КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

05.07.2017 р.

Справа N 826/8640/16

Київський апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого, судді - Ключковича В. Ю., суддів: Грибан І. О., Губської О. А., за участю секретаря - Маменко А. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (Постанова N 826/8640/16) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови N 343 (Постанова N 343), встановив:

ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач) про:

- встановлення відсутності компетенції (повноважень) відповідача щодо видання постанови N 343 від 18.05.2016 р. "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" (Постанова N 343);

- визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України N 343 від 18.05.2016 р. "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" (Постанова N 343);

- стягнення з відповідача коштів на відшкодування моральної шкоди у розмірі 55000,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (Постанова N 826/8640/16) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаною постановою, позивач подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (Постанова N 826/8640/16) та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача, заслухавши пояснення сторін, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198 та ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.2016 N 343 "Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" (Постанова N 343) з метою оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції, раціонального використання бюджетних коштів Кабінет Міністрів України ліквідовано Державну пенітенціарну службу, поклавши на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Установлено, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної пенітенціарної служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Утворено комісію з ліквідації Державної пенітенціарної служби (далі - ліквідаційна комісія) та затверджено голову ліквідаційної комісії.

Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, прийнятою з перевищенням повноважень та такою, що порушує права позивача, останній звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що постанова прийнята відповідачем у межах повноважень, з дотриманням процедури визначеної Регламентом, а позивачем не надано доказів порушення його прав такою постановою.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до статей 113, 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, забезпечує виконання Конституції і законів України; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (Закон N 3166-VI) систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.

Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну пенітенціарну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (Постанова N 225), Державна пенітенціарна служба України (ДПтС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції і який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Аналогічна норма закріплена Указом Президента України "Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України" від 06.04.2011 N 394/2011 (Положення N 394/2011).

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (Закон N 3166-VI) міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу" державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Статтею 7 згадуваного Закону (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваної постанови) визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, утворюється, реорганізовується та ліквідовується Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

Водночас, позивач помилково вважає, що повноваження щодо ліквідації Державної пенітенціарної служби України відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" належать лише Президенту України, з огляду на таке.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про кримінально-виконавчу службу України" з редакції від 14.04.2009 центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань створюється, реорганізовується та ліквідовується Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України" від 07.10.2010 внесено зміни до Закону України "Про кримінально-виконавчу службу України", зокрема у частині першій статті 7 слова "Кабінетом Міністрів України" замінено словами "Президентом України".

Проте пунктом 1 Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України" від 23.02.2014 N 763-VII ( ) визнано таким, що втратив чинність "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України" від 07.10.2010.

Пунктом 2 вказаного Закону ( ) передбачено, що норми законів України, до яких зносилися зміни Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України", які втратили чинність згідно з пунктом 1 цього Закону ( ), діють в редакції, чинній станом на 7 жовтня 2010 току, з урахуванням змін, внесених законами України після 7 жовтня 2010 року, у частинах, що відповідають нормам Конституції України, які діють станом на дату набрання чинності цим Законом.

Отже, відповідно до статті 7 Закону України "Про кримінально-виконавчу службу України" в редакції, що діяла на час прийняття відповідачем оскаржуваної постанови, центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань утворюється, реорганізовується та ліквідовується Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України, з огляду на що, доводи позивача про відсутність у Кабінету Міністрів України повноважень щодо ліквідації Державної пенітенціарної служби України не знайшли свого підтвердження.

Щодо доводів позивача, що оскаржувана постанова не відповідає вимогам п. 22 ст. 85, п. п. 1, 14 ст. 92 Конституції України, судом першої інстанції правильно зазначено, що дані норми не стосуються спірних правовідносин, а тому не підлягають застосуванню, а п. 14 ст. 92 Конституції України, оскаржуваною постановою не порушується, оскільки вона не врегульовує питання організації і діяльності органів і установ виконання покарань.

Перевіряючи доводи позивача щодо порушення його прав внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваної постанови, колегія суддів виходить з такого.

Так, стаття 6 КАС України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Тобто, спосіб захисту, застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи, однак, ані судом першої, ані апеляційної інстанції не встановлено порушеного права позивача безпосередньо оскаржуваною постановою.

З огляду на вищенаведене, апеляційний суд приходить до висновку, що у спірних правовідносинах відповідач здійснював свої повноваження в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, у зв'язку з чим позовні вимоги ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.

При цьому, суд апеляційної інстанції, що посилання позивача на допущення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме на відсутність інформації про рух справи, неповідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи, порушення строків розгляду справи, не розгляд судом питання про забезпечення позову та невизначеність питання щодо сплати судового збору, не призвели до неправильного вирішення справи та не може бути підставою для скасування постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (Постанова N 826/8640/16).

Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 71 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку виконаний.

Згідно зі ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, що на думку колегії апеляційного адміністративного суду, дотримано судом першої інстанції.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (Постанова N 826/8640/16) залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали складено та підписано 05.07.2017.

 

Головуючий, суддя

В. Ю. Ключкович

Судді:

І. О. Грибан

 

О. А. Губська




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали