ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 31 жовтня 2017 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Гриціва М. І., суддів: Волкова О. Ф., Кривенди О. В., Прокопенка О. Б., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) про визнання рішення незаконним та зобов'язання вчинити дії, встановила:

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати незаконним рішення ВРЮ від 28 січня 2016 року N 217/0/15-16 "Про відмову у внесенні подання Президентові України про звільнення ОСОБА_2 із посади судді Подільського районного суду м. Києва за порушення присяги та направлення висновку Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції від 19 травня 2015 року N 31/02-15 стосовно вказаної судді з матеріалами перевірки до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України" (далі - рішення N 217/0/15-16, ВККС відповідно); зобов'язати ВРЮ повторно розглянути питання про звільнення ОСОБА_2 із посади судді у зв'язку з порушенням присяги.

Вимоги мотивував тим, що прийняте ВРЮ рішення N 217/0/15-16 є необґрунтованим і таким, що винесено з порушенням принципу змагальності.

13 жовтня 2016 року представник ВРЮ подав клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Вважав, що заявник не є суб'єктом оскарження дій, рішень чи бездіяльності ВРЮ, здійснених/нездійснених стосовно суддів, оскільки у взаємовідносинах із ВРЮ він не виступає як особа, яка зазнала порушень своїх прав, свобод чи інтересів від цього органу державної влади.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 жовтня 2016 року (Ухвала N П/800/413/16) із посиланням на зазначену в клопотанні процесуальну норму закону закрив провадження у справі. Своє рішення, в основному, обґрунтував тим, що згідно з частиною першою статті 89 Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 2453-VI) позивач не є суб'єктом дисциплінарного провадження.

Представник позивача - ОСОБА_3 - не погодився з оспореною ухвалою суду і подав заяву про її перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 237 КАС. Посилається на те, що суд фактично не обґрунтував свій висновок про неналежність заявника до кола суб'єктів дисциплінарного провадження з правами вимагати притягнення судді до відповідальності за порушення присяги судді. Вважає, що було порушено принцип змагальності, невід'ємною складовою якого є необхідність забезпечення рівності сторін. Цей принцип в аспекті висновків, сформульованих у Рішенні Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина Ш. О. Л. щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 11113 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України (пункт 3.1 мотивувальної частини Рішення) (Рішення N 11-рп/2012), має сприйматися як такий, що надає заявникові рівні із суддею права і уможливлює реалізацію його права оскаржити рішення чи дії ВРЮ. Посилається на те, що статті 6, 1711 КАС не встановлюють за суб'єктним складом обмежень на оскарження будь-яких дій чи рішень ВРЮ. Вважає хибним покликання суду на правові висновки Верховного Суду України у справах з подібним предметом спору, оскільки правові висновки оскарженого рішення і постанов, на які робиться посилання, формувалися за різного нормативного регулювання спірних правовідносин.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України перевірила наведені в заяві доводи і дійшла висновку про таке.

Рішення про закриття провадження у справі суд обґрунтував тим, що в розумінні пункту 3 частини першої статті 131 Конституції України, статті 83, 89, 113, 114 Закону N 2453-VI, статті 3, 37 Закону України від 15 січня 1998 року N 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 22/98-ВР) фізична особа ОСОБА_1 не вправі (не може) оскаржити рішення ВРЮ у дисциплінарному провадженні, розпочатому стосовно судді.

У спірних правовідносинах, предметом яких було право особи на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, Верховний Суд України в контексті правовідносин певним чином подібних до тих, що становлять основу перегляду у цій справі, із посиланням на конституційні, матеріальні та процесуальні норми висловив свої судження та сформулював висновки про те, хто та за яких умов може звернутися за захистом своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань.

Зокрема, в постанові від 15 грудня 2015 року (справа N 21-5361а15) (Постанова N 800/206/15) Верховний Суд України зазначив таке.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 стверджував, що діями судді ОСОБА_2 були порушені його права громадянина, за захистом яких у спосіб звільнення цього судді за порушення присяги він звернувся до ВРЮ як органу державної влади, наділеного повноваженнями на прийняття рішення. Позаяк ВРЮ цього рішення не прийняла і не захистила його право, він звернувся за захистом порушеного права до суду й заявляє, що обрав для цього не заборонений законом засіб захисту.

Згідно з частиною першою статті 131 Основного Закону України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) до відання ВРЮ належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Відповідно до статті 83 Закону N 2453-VI суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених цим Законом.

Згідно зі статтею 84 зазначеного Закону дисциплінарне провадження щодо судді - це процедура розгляду органом, визначеним законом, звернення, в якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов'язків чи присяги судді. Право на звернення зі скаргою (заявою) щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має кожен, кому відомі такі факти.

Водночас спеціальний порядок дисциплінарного провадження щодо суддів має забезпечувати їх незалежність від незаконного стороннього впливу.

Частиною першою статті 89 Закону N 2453-VI передбачено, що суддя місцевого чи апеляційного суду може оскаржити рішення ВККС про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до ВРЮ або Вищого адміністративного суду України не пізніше одного місяця з дня вручення йому чи отримання поштою копії рішення.

Із наведеного нормативного регулювання вбачається, що право на оскарження рішення ВРЮ, що здійснює дисциплінарне провадження, мають лише суб'єкти останнього в порядку, передбаченому законом. Громадяни, які не є суб'єктами дисциплінарного провадження щодо суддів, не мають права оскаржувати рішення визначених законом органів за результатами такого провадження.

Аналогічну правову позицію колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України висловила, зокрема, у постанові від 1 серпня 2017 року (справа N 21-3827а16) (Постанова N 21-3827а16, 800/583/16).

У взаємозв'язку із зазначеним слід додати, що зміст заявлених вимог, характер та вид рішення ВРЮ, перебіг дій, які передували його постановленню, дають можливість простежити, що спричинення шкоди чи порушення приватних прав, свобод або інтересів, про які стверджує заявник, під час розгляду справи про адміністративне правопорушення N 758/418/14-п, розпочатої стосовно нього за ознаками проступку, передбаченого статтею 1222 Кодексу України про адміністративні правопорушення (невиконання водіями вимог про зупинку), було здійснено суддею Подільського районного суду міста Києва ОСОБА_2, яка відповідно до статті 221 цього Кодексу стосовно ОСОБА_1 діяла саме як суд - суддя, який одноособово розглядав справу про адміністративне правопорушення. За рішенням судді у цій справі його визнано винним у вчиненні проступку та обмежено право користування майном; він набув статусу порушника закону.

Порушені права внаслідок дії постанови судді у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_1 захистив у порядку апеляційного оскарження цього рішення, а також ініціював у встановленому законом порядку процедуру притягнення судді до відповідальності у виді звільнення з посади за порушення присяги судді. На підставі звернення заявника ВРЮ розпочала дисциплінарне провадження стосовно судді і прийняла оскаржене рішення N 217/0/15-16.

Отже, у контексті правовідносин, що склалися між ОСОБА_1 і державою у зв'язку зі звинуваченням у вчиненні адміністративного проступку, заявлені порушення ВРЮ суб'єктивних прав заявника шляхом незастосування до судді ОСОБА_2 стягнення у виді звільнення з посади судді не можна визнати дійсними, обґрунтованими чи прийнятними. Обраний спосіб захисту - звільнення конкретної особи з посади судді - реально не захистить (не відновить) майнових, особистих немайнових (репутаційних) тощо прав, свобод чи інтересів заявника, бо шкідливий вплив на них спричинили не персональні дії ОСОБА_2, а власне судове рішення, постановлене нею як судом - суддею, який одноособово розглядав справу про адміністративне правопорушення.

Наведені вище фактчині передумови та зумовлене ними нормативне регулювання дають підстави визнати слушним висновок суду про наявність підстав для закриття провадження у справі згідно з пунктом 1 частини першої статті 157 КАС.

Міркування та судження, наведені в заяві про перегляд, не містять вагомих і переконливих аргументів для скасування оскаржуваного судового рішення з підстав його невідповідності вимогам чинних норм процесуального та матеріального права.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

М. І. Гриців

Судді:

О. Ф. Волков

 

О. В. Кривенда

 

О. Б. Прокопенко




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали