з закладами вищої освіти на принципах автономії закладів вищої освіти, поєднання освіти з наукою та виробництвом з метою підготовки конкурентоспроможного людського капіталу для високотехнологічного та інноваційного розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях.

Абзац 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) встановлює, що громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних закладах вищої освіти на конкурсній основі відповідно до стандартів вищої освіти, якщо певний ступінь вищої освіти громадянин здобуває вперше за кошти державного або місцевого бюджету. Зазначена норма гарантує виконання державою свого обов'язку щодо створення відповідних умов, за яких особа може реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів шляхом вільного вибору типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання. Виключення з зазначеного правила встановлено дев'ятим абзацом частини першої статті 4 Закону, відповідно до якого, громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту за другою спеціальністю у державних та комунальних закладах вищої освіти, якщо за станом здоров'я вони втратили можливість виконувати службові чи посадові обов'язки за отриманою раніше кваліфікацією, що підтверджується висновками медико-соціальної експертної комісії, та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до абзацу 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) громадяни України, які не завершили навчання за кошти державного або місцевого бюджету за певним ступенем освіти, мають право повторно безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах за тим самим ступенем освіти, за умови відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, гарантуючи, відповідно до Конституції України, можливість безоплатного здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі, законодавство встановлює певні обмеження та вимоги до реалізації такої можливості.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що позивач у 2017 році, поступаючи до Київського національного університету культури і мистецтв для навчання за рахунок коштів державного бюджету на факультет культурології за спеціальністю 027 "музеєзнавство, пам'яткознавство" для здобуття ступеня бакалавра, повинна була усвідомлювати, що можливість скористатися конституційним правом на безоплатне отримання вищої освіти є разовим, базується на відповідальності особи за її наміри отримати вищу освіту за певною спеціалізацією та відповідає принципу правової визначеності, оскільки, як вже згадувалося раніше, положення щодо необхідності відшкодування вартості незавершеного навчання були введені в законодавство України в 2015 році, тобто до моменту вступу позивача до Київського національного університету культури і мистецтв.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) одним з принципів державної політики у сфері вищої освіти є державна підтримка підготовки фахівців з вищою освітою для пріоритетних галузей економічної діяльності, напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень, науково-педагогічної, мистецької та педагогічної діяльності. Тобто, надаючи особі можливість безоплатного здобуття вищої освіти шляхом фінансування витрат на освіту з державного чи місцевого бюджетів, держава очікує отримання суспільної користі від особи, що отримує таку освіту.

Відповідно, відмова особи від завершення навчання яке здійснювалось за кошти державного чи місцевого бюджетів має наслідки марного витрачання зазначених коштів.

Таким чином, встановлені зобов'язання щодо відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, за своєю правовою природою слід розглядати як елемент майнової відповідальності особи (компенсаційною виплатою) за відмову від належного набуття нею вищої освіти, можливість отримання якої було забезпечено за рахунок коштів зазначених бюджетів.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставними вищевказані твердження апелянта.

Щодо посилань апелянта на те, що Постанова N 658 (Постанова N 658) всупереч Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) встановлює додаткові підстави для відрахування з навчального закладу здобувача вищої освіти, а саме: у разі відмови від добровільного відшкодування реструктуризованих платежів особа негайно відраховується з вищого навчального закладу, а питання відшкодування коштів вирішується в судовому порядку, що є порушенням її прав, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною першою статті 46 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII) підставами для відрахування здобувача вищої освіти є:

1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою;

2) власне бажання;

3) переведення до іншого навчального закладу;

4) невиконання навчального плану;

5) порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання;

6) інші випадки, передбачені законом.?

Абзац 2 та абзац 3 пункту 8 Порядку N 658 (Постанова N 658) (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14.12.2016 N 1057 (Постанова N 1057)) встановлюють, що "особа, яка не подала зазначеного документа в установлений строк, підлягає негайному відрахуванню з числа здобувачів вищої освіти за державним або регіональним замовленням у певному вищому навчальному закладі. У разі відмови від добровільного відшкодування платежів, в тому числі реструктуризованих, особа негайно відраховується з числа здобувачів вищої освіти за державним або регіональним замовленням у певному вищому навчальному закладі".

Таким чином, Порядок N 658 (Постанова N 658) передбачає не відрахування здобувача вищої освіти з навчального закладу взагалі (що виключає неузгодженість з положеннями частини першої статті 46 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII)), а відрахування з навчального закладу здобувача вищої освіти саме з державного або регіонального замовлення. Тобто, здобувач вищої освіти не позбавляється можливості отримання освіти у певному вищому навчальному закладі, а позбавляється можливості отримання такої освіти саме за рахунок державного чи місцевого бюджетів, що повністю узгоджується з положеннями частини першої статті 4 Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII).

Доводи апелянта про неможливість відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України" через відсутність у її необхідних коштів, не звільняє її від виконання Закону України "Про вищу освіту" (Закон N 1556-VII).

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що права позивача обмежуються саме нормою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" щодо вдосконалення прийому на навчання та розміщення державного замовлення" від 23.04.2015 (Закон N 367-VIII), якою передбачено відшкодування до державного або місцевого бюджету коштів, а не оскаржуваною Постановою N 658 (Постанова N 658), якою було затверджено Порядок відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців.

Проаналізувавши доводи апеляційної скарги про те, що постановою Кабінету Міністрів України N 658 від 26.08.2015 "Про затвердження Порядку відшкодування коштів державного або місцевого бюджету, витрачених на оплату послуг з підготовки фахівців" (Постанова N 658) порушуються права позивача, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено фактичні обставини справи, правильно визначено норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, з дотриманням вимог ст. 159 КАС України ( N 2747-IV).

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку N 11(2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1 ( N 2747-IV), 2 ст. 77 КАС України ( N 2747-IV) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу ( N 2747-IV). В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України ( N 2747-IV) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243 ( N 2747-IV), 244 ( N 2747-IV), 250 ( N 2747-IV), 310 ( N 2747-IV), 315 ( N 2747-IV), 316 ( N 2747-IV), 321 ( N 2747-IV), 322 ( N 2747-IV), 325 ( N 2747-IV), 328 ( N 2747-IV), 329 КАС України ( N 2747-IV), суд постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.05.2019 (Рішення N 826/17713/18) - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст. ст. 328 - 331 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV).

 

Головуючий

Я. М. Василенко

Судді:

О. М. Ганечко

 

О. І. Шурко




 
 
Copyright © 2003-2019 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали